XII. Кити і кашалоти

Вночі проти чотирнадцятого березня «Наутілус» знову взяв курс на південь. Я гадав, що на широті мису Горн він обмине його зі сходу і, вийшовши з вод Тихого океану, скінчить своє навколосвітнє плавання. Аж ні — судно простувало в напрямку Австралії. Куди ж ми пливли? До південного полюса? Але ж це безглуздя! Я починав вірити — Недові побоювання щодо капітанової нерозважливості таки слушні.

Від недавнього часу канадець не заводив зі мною розмов про втечу. Він став відлюдкуватий і мовчазний. Я бачив, як гнітить його наше тривале ув’язнення, і відчував — він дедалі лютішає. Коли Нед зустрічав капітана, очі йому спалахували зловісним вогнем, і я вже побоювався, щоб він зопалу не накоїв якоїсь халепи.

Того дня, чотирнадцятого березня, Консель і Нед Ленд зайшли до мене в каюту. Я спитався, що їх сюди привело.

— Хочу вас, пане професоре, дещо запитати, — відповів канадець.

— Будь ласка, Неде.

— Як ви думаєте, скільки душ на борту «Наутілуса»?

— Не знаю, друже мій.

— Я гадаю, — правив Нед, — щоб керувати таким судном, не треба великої команди.

— Авжеж, — відповів я, — на це вистачить чоловік десяти — адже судно оснащене такими досконалими навігаційними приладами.

— Гаразд! — мовив канадець. — А чому ж їх тут більше?

— Чому? — перепитав я і пильно подивився на Неда Ленда, відразу збагнувши, куди він хилить. — Бо «Наутілус» — якщо мої здогади правдиві і я правильно зрозумів, у чому сенс капітанового життя, — не просто корабель. Це підводне судно править за притулок усім тим, хто, як і капітан Немо, порвав зв’язки з землею.

— Може, й так, — сказав Консель. — Та, зрештою, «Наутілус» вміщає обмежену кількість людей. Чи не визначив би пан професор, скільки тут найбільше може бути душ?

— А як його визначити, Конселю?

— Вирахувати. Тоннажність судна панові професорові відома, отже, відома й кубатура повітря. А знаючи, скільки кисню потребує одна людина і взявши до уваги, що «Наутілус» кожної доби поповнює…

Консель ще не доказав, та я похопив його думку.

— Я зрозумів тебе. Вирахувати не штука, тільки я не певен, що результат буде правильний.

— Дарма, — наполягав Нед Ленд.

— То полічімо, — сказав я. — Кожна людина споживає за годину стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря, а за добу — кількість кисню, що міститься в двох тисячах чотирьохстах літрах. Отже, слід поділити водотоннажність судна на дві тисячі чотириста…

— Еге ж, — сказав Консель.

— А коли водотоннажність «Наутілуса» півтори тисячі топи і в кожній тонні тисяча літрів повітря, то «Наутілус» містить півтора мільйона літрів повітря; отже, поділивши цю цифру на дві тисячі чотириста…

Я взяв олівця.

— …дістанемо шістсот двадцять п’ять. Виходить, «Наутілус» містить кількість повітря, якого вистачить на добу шестистам двадцяти п’яти чоловікам.

— Шестистам двадцяти п’яти чоловікам! — повторив Нед Ленд.

— Але ж усі ми, разом узяті, — пасажири, матроси, офіцери, — не складемо і десятої частини цієї цифри.

— І то багато для трьох чоловік! — пробурмотів Консель.

— Отож, бідний мій Неде, раджу вам тільки набратися терпцю.

— І терпцю набратися, і, головне, — скоритись, — докинув Консель.

Консель знайшов потрібне слово.

— Зрештою, не йтиме ж капітан на південь вічно. Колись та зупиниться! Заступлять шлях крижані тороси — доведеться вертатись у цивілізовані моря! Отоді й згадаємо про Недові плани.

Канадець похитав головою, провів рукою по чолу й мовчки вийшов.

— З дозволу пана професора я скажу свою думку, — мовив Консель. — Бідолашний Нед дуже сумує. Тільки й думає про минуле. Як на нього — миле все те, до чого немає вороття! Серце йому крається від тих споминів. Треба зрозуміти його. Що йому тут робити? Нічого! Нед же не вчений, як пан професор, і йому байдуже до чудес підводного світу, котрими так тішимося ми. І він ладен поставити на карту геть усе, аби знову на рідній землі посидіти з друзями в шинку.

