XIII. Крижані тороси

«Наутілус» неухильно простував на південь. Він мчав п’ятдесятим меридіаном. Невже капітан Немо прагнув досягти полюса? Навряд; адже всі спроби дістатися цієї точки земної кулі зазнавали невдачі. Та й пора була пізня: тринадцятому березня в антарктичних зонах відповідає тринадцяте вересня на півночі — себто початок рівнодення.

Чотирнадцятого березня на 50° широти я помітив плавучу кригу, сіруваті брили, футів двадцять—двадцять п’ять заввишки; вони громадилися кучугурами, в які з шумом розбивалися хвилі. «Наутілус» ішов поверхнею океану. Нед Ленд, що вже бував у арктичних морях, давно встиг надивитися на айсберги. Але ми з Конселем уперше милувалися на них.

Небосхилом, з південного боку обрію, простягалася сліпучо-біла смуга. Англійські китобої називають її «iceblink»[1]. Найгустіші хмари не затьмарюють її сяйва. Ця смуга звістує появу крижаного поля.

Та й справді, незабаром з’явилися ще більші брили — вони то яріли, то тьмянішали, залежно від щільності туману. Деякі були покопирсані зеленими жилками, ніби мідним купоросом. Інші просвічували, неначе коштовний аметист. Ще інші, віддзеркалюючи тисячами граней сонячне проміння, сяяли, як самоцвіти. А ген ті скидалися на купи ряхтливого вапняку, що його стало б на спорудження цілого міста.

Що далі йшли ми на південь, то частіше стрічалися нам плавучі крижані острови, то вище зводились вони над водою. На них тисячами гніздилися полярні птахи. Буревісники і фульмари оглушували нас пронизливим криком. Деякі пернаті вважали наше судно мертвим китом: сідали на нього спочити і довбали залізну обшивку, що дзвеніла під їхніми дзьобами.

За нашої плавби поміж крижин капітан Немо часто виходив на палубу. Він пильно вдивлявся в цю закинуту на край світу пустелю. Я помічав, як часом йому спалахували очі. Що хвилювало його? Чи не почувався він володарем цих недоступних людині полярних вод, цього непрохідного крижаного світу? Можливо. Та капітан мовчав. Він подовгу стояв нерухомий, у глибокій задумі, аж доки інстинкт навігатора повертав його до стерна. І він далі вів свого «Наутілуса», вправно обминаючи айсберги, що інколи сягали кількох миль завдовжки і височіли над водою на сімдесят-вісімдесят метрів. Часто айсберги-велети геть заступали обрій. На 60° широти оксанову поверхню вкривала суцільна крига. Проте капітан Немо притьмом знаходив якусь вузеньку щілину і сміливо скеровував туди судно, хоч і добре знав, що льоди одразу зімкнуться за ним. Так «Наутілус», покірний досвідченій капітановій руці, долав кригу. Консоль дуже тішився з того, що крижини, залежно від форми й розміру, мали чітку класифікацію: айсберги, чи крижані гори; айсфільди, чи крижані поля — рівні, безкраї; фріфтайси, чи пливучі крижини; пеки, чи уламки криги — круглі або довгасті.

Температура була досить низька. Термометр, винесений на палубу, показував два-три ступні нижче нуля. Але ми не боялися холоду в теплих кожухах з морських ведмедів і тюленів. Всередині ж судна електричні печі підтримували постійне рівне тепло. Зрештою, «Наутілус» міг зануритись на кілька метрів під воду, де ми відразу попадали в цілком терпиму температуру.

Якби ми появились у цих широтах на два місяці раніше, застали б тут безперервний день; але полярна ніч уже забирала в нього по три-чотири години; згодом ніч на півроку вкриє темрявою ці приполюсові терени.

П’ятнадцятого березня ми пройшли на широті Південних Ново-Шетландських і Південних Оркнейських островів. Капітан Немо сказав мені, що колись тут водилася сила-силенна тюленів, та англійські й американські китобої в хижацькій жадобі винищили їх геть усіх, і в цих водах, де колись вирувало життя, запанувало безгоміння смерті.

Шістнадцятого березня перед восьмою годиною ранку «Наутілус», простуючи п’ятдесят п’ятим меридіаном, перейшов Південне полярне коло. На судно звідусіль сунула крига, заступаючи обрій. Одначе ка-пітан Немо невпинно плив на південь.

— Куди він іде? — питався я.

— Вперед, — відповідав Консель. — Ітиме, доки вмерзне в лід, а тоді стане.

— Не ручуся за це! — сказав я.

