XI. Саргасове море

«Наутілус» не міняв курсу. Сподіванки на повернення до європейських берегів розбилися. Капітан Немо керував судно на південь. Куди ж він нас провадив? Я не важився про те й думати.

Того дня «Наутілус» переходив прикметний район Атлантичного океану. Всі знають, що існує тепла течія, відома під назвою Гольфстрім. Од берегів Флориди вона лине до Шпіцбергену. Не доходячи Мексиканської затоки, на сорок четвертому градусі північної широти, Гольфстрім розгалужується надвоє. Головне річище тече до ірландських і норвезьких берегів, а менше завертає на південь, до Азорських островів. Діставшись берегів Африки, воно обводить видовжений овал і повертається до Антильських островів.

Південна розтока Гольфстріму — скорше кільце, а не рукав, — обмиває своїми теплими водами той холодний, спокійний, непорушний простір, що його називають Саргасовим морем. Це — достоту озеро в чистому океані. Воно величезне — Гольфстрім обтікає його довкола аж за три роки.

Атлантида, власне кажучи, і лежить на дні Саргасового моря. Деякі вчені вважають, ніби численні острови плавучих водоростей цього моря — не що інше, як колишні луги затопленого континенту, котрі випливли на поверхню. Та можливе й те, що водорості приносить сюди від берегів Європи й Америки течія Гольфстрім. Саме вони, саргасові водорості, й наштовхнули Колумба на думку про існування Нового Світу. Коли кораблі відважного дослідника ввійшли в Саргасове море, то, на велику прикрість команди, рослинний покрив так затруднював плавбу, що вона затяглася тут аж на три тижні.

Отаке було море, яким простував «Наутілус», — справжні луки, суцільний баговинний килим, такий грубий і густий, що форштевень насилу його розривав. Капітан Немо, аби не ув’язнути гвинтом у тому плетиві, вів «Наутілуса» на глибині кількох метрів од поверхні.

Саргасове море веде свою назву від іспанського слова «Sargazzo», що означає «фукус». Фукус-плавун, чи пухирник, утворює справжні рослинні рифи. Звідки ж узялося стільки гідрофітів у цій тихій заболоні Атлантичного океану? Вчений Морі, автор «Фізичної географії земної кулі», відповідає так:

«Це явище можна пояснити за допомогою всім відомого досліду. Коли в посудину з водою покласти шматочки корка чи будь-якого іншого пливучого тіла і надати воді колового руху, то всі шматочки корка попливуть до середини посудини, тобто до найспокійнішого місця. А тепер уявімо, що посудина — це Атлантичний океан, Гольфстрім — колова течія, а Саргасове море — те спокійне місце, де з’єдналися пливучі шматочки корка».

Я пристаю на думку Морі, і мені пощастило спостерігати це явище в середовищі, куди судна проникають дуже рідко. Над нами, поміж брунатних водоростей, плавали стовбури дерев, що їх повиривала буря в Андах чи Скелястих горах, а течія Амазонки або Міссісіпі принесла в Саргасове море. Тут же плавали рештки кораблів, які зазнали катастрофи: кілі, уламки корпусів, обшивні дошки, оброслі черепашками так, що не могли виплисти на поверхню. Колись майбутнє ствердить і ту думку Морі, що вся ця накопичена протягом багатьох віків деревина мінералізується під дією солоних вод і стане багатющими покладами кам’яного вугілля. Це буде коштовний запас; завбачлива природа готує його про ті часи, коли люди вичерпають кам’яновугільні копалини материків.

Серед водоростевих хащів я помітив зірчастих альціоній чудової ніжно-рожевої барви, актиній з довжелезними мацаками, зелених, червоних, блакитних медуз, а головне, великих корнеротів Кюв’є— їхні голубі парасольки облямовані фіолетовою барвою.

Весь день двадцять другого лютого ми пливли водами Саргасового моря — на глибині, де рибам, що полюбляють водорості й ракоподібних, є чим поживитися. А вже назавтра водорості щезли, і океан став такий, як звичайно.

Протягом дальших дев’ятнадцяти днів, од двадцять третього лютого до дванадцятого березня, «Наутілус», тримаючись середини Атлантичного океану, мчав нас на південь із швидкістю ста льє на добу. Мабуть, капітан Немо плив за певним планом, і я не мав сумніву, що він, обійшовши мис Горн, повернеться в південні води Тихого океану.