Та, видно, й справді, одноманітне життя на борту «Наутілуса» було нестерпне канадцеві, звичному дожиття вільного та діяльного. Якихось пригод, цікавих йому, тут майже не траплялося. Одначе саме того дня сталася подія, що нагадала гарпунерові щасливі дні.

Близько одинадцятої години ранку «Наутілус», виринувши на поверхню, влучив у самісінький табун китів. Я не здивувався — знав-бо, що тварини, переслідувані китобоями, рятуючись од своїх напасників, тікають у ці широти.

Кити відігравали велику роль у морському світі й колись навіть прислуговувалися в географічних відкриттях. Саме вони принаджували басків, а згодом і астурійців, англійців та голландців, призвичаювали їх до океанових небезпек; услід за ними мисливці борознили морські простори з краю в край. Кити запливали в південні й північні моря. Давні легенди оповідають, що в гонитві за цією здобиччю китолови доходили мало не до полюса: залишалося із сім льє. Коли це й неправда, то завтра вона може стати правдою, і, може, полюючи на китів в арктичних та антарктичних морях, люди відкриють ці невідомі точки земної кулі.

Ми сиділи на палубі. Море було спокійне. Жовтень під цими широтами дарував нам чудові осінні дні. Раптом канадець — його гостре око не могло схибити — помітив геп на сході кита. Пильно придивившись, і я завважив милях у п’яти од «Наутілуса» чорну спину, яка то виринала, то знову зникала під водою.

— О! — вигукнув Нед. — Був би я на борту китобійного судна, — ну й потішив би душу! А яке китисько! Ви тільки гляньте, який водограй викидає, трясця його матері! Шкода, що я прикутий до цієї залізної посудини!

— Невже, Неде, — сказав я, — і досі шумує у вас китобійна закваска?

— А що ж то, пане професоре, за китобій, котрий може забути гарпуна? Хіба є ліпше ремесло? Та коли цілишся в кита, тобі у п’ятах свербить!

— Ви коли-небудь полювали в цих морях?

— Не доводилося, пане професоре. Тільки в північних. Носило мене аж до Берингової протоки, до Девісової, а сюди ні.

— Виходить, із китами Південної півкулі ви ще не знайомі. Досі ви загарпунювали тільки північних китів.

— Fly що ви, пане професоре, кажете? — недовірливо вигукнув канадець.

— Кажу те, що е.

— А я вам он що скажу: шістдесят п’ятого року, — це вже два з половиною роки минуло, — підхопив я біля Гренландії одного кита, а в нього в боці стримів гарпун з тавром китобійного судна із Берингової протоки. Отож я й питаю вас, як воно сталося, що тварину, поранену біля західних берегів Америки, вбито поблизу східних берегів? Хіба ж вона, обійшовши мис Гори або Доброї Надії, не перепливла екватора?

— І мені дивно, — промовив Консоль. — Послухаємо, що відповість пан професор.

— Пан професор відповість вам, друзі, що кити різних видів живуть у різних морях і ніколи їх не покидають. А коли якийсь кит із Берингової протоки і потрапив до Девісової, то, виходить, є прохід од моря до моря — або ж біля берегів Америки, або ж біля берегів Азії.

— І то б я вам повірив? — запитався канадець, примруживши око.

— Коли пан професор каже, треба вірити, — зауважив Консель.

— Виходить, — не вгавав канадець, — якщо я тут не полював, то вже й китів тутешніх не знаю?

— Так виходить, Неде.

— Тоді є ще більше підстав, щоб познайомитися з ними, — мовив Консель.

— Гляньте-но! Гляньте! — схвильовано вигукнув канадець. — Підпливає! Пливе просто на нас! Та він же кепкує з мене! Чує, що я голіруч стою.

Нед тупнув ногою. Руки йому зціпилися так, ніби він тримав гарпуна.

— А ці кити такі самі великі, як і в північних морях? — запитав він.

— Майже такі, Неде.

— Мені, пане професоре, траплялося бачити здоровенних китів, футів по сто завдовжки. А біля Алеутських островів, кажуть, попадаються кити по сто п’ятдесят футів і навіть більше.

— Як на мене — то перебільшення, — відповів я. — Ці тварини — не справжні кити, у них є спинні плавці, до того ж вони, як і кашалоти, менші за справжніх китів.