По щирості, ця небезпечна мандрівка була мені до серця. 1 не висловити всього захоплення перед пишною красою полярного краю! Яких величних постав набувало це крижане громаддя! Тут воно зводиться архітектурними ансамблями східних міст з їхніми мінаретами й численними мечетями. Там, ніби від землетрусу, валиться додолу. Видиво безнастанно міняється під навкісним промінням сонця, а то раптом усе зникає в сірій віхолі. Зненацька — звідусільний гуркіт, здиблені айсберги розсипаються в безладні купи криги, — і знову декорація міняється, ніби краєвид в діорамі.

А що «Наутілус» пірнав під воду, коли айсберги зштовхувалися один із одним, то в плинному середовищі цей гуркіт був куди гучніший, і від падіння крижаних скель навіть у глибинах океану починала небезпечно вирувати вода. Тоді «Наутілус» перекидався з хвилі на хвилю, ніби кволе суденце, віддане на поталу навісній стихії.

Бувало, не бачивши жодного виходу з крижаних обіймів, я вже думав, що ми остаточно захрясли. Проте капітан Немо за найменшими, тільки йому відомими ознаками знаходив якусь нову щілину. Він безпомильно обирав рівчаки синюватої води на крижаних полях. Видно, капітан уже не вперше вів «Наутілуса» антарктичними морями.

Але сімнадцятого березня крига геть заступила нам шлях. Це ще не була смуга вічної мерзлоти, а тільки скуті морозом просторі крижані поля. Та ця перепона не могла зупинити капітана. «Наутілус», ніби крицевий клин, ввігнався в кригу, і вона з тріском покололася на шматки. Судно розбивало лід, як у давнину потужний таран. Уламки льоду, метнувшись догори, градом сипалися довкола нас. Самою лише силою інерції «Наутілус» прокладав собі шлях. Не раз він з розгону вискакував на крижану брилу і ламав її своєю вагою; часом пірнав під лід і, похитуючися з боку на бік, трощив його.

В ці дні на морі лютував шквал. Все довкола оповивав густий туман; з одного кінця палуби не видно було другого. Вітер часто міняв напрям. Сніг обліплював палубу таким твердим шаром, що його треба було кайлувати. Тільки-но температура падала до п’яти ступнів нижче нуля, весь «Наутілус» зокола обростав кригою. За цих умов вітрильне судно не зрушило б з місця, бо всі його блоки й талі взялися б льодом. Тільки судно з електричним двигуном, що не потребує ні вітрил, ні вугілля, могло плавати в таких широтах.

Барометр падав. На компас не можна було покладатися: його знавісніла стрілка металася навсебіч; що ближче підходили ми до магнітного південного полюса, який не сходиться з географічним полюсом Південної півкулі, то стрілка компаса давала дедалі суперечливіші показники. Справді-бо, за Ганстеном південний магнітний полюс на 70° широти і 130° довготи, за спостереженнями Дюперре — на 135° довготи і 70°30′ широти. Отже, треба було робити численні контрольні спостереження, переносячи компаса в різні частини судна, і виводити пересічні показники. Часто нам доводилося визначати пройдений шлях за допомогою лага, допускаючись при цьому значних похибок, бо, йдучи звивистими тріщинами, судно раз по раз міняло курс.

Нарешті, вісімнадцятого березня, по багатьох марних спробах пробити собі шлях, «Наутілус» остаточно затерло кригою. Це вже були не брили, не плавучі крижини й не крижані поля, а непорушний бар’єр із скутих між собою льодових гір.

— Крижані тороси! — мовив канадець.

Я зрозумів: Нед Ленд, як і всі мореплавці, вважає, що ця перепона — нездоланна. Близько полудня визирнуло сонце, і капітан Немо досить точно визначив координати: 51°30′ довготи і 67°39′ південної шпроти. Отже, ми ввійшли в зону Антарктики.

Все море захаращене горами льоду: піде ні латочки чистої води! Довкола «Наутілуса» розлягалася неозора покопирсана рівнина, безладне нагромадження крижаних брил, як на річці під час льодоходу, тільки у велетенських масштабах. То тут, то там гострі шпилі, стрілчасті верховини зводилися догори футів на двісті; а далі — крижані стромовини, ніби величезні дзеркала, повиті сірявим серпанком, відбивали сонячні проміння, які пробивалися крізь туманну заслону. Скорботна природа, скована похмурим безгомінням, що його вряди-годи ледве порушували буревісники та пуффіин лопотінням крил! Все закрижніло тут, паліть звук.

Отже, «Наутілус» змушений був зупинити свій відважний лет у крижаній пустелі.