Побоювання Неда Ленда були слушні. В цих чистих морях, де острови подибуються дуже рідко, не можна й думати про втечу. Опиратися капітановій волі — ніяк. Залишалося покоритись своїй долі. Ні силою, ані хитрощами тут не зарадиш, і я схилявся до думки— а чи не краще поговорити з капітаном Немо, перекопати його? Ану ж він, скінчивши підводну навколосвітню мандрівку, погодиться вернути нам волю під присягу — не виказувати його таємниці? Ми б ніколи не зламали цієї присяги. Але з чого почати таку делікатну розмову? Чи ж не сказав він одразу і вельми рішуче, що таємниця «Наутілуса» потребує нашого довічного ув’язнення на його борту? Чи не зважив він моєї чотиримісячної мовчанки за згоду з його рішенням? Чи порушення цього питання не викличе у нього підозри, яка може тільки завадити нашим задумам пізніше, коли обставини складуться на краще? Я поділився своїми думками з Конселем, що був спантеличений не менше за мене. Я не легко впадаю в паніку, але гаразд розумів: наші шанси повернутися до людського суспільства дедалі меншають, надто зараз, коли капітан Немо мчить на південь Атлантичного океану.

За дев’ятнадцять днів нашої мандрівки, як я вже говорив перше, нічого значного не сталося. Капітана бачив я вряди-годи. Він працював. У бібліотеці мені частенько трапляли на очі розгорнені книжки, здебільша з природничої історії. Моя книга про таємниці морських глибин була поцяткована увагами, де часом заперечувано мої теорії та гіпотези. Але капітан обмежувався поправками, не вдаючись до дискусій. Інколи я чув сумні мелодії. Капітан грав на органі, але тільки вночі, коли довкола панувала глибока темрява і «Наутілус» спочивав у океановій безодні.

Всі ці дні ми пливли поверхнею океану. Море було пустельне. Тільки вряди-годи, простуючи до мису Доброї Надії, замапячить удалині вітрильник з вантажем для Індії. Якось навздогін «Наутілусові» кинулось китобійне судно, певно, взявши його за лакому здобич — велетенського кита. Але капітан Немо не хотів, щоб китолови марнували час та витрачали сили, тож «Наутілус» притьмом поринув під воду. Цей випадок дуже зацікавив Неда Ленда. І я певен — канадець щиро шкодував, що китолови не загарпунили нашого крицевого «кита».

Ми з Конселем бачили багато риб, але вони майже не різнились од тих, котрі траплялися нам у інших широтах. Здебільшого це були представники одного з трьох підродів страшного роду риб — акул: смугасті акули, п’ять метрів завдовжки, із плескатою головою, ширшою за тулуб, хвостовий плавець закруглений, на спині — сім чорних повздовжніх смуг; сірі акули, що мають сім зябрових щілин і один спинний плавець майже посередині тулуба.

Пропливали тут і «морські собаки», найненажерливішї поміж усіх акул. Може, то рибальські побрехеньки, але кажуть, ніби в череві такої акули знайшли якось буйволячу голову і майже ціле теля; в іншій — двох тупців і матроса при повній амуніції, а ще в іншій — солдата з шаблею, а колись там — навіть вершника з конем. Усе це, правду кажучи, скидається на вигадки. Та я не міг у тому впевнитись, бо жодна з таких акул не попалась у «Наутілусові» сіті й мені не довелося їх патрати.

Цілими днями за нами пливли табуни зграбних, моторних дельфінів. Вони трималися зграйками по п’ять-шість штук, як вовки в степах. Дельфіни такі само ненажерливі, як і акули, принаймні це твердить один копенгагенський професор, котрий нібито витяг із дельфінової утроби тринадцять морських свиней і п’ятнадцять тюленів. Зрештою, то могла бути касатка — найбільший хижак цього виду, що сягає понад двадцять чотири фути завдовжки. Дельфіни з сім’ї зубатих китів нараховують десять родів; риби, котрих я помітив, належали до довгоносих дельфінів — у них невелика довгаста голова із дзюбатим писком. Тулуб — чорний зверху і біло-рожевий зісподу, де-не-де всіяний цяточками, — сягає трьох метрів.