— О! О! — вигукував канадець, не зводячи очей із кита. — Наближається! Йде у кільватері «Наутілуса»!

І, помовчавши, правив далі:

— Ви кажете, кашалоти — мала риба. А я чував, що вони бувають дуже великі. Це розумні істоти. Кажуть, ніби вони маскуються фукусами й іншими водоростями. Їх беруть за острови. До них причалюють, на них висідають, розкладають багаття…

— І ставлять будівлі, — додав Консель.

— Ну й жартівник! — відповів Нед Ленд. — А тоді тварина раптом пірнає під воду, і всі мешканці — шубовсть у безодню!

— Все точнісінько, як у мандрах Сіндбада Мореходця[1], — зауважив я, осміхаючись. — Ви, Неде, видно, полюбляєте кумедні вигадки. Он які ваші кашалоти! Либонь, самі не вірите тим побрехенькам.

— Пане природознавцю, — серйозно відповів канадець, — коли кажуть про китів, доводиться вірити всьому… Ні, ви тільки гляньте, як він пливе! А як пірнає! Чувано, ніби ці тварини днів за п’ятнадцять можуть обійти навколо світу.

— Може, й так.

— Ну, ви, певно, знаєте, пане Аронаксе, що на самім початку світу кити плавали ще швидше?

— Та невже? Чому ж то?

— Бо тоді хвіст у них був сплющений вертикально, як у риб, ударяв він по воді зліва направо і справа наліво. Отож творець, побачивши, що вони занадто вже меткі, взяв та й викрутив їм хвоста. Відтоді вони плескають ним по воді згори вниз і плавають повільніше.

— І ви, Неде, хочете, аби вам вірили? — запитав я.

— Трошки, — відповів Нед. — Не більше, ніж тоді, коли б я сказав, що бувають кити по триста футів завдовжки і важать по сто тисяч фунтів.

— Ну, це вже було б занадто, — сказав я. — Одначе слід сказати, що деякі китоподібні бувають справді велетенські. Кажуть, з одного кита самого тільки сала витоплюють до ста двадцяти тонн.

— О! Та я те бачив на власні очі, — сказав канадець.

— А чого ж, охоче вірю, Неде. Вірю і в те, що трапляються кити завбільшки як сто слонів. Справжня дивовижа, коли мчить отакенна штука!

— А чи правда, — запитався Консель, — що кит може потопити корабля?

— Корабля? Мабуть, ні, — відказав я. — Хоч і ходили чутки, ніби 1820 року саме отут, у південних морях, кит кинувся на судно «Есекс» та й гайда його штовхати зі швидкістю чотирьох метрів на секунду. Судно кормою зачерпнуло води і тут же пішло на дно.

Нед лукаво глянув на мене.

— Мені не таке було, — сказав він. — Одного разу кит так мене оперіщив хвостиськом, — певніше, мого човна, — що нас швиргонуло догори метрів на шість. Он як! Але проти вашого кита мій всього-па-всього китентко.

— А кити живуть подовгу? — спитав Консоль.

— По тисячі років! — одразу відповів канадець.

— А звідки ж ви знаєте, Неде?

— Так кажуть.

— А чому ж так кажуть?

— Кажуть, бо знають.

— Ні, Неде, не знають, а тільки гадають. І ось підстава: років чотириста тому, коли тільки почали полювати на китів, вони були набагато більші проти сьогоднішніх. Отож цілком логічно дійшли думки, ніби нинішні кити перебувають на стадії росту. Тим-то Бюффон і сказав, що сьогоднішні кити можуть жити по тисячі років. Зрозуміло?

Та Недові Лендові було не до розмов. Він і не слухав мене. Адже кит підпливав ближче й ближче. Нед пас його очима.

— Ого! Та тут не один кит! Десять, двадцять, — ціла череда! А я мушу сидіти та тільки дивитися! Мені ж спутано руки й ноги!

— Слухайте, Неде, — мовив Консель, — а чому б вам не спитати в капітана дозволу пополювати?

Консель іще не встиг доказати, як гарпунер кинувся прожогом до люка — шукати капітана. Незабаром вони вдвох повернулися на палубу.

Якийсь час капітан Немо дивився на китів, що пустували за милю від «Наутілуса».

— Це південні кити, — сказав він. — Багата пожива на цілу китобійну флотилію.

— Чи не дозволите, капітане, пополювати? Бо геть зовсім забуду гарпунерське ремесло.