— Пане професоре, — сказав мені того дня Нед Ленд, — якщо ваш капітан проб’ється далі…

— То?

— Він буде героєм.

— Чому, Неде?

— Бо досі ще ніхто не пробивався крізь крижані тороси. Він могутній, ваш капітан. Але сто чортів! Не могутніший він за природу! А там вона поставила межу; хочеш не хочеш, а треба зупинитися.

— Ваша правда, Неде! Одначе мені кортить знати, що там, за кригою! Отой мур мене й дратує найбільше!

— Пан професор має рацію, — сказав Консель. — Мури на те й видумані — дратувати вчених. Аби пізнати невідоме, треба зняти з нього заслону.

— Та воно й так відомо, що за цим бар’єром, — сказав канадець.

— Що саме?

— Крига та й годі!

— Ви того певні, Неде, а я — ні. Тим-то мені й кортить туди глянути.

— Послухайте моєї ради, пане професоре, — киньте про це думати!—відповів канадець. — Ми дійшли до вічної криги — того й досить. Ні ви, ні ваш капітан Немо зі своїм «Наутілусом» далі не проб’єтеся. Хочете ви чи не хочете, а ми повернемося на північ, тобто до тих країв, де живуть нормальні люди.

Я мусив визнати Недову слушність: доки не буде потужних криголамів, суднам доведеться зупинятися перед крижаними полями. Справді-бо, навіть «Наутілус», хоч який був могутній, як чудово оснащений, — не міг розбити криги і стояв на місці мов укопаний. За звичайних умов судно, котре не може йти далі, повертається назад. Але тут ніяк було ані повернутися, ні просуватися вперед, бо нас затерло льодом, і якби Нам довелося стояти на місці, «Наутілус» неминуче вмерз би у нього. До цього, власне, й дійшлося близько другої години пополудні: вода біля бортів судна хутко почала замерзати. Я мусив визнати: капітан Немо чинить таки вкрай необачно.

Ми були на палубі. Капітан, що кілька хвилин стежив, як береться кригою «Наутілус», повернувся до мене.

— Ну, пане професоре, що ви думаєте про наше становище?

— Я гадаю — нас затерло кригою.

— Затерло? Що ви маєте на увазі?

— Те, що нам тепер — ні вперед ні назад, ні туди ні сюди. Он що означає слово «затерло», принаймні так його розуміють у цивілізованих країнах.

— Отже, пане Аронаксе, ви вважаєте — «Наутілусові» не вибратися з криги?

— Не так це легко, капітане. Вже пізня пора, і марно сподіватися, що крига скресатиме.

— О пане професоре, — відповів капітан Немо трохи іронічно, — ви завше вірні собі! Тільки й бачите завади та перешкоди! А я запевняю вас — «Наутілус» не тільки вирветься з крижаних лещат, а й піде далі!

— Далі на південь? — запитавсь я, дивлячися на капітана.

— Так, пане професоре, до самого полюса.

— До полюса? — вигукнув я, не змігши приховати своєї недовіри.

— Атож, — спокійно відповів капітан, — до антарктичного полюса, до тієї невідомої точки, де перехрещуються всі меридіани земної кулі. Ви ж знаєте — я роблю з «Наутілусом» усе, що мені захочеться.

Так, я це знав. Я знав: ця людина відважна до безуму! Але братися до подолання перешкод, що стоять на шляху до Південного полюса, ще неприступнішого, аніж Північний, до якого марно рвалися найзавзятіші мореплавці, — то справжнє безглуздя, то наміри божевільного!

Мені спало на думку запитати капітана Немо, чи він уже не відкрив цього полюса, де ще не ступала нога жодної людини.

— Ні, пане професоре, — відповів він. — Ми відкриємо його разом. Чого не поталанило зробити іншим, поталанить мені. Мій «Наутілус» ніколи не заходив у південні моря, та, повторюю, він піде ще далі.

— Хотілось би вірити вам, капітане, — відповів я трохи насмішкувато. — І я вам вірю! Вперед! Що нам перешкоди! Розіб’ємо крижані фортеці! Висадимо їх у повітря! А як не піддадуться, дамо, нарешті, «Наутілусові» крила, і він перелетить через кригу!

— Через кригу, пане професоре? — спокійно запитав капітан Немо. — Аж ніяк — «Наутілус» пройде під нею!

— Під кригою? — вигукнув я.

І враз мені сяйнуло — я збагнув капітанові плани. Чудесні властивості «Наутілуса» допоможуть капітанові Немо здійснити відкриття, на яке досі не спромігся піхто з людей.