Попадалися тут і чудернацькі риби з родини горбанюків, ряду колючоперих. Деякі автори — скорше поети, аніж натуралісти — кажуть, що ці риби мають музикальний орган і своїми концертами можуть позмагатися з добрими співаками. Не смію того заперечувати, та з жалем скажу: ці вокалісти не зволили співати серенад на нашу честь.

Наостанок додам, що Консель класифікував силу-силенну летючих риб. Втішно було дивитися, як спритно полювали на них дельфіни. Хоч як високо злітали риби — хай навіть над судном — небораки завше попадали в роззявлену дельфінову пащу. Це були або літавці, або тригли із світляним ротом. Коли вночі рибки злітають в повітря й, обвівши світну дугу, падають у воду, вони дуже схожі на летючих зірок.

Так ми пливли до тринадцятого березня. Цього ж дня вимірювали глибину. Цікаве то заняття!

Водами Тихого океану ми пройшли близько тринадцяти тисяч льє. Зараз судно було на 45°37′ південної широти і 37°53′ західної довготи. Саме тут капітан «Герольда» Денгем опустив зонда на глибину чотирнадцять тисяч метрів і не дістав дна. І в цьому ж місці лейтенант Паркер з американського фрегата «Конгрес» не дістав дна на глибині п’ятнадцять тисяч сто сорок метрів.

Капітан Немо вирішив занурити «Наутілуса» щонайглибше, аби точно виміряти глибину. Я зібрався записувати результати. Розсунули віконниці салону й почали готуватися до занурення на дно цього глибочезного лігвища.

Мабуть, жоден баласт не міг обважнити судна аж так, щоб воно опустилося на цю глибочинь. Та й щоб підняти його на поверхню, треба було б на тій глибині випорожнити резервуари. Але ж під великим зовнішнім тиском навіть помпи «Наутілуса», попри їхню потужність, нічого б не вдіяли.

І капітан Немо вирішив заглибитися на океанове дно за допомогою спеціальних бічних площин. Тяговий гвинт закрутивсь якнайшвидше; судно затремтіло, мов натягнена струна, і стало повільно занурюватись. Ми з капітаном стежили за стрілкою манометра. Невдовзі пройшли ті глибини, де найрясніше водяться риби. Якщо деякі види риб живуть лише в верхніх водах морів і рік, то інші — їх менше — водяться тільки в глибоких водах.

Я помітив тут екзанхів — різновид акул — з шістьма зябровими отворами, окатих риб-телескопів, зодягнених у панцер риб-козубеньок із сірими черевними і чорними грудними плавцями, з нагрудником із блідо-рожевих костяних платівок і, нарешті, риб-довгохвостів, що живуть на глибині тисяча двісті метрів під тиском сто двадцять атмосфер.

Я запитався капітана Немо, чи не бачив він риб ще глибше.

— Риб? — перепитав капітан Немо. — Дуже рідко. А що думає про те сучасна наука?

— Відомо, капітане, що на великих океанових глибинах рослинне життя зникає швидше за тваринне. Відомо, що там, де є ще живі істоти, не росте вже жоден гідрофіт. Відомо також, що устриці водяться навіть на глибині двох тисяч метрів. Мак Клінтон, герой полярних морів, виловив якось морську зірку на глибині двох тисяч п’ятисот метрів. Відомо й те, що команда фрегата «Бульдог» Англійського Королівського флоту виловила морську зірку на глибині одного льє. Але ви, капітане, мабуть, гадаєте — ці відомості занадто мізерні?

— Ні, пане професоре, — відповів капітан, — я не дозволю собі такої непоштивості. Але мені цікаво: чим ви пояснюєте, що живі істоти можуть жити на таких глибинах?

— Я пояснюю це двома обставинами. По-перше, тим, що. вертикальні течії, які виникають внаслідок різних температур і концентрації солей у верхніх і нижніх шарах води, складають сприятливі умови до зародження життя. За приклад можуть правити морські лілеї та зірки.

— Цілком слушно! — сказав капітан.

— Крім того, відомо, що кількість розчиненого в воді кисню — основи всякого життя — дедалі більшає на глибинах і що тиск нижніх водяних шарів сприяє його ущільненню.