— А навіщо без потреби винищувати тварин? — відповів капітан Немо. — Китове сало нам не потрібне.

— Але ж у Червоному морі, капітане, ви дозволяли нам полювати тюленів! — відповів канадець.

— Тоді команда потребувала свіжого м’яса. А зараз цс було б убивством заради вбивства. Я знаю, люди часто привласнюють собі це право, але я не схвалюю такої жорстокої забави. Винищуючи південних китів — довірливих, нешкідливих, добрих тварин, подібні до вас люди, містере Неде, допускаються вчинків, гідних осуду. Вони вже перебили всіх китів Баффінової затоки і невдовзі вигублять весь клас цих корисних тварин. Дайте спокій нещасним китам. Вони й так мають чимало морських напасників: кашалотів, риб-мечів, риб-пилок.

Неважко уявити собі, з якою міною слухав Нед Ленд капітанову мораль. Напучувати мисливця на шлях милосердя — це кидати слова на вітер. Нед дивився на капітана Немо й, певне, не тямив, що той йому говорив. Проте капітан мав рацію. За такого варварства скоро не залишиться в океані жодного кита.

Нед Ленд просвистав свою «Янкі-дудль»[2], засунув руки в кишені й повернувся до нас спиною.

Тим часом капітан Немо, стежачи за китами, говорив до мене:

— Я слушно казав, що китам і без людей вистачає морських ворогів. Навіть зараз китам доведеться зіткнутися з дужим напасником. Чи помічаєте ви, пане Аронаксе, за вісім миль під вітром рухливі чорні цятки?

— Помічаю, капітане.

— То пливуть кашалоти, страшні тварини, що їх випадало мені бачити величезними зграями — по дві-три сотні. Оцих шкідливих хижаків і треба винищувати.

На останні капітанові слова канадець ураз обернувся до нас.

— Прекрасно, капітане, — сказав я. — Ще не пізно. От ми й захистимо китів!..

— Не варто наражатися на небезпеку, пане професоре. «Наутілус» розжене кашалотів. Його сталевий таран, мабуть, не згірше Недового гарпуна.

Канадець тільки знизав плечима, — мовляв, бити кашалотів тараном судна? Де таке чувано?

— Зачекайте-но, пане Аронаксе, — мовив капітан Немо. — Ми вам покажемо полювання, якого ви зроду не бачили. Ніякого жалю до цих хижаків! У них тільки й того, що паща та зуби.

Паща та зуби! Ліпше не описати головатого велетенського кашалота, що сягає двадцяти п’яти метрів завдовжки! Величезна його голова вдвічі більша за тулуб. На відміну од беззубих китів, верхня щелепа яких втикана роговими платівками, так званим «китовим вусом», у кашалота з підряду зубатих китів спідня щелепа має двадцять п’ять загострених зубів — кожен двадцять сантиметрів довжиною і важить два фунти. В величезному черепі є чимала порожнява, розділена хрящуватою перетинкою надвоє і наповнена дорогою оліїстою рідиною, так званим спермацетом. З одного кашалота дістають до трьохсот-чотирьохсот кілограмів цієї рідини. Кашалот — неоковирна тварина; це скорше пуголовок, аніж риба. Він дуже незграбно збудований. Лівий бік тулуба непропорційний щодо правого; ця тварина, сказати б, із «недостачею» в лівому боці; дивиться вона тільки правим оком.

Тим часом страхітлива зграя підпливала ближче й ближче. Помітивши китів, кашалоти зібралися до битви. Можна було сказати наперед: переможуть кашалоти, і не тому тільки, що вони краще озброєні до нападу, аніж їхні сумирні противники, але й тому, що кашалоти здатні довше залишатися під водою.

Настав час допомогти китам. «Наутілус» поринув під воду. Консель, Нед і я посідали при вікні салону. Капітан Немо пішов у рубку стерничого, аби самому керувати судном, яке мало зараз стати за винищувальне знаряддя. Незабаром я відчув, що гвинт закрутився швидше і «Наутілус» поплив хутчій.

Коли ми підпливли ближче, то побачили — битва вже почалася. Судно ввігналося в зграю кашалотів так, щоб розбити її надвоє. Хижаки, помітивши страхіття, спершу не дуже налякалися. Та невдовзі вони відчули силу його вдарів.