— О пане професоре, ми починаємо розуміти один одного, — усміхаючись, мовив капітан. — Ви вже передбачаєте можливість— а я кажу успіх — нашої спроби. «Наутілусові» до снаги те, чого не здатне зробити звичайне судно. Якщо біля полюса виявиться материк, «Наутілус» зупиниться. Якщо ж його нема, ми дійдемо до полюса!

— Видно, таки правда ваша, — сказав я, захоплений капітановою логікою. — Оксанова поверхня скута кригою, але глибинні шари вільні. І, коли не помиляюся, підводна частина криги відноситься до надводної, як чотири до одного.

— Майже так, пане професоре. На кожен фут айсберга, котрий зводиться над водою, припадає три фути його підводної маси. Ці крижані гори сягають метрів ста заввишки, — отже, занурюються не більш як на триста метрів. Ну, а що глибина триста метрів такому суднові, як «Наутілус»?

— Дрібниця, капітане.

— Він може опуститися ще глибше, де температура однакова на всіх широтах; а на такій глибині нестрашні нам зовнішні морози в тридцять-сорок ступнів. Правду я кажу?

— Так, капітане, безперечно, — відповів я піднесено.

— Єдиний клопіт, — вів далі капітан Немо, — нам доведеться перебути кілька день під водою, не поновлюючи запасів повітря.

— Тільки й того? — зауважив я. — Але ж «Наутілус» має великі резервуари. Ми їх ущерть наповнимо повітрям, і нам не бракуватиме кисню.

— Добре придумано, пане Аронаксе, — усміхаючись, відповів капітан. — Проте мені не хочеться, щоб ви мене звинувачували в легковажності, і я попереджаю вас про небезпеки.

— Які саме?

— Власне, про одну небезпеку. Можливо, море, — якщо воно є біля Південного полюса, — закуте в кригу, і тоді ми не зможемо виплисти на поверхню!

— А хіба ви, капітане, забули, який в «Наутілуса» дужий таран? Хіба ми не зможемо скерувати судно по діагоналі в крижану стелю і пробити в ній отвір?

— О! Які ви сьогодні кмітливі, пане професоре!

— Ну й, нарешті, капітане, — провадив я, дедалі більше захоплюючись, — хіба не може бути Південний полюс не скутий льодами — так само як і Північний? Полюси вічної мерзлоти і географічні полюси не збігаються ні в Південній півкулі, ні в Північній; і доки це не заперечено, можна сподіватися, що в цих двох точках земної кулі існують материки або чисті моря.

— Так думаю і я, пане Аронаксе, — відповів капітан Немо. — Проте дозвольте зауважити, що, висунувши стільки заперечень проти мого проекту, ви тепер засипаєте мене доказами на його користь.

Капітан Немо мав слушність. Я повершив його своєю сміливістю! Вже я заохочував його пробиватися до полюса! Я рвався поперед батька в пекло. Вгамуйся, нещасний дурню! Капітан Немо знає краще за тебе всі вади й переваги свого плану і, певно, тішиться тайкома, дивлячись, як ти запалився химерними мріями!

Одначе капітан Немо не гаяв часу. Він викликав помічника. Обидва жваво загомоніли своєю незрозумілою мовою. Чи то помічник заздалегідь уже знав капітанові наміри, чи просто вважав, що їх легко здійснити, — в кожному разі, він анітрохи не здивувався.

Та хоч як байдуже зустрів капітанову пропозицію помічник — добряга Консель вислухав мою звістку ще байдужіше. «Як ваша ласка, пане професоре», — відповів він, та й по всьому. Що ж до Неда Ленда — він знизав плечима і то так, як не знизував, мабуть, ще ніхто на світі.

— Знаєте, пане професоре, — сказав він, — жаль мені вас із вашим капітаном.

— Але ж ми дійдемо до полюса, Неде!

— Може, але назад не повернемось.

І Нед Ленд пішов до себе в каюту, «щоб не накоїти лиха», як сказав він.

Тим часом ми почали рихтуватися до сміливого походу. «Наутілусові» помпи під великим тиском нагнітали в резервуари повітря. Близько четвертої години пополудні капітан Немо попередив: зараз зачинять люка. Я востаннє глянув на неозоре крижане поле, що його бралися ми подолати. Година була погожа, повітря чисте, мороз — дванадцять ступнів нижче нуля; але вітер ущух, то й холод не дошкуляв.

Десятеро матросів з кайлами в руках вийшли на палубу і заходилися обколювати кригу довкола «Наутілуса». З цією роботою впоралися хутко, бо молодий лід був іще тонкий. Потому всі спустилися всередину судна. Резервуари, як звичайно, заповнено по ватерлінію, і «Наутілус» почав занурюватись.