— Он як! І це відомо! — трохи здивовано сказав капітан Немо. — Ну що ж, пане професоре, істина для всіх однакова. Додам тільки: в міхурі риб, виловлених у верхніх шарах океану, більше азоту, ніж кисню, тоді як у глибоководних риб навпаки. Це стверджує ваші висновки. А тепер спостерігаймо далі.

Я глянув на манометра. Він показував шість тисяч метрів. Ми занурювались уже більше години. «Наутілус» за допомогою поставлених похило бічних площин линув нижче й нижче. Пустельні води були навдивовижу прозорі. Ще за годину ми були на глибині тринадцяти тисяч метрів, — близько трьох із чвертю льє, а дна океанового — ні знаку, ні прикмети.

І тільки на глибині чотирнадцяти тисяч метрів у прозорій воді зачорніли шпилі підводних гір. Ці верховини могли бути такі само високі, як Гімалаї чи Монблан, або навіть вищі — адже глибина безодні була невимірна.

«Наутілус» опустився ще нижче, незважаючи на величезний тиск води. Я відчував, як дрижала залізна обшивка, як прогиналися розпинки, як тремтіли перегородки; здавалося, що під тиском води шиби на вікнах салону вгинаються всередину. Якби «Наутілус» не мав опірності крицевої брили — так казав капітан, — його, безперечно, уже б сплющило.

Коли судно навкісно опускалося на дно, мало не торкаючись захованих під водою прискалків, я помітив декілька скойок: серпул, спінорбісів і морських зірок-астерій.

Та незабаром зникли й ці останні представники тваринного світу, і, заглибившися нижче трьох льє, «Наутілус» переступив межі підводного життя. Ми вже занурились на шістнадцять тисяч метрів — чотири льє — і «Наутілус» витримував тиск тисячу шістсот кілограмів на кожен квадратний сантиметр поверхні.

— Оце штука! — вигукнув я. — Опинитися в таких глибинах, куди ніколи не пробиралася жодна людина! Гляньте, капітане, ви тільки гляньте на ці пречудові скелі, на ці печери, де не було жодної живої істоти, на цю найнижчу точку земної кулі, де вже неможливе ніяке життя! Яка загадкова місцина! І чому ми повинні розлучатися з нею, зберігши самі тільки спомини?

— А вам хотілось би, — запитався капітан Немо, — чогось більшого, ніж спомини?

— Що саме маєте ви на думці?

— Я хочу сказати: немає нічого легшого, як сфотографувати цей підводний краєвид.

Не встиг я висловити свого подиву, як за наказом капітана Немо до салону принесено фотографічного апарата. Віконниці одчинилися, і прожектор осяяв океанову глибінь. Жодної тіні, анінайменшого миготіння! І сонце не освітило б так ясно вподобаного до фотографування краєвиду. «Наутілус» завмер на місці. Ми навели апарат і за мить мали прекрасний негатив.

На знімкові видно первозданні скелі, яких ніколи не осявав сонячний промінь, гранітну основу земної кори, глибокі печери, видовбані в кам’янистому масиві, на диво чіткий рисунок скель, ніби ви мальований пензлем фламандських митців. А над усім підноситься хвиляста лінія гірського пасма. Я не годен описати цього ансамблю чорних, блискучих, ніби відполірованих скель, без прозелені моху, без жодної кольорової плями, цих дивовижних форм, величавих і таких незвичних у водній стихії, цього високого громаддя, що своїм підніжжям опиралося на залите електричним світлом піщане дно.

Тим часом капітан Немо сказав:

— А тепер, пане професоре, пора підійматися. Не слід надто довго піддавати «Наутілус» такому великому тискові.

— Що ж, підіймаймося, капітане.

— Тримайтесь добре!

Перш аніж збагнути те застереження, я впав на килим.

За капітановим наказом зупинили гвинта, бічні площини поставили вертикально, і «Наутілус», мов повітряна куля, метнувся догори. Він розтинав товщу води з глухим свистом. Крізь вікна нічого не було видно. За чотири хвилини «Наутілус» пролетів чотири льє — відстань між дном і поверхнею океану — вигулькнув у повітря, мов летюча риба, а тоді знову шубовснув у воду, знявши величезний водограй бризок.