Що то була за баталія! Навіть Нед Ленд захопився, аж у долоні заляскав. У капітанових руках «Наутілус» обернувся на велетенського гарпуна — впинався в туші й розтинав їх навпіл, залишаючи по собі два пошматовані кавалки м’яса. Кашалоти люто били хвостами в залізну обшивку, але «Наутілусові» ці вдари здавались слабкими поштовхами. Знищивши одного кашалота, він кидався на іншого, повертався з галсу на галс, щоб не випустити жертви, давав то передній, то задній хід, покірний волі свого стерничого; пірнав, коли кашалот ховався в воду, виринав слідом за ним на поверхню, ішов на тварину просто в лоб, заходив із боків та ззаду, пронизував її, краяв, шматував своїм страшним тараном.

Ну й різня! Який шум розлягався над океанськими просторами! Який пронизливий свист, яке жахливе хрипіння переляканих тварин! Ще недавно спокійні води, збиті хвостатими почварами, бурхали, ніби за шторму.

Годину тривав цей гомеричний побій, від якого не могли врятуватися головаті драпіжники. Не раз вони, збившись по десять-двадцять штук, оскаженіло кидалися на судно, силкуючись розчавити його своїми тушами. Крізь шиби виднілися зубаті роззявлені пащі, страшні очиська. Нед Ленд уже не годен був стримуватися, він шаленів, він сипав прокльонами, погрожував, гнівно вимахуючи стисненими кулаками. Було чути, як кашалоти хапають зубами залізну обшивку судна, мов собаки, що впинаються в горлянку зацькованому кабанові. Та «Наутілус» збільшував швидкість і тяг їх за собою в темну глибінь, а тоді виносив на поверхню. Що йому величезна вага й могутні обійми цих хижаків!

Нарешті зграя кашалотів порідшала. Поволі влягалися розбурхані хвилі. «Наутілус» випірнув, і ми, відчинивши люка, кинулись на палубу.

Довкола — самі пошматовані туші. Найдужчий вибух не порвав би так люто, не понівечив і не розкидав ці гори м’яса. Ми пливли поміж велетенських тіл з синюватою спиною, білим черевом — як величезні горби, погойдувались вони на хвилях. Лише кілька переляканих кашалотів щодуху втікали геть за обрій. Вода на кілька миль навкруги була червона, і здавалося, «Наутілус» пливе серед моря крові.

Капітан Немо підійшов до нас.

— Ну, містере Неде? — мовив він.

— Що ж, пане капітане, — відповів канадець, запал якого вже згас, — видовисько таки жахливе. Та я мисливець, а не різник, а це ж справжнісінька різанина.

— Це винищення шкідливих тварин; «Наутілус» — не різницька сокира.

— А я волію гарпун, — правив канадець.

— Кожному своя зброя, — сказав капітан, пильно дивлячись на Неда Ленда.

Я боявся, щоб канадець зопалу не сказав капітанові якоїсь прикрості і тим не наробив нам халепи. Та він ураз охолов — побачив кита, що до нього саме наблизився «Наутілус».

Тварині не пощастило врятуватися од кашалотових зубів. Я відразу впізнав південного кита з удавленою, геть чорною головою. Цей кит різниться од звичайного та нордкапського тим, що сім його шийних хребців зрослі, і він має на двоє ребер більше проти свого північного родича. Кит був мертвий; лежав він на боці з розпанаханим черевом. На кіпці понівеченого плавця і досі висіло маля, що його не спромігся він захистити. З відкритої пащі кита струменіла вода.

Капітан Немо підвів «Наутілуса» до китового трупа. Двоє матросів висіли на тушу, і я, дивуючись, побачив, що вони виціджують молоко з молочних залоз. Його набралося десь із дві чи три бочки.

Капітан запропонував мені кухоль теплого молока. Я не міг приховати огиди. Та капітан сказав, що молоко чудове і нічим не поступається перед коров’ячим.

Я сьорбнув. Молоко було справді смачне. Воно збагатить наші їстівні припаси. Масло і сир приємно врізноманітять щоденну страву.

Від цього дня я з тривогою став помічати, що Нед Ленд проймається дедалі більшою неприязню до капітана Немо, і поклав собі пильно стежити за кожним канадцевим учинком, ба навіть жестом.

  1. [1] Один із героїв казок «Тисяча і одна ніч».

  2. [2] «Янкі-дудль» — північноамериканська патріотична пісня епохи боротьби за визволення з-під влади Англії.