Ми з Конселем посідали в салоні при вікні. Віконниці були відчинені, і ми могли бачити глибинні шари Атлантичного океану. Стовпчик термометра підіймався. Стрілка манометра відхилилася вбік.

На глибині близько трьохсот метрів, як і передбачав капітан Немо, ми вже були під хвилястою льодовою стелею. Але «Наутілус» занурювався далі. Нарешті ми сягнули глибини вісімсот метрів. Коли на поверхні температура була дванадцять ступнів, то тут — одинадцять. Ясна річ, температура всередині «Наутілуса», що його опалювали електричні прилади, була куди вища. Судно маневрувало з надзвичайною точністю.

— З дозволу пана професора, скажу — ми таки пройдемо, — сказав Консель.

— Не сумніваюсь! — відповів я впевнено.

На вільній від криги глибині «Наутілус», тримаючись п’ятдесят другого меридіана, взяв курс просто на полюс. Залишалося пройти від 67°30′ до 90° — двадцять два з половиною градуси широти, тобто трохи більше п’ятисот льє. «Наутілус» плив із пересічною швидкістю двадцять шість миль на годину — зі швидкістю експреса. Якщо йтиме так і далі, то за сорок годин ми досягнемо полюса.

Я й Консель до пізньої ночі сиділи при вікні салону, захоплені новизною становища. Прожектор осявав морське лоно. Воно було пустельне. Риба не водилася в цих обширах, скутих кригою. Вона запливає сюди тільки мимохідь, переселяючись із Антарктики у вільні від криг водойми. Судно мчало на великій швидкості.

Десь о другій годині запівніч я подався в каюту трохи спочити. Пішов до себе й Консель. Капітан мені не зустрівся. Певно, він був у стерничій рубці.

Другого дня, дев’ятнадцятого березня, о п’ятій годині ранку я знову сів перед вікном салону. Електричний лаг показував, що «Наутілус» іде на помірній швидкості. Судно, поступово спорожнюючи резервуари, стало обережно підійматися догори.

Мені забивало дух. Чи проб’ємося ми на поверхню? Чи море біля полюса вільне від криги?

Та ба! Я почув сильний поштовх і, зваживши на глухий гугіт, здогадався: «Наутілус» ударився в грубелезну крижану стелю. Так воно й було: ми, як то кажуть моряки, «пришвартувалися» до криги на глибині трьох тисяч футів. Отже, над нами плавав шар криги чотири тисячі футів завтовшки. Виходить, тут крижана верства грубша, аніж там, де ми занурювалися. Становище маловтішне!

Того дня «Наутілус» кілька разів пробував пробитися, але щоразу натикався на непорушний крижаний покрив. Подекуди цей покрив сягав у глибину на дев’ятсот метрів; коли ж додати ще триста метрів, які виступали над водою, то, грудина його — тисяча двісті метрів. Це вже був шар удвічі грубілий проти того, під яким ми занурювались.

Я ретельно нотував різні глибини залягання криги і, таким чином, дістав рельєф підводної частини крижаного покриву.

Вечір не приніс нам нічого нового. Льодова верства скрізь була чотириста-п’ятсот метрів. Хоч вона й потоншала, одначе крижана заслона й досі відгороджувала нас від океанської поверхні!

Доходило восьмої години вечора. Заведеним на борту звичаєм, «Наутілус» мав іще чотири години тому поповнити запас повітря. Зрештою, я не відчував у цьому потреби, дарма що капітан Немо і досі не вдавався до запасних резервуарів.

Вночі спалося мені кепсько. Я метався між страхом і надією. Раз по раз схоплювався з ліжка. А «Наутілус» увесь час обмацував крижану стелю. Близько третьої години ранку прилади показали, що спідня частина крижаного покриву лежить усього за п’ятдесят метрів під рівнем моря. Сто п’ятдесят футів одділяли нас від океанської поверхні! Сусільні льоди поступалися місцем крижаним полям, гори оберталися на рівнину.

Я не спускав ока з манометра, Судно підіймалося, йдучи по діагоналі до крижаної стелі, що виблискувала в електричному світлі прожектора. Стеля — і над водою, і під водою — з кожною милею тоншала.

Нарешті о шостій годині ранку цього пам’ятного дня, дев’ятнадцятого березня, двері салону відчинилися. Ввійшов капітан Немо.

— Чисте море, — сказав він.

  1. [1] «Iceblink» (англ.) — льодовий відблиск.