IX. Щезлий материк

Назавтра вранці, дев’ятнадцятого лютого, до мене в каюту ввійшов Нед Ленд. Я чекав цих відвідин. Канадець був украй розчарований.

— Ну що, пане професоре? — сказав він.

— Що ж, Неде! — відповів я. — Доля нас зрадила вчора.

— І треба ж було цьому навіженому капітанові спинити судно саме тоді, коли ми намірились тікати!

— Нічого не вдієш, він конче мав завітати до свого банкіра.

— Банкіра?

— Точніше кажучи — до свого банку. Під цим я розумію океан, де капітанові багатства зберігаються краще, ніж у державній скарбниці.

І я розказав канадцеві події минулої ночі, потай надіючись наштовхнути його на думку не покидати «Наутілуса»; та Неда тільки взяла досада, що йому не випало прогулятися отим полем бою під водами Віго.

— Але, — мовив зрештою Нед, — ще нічого не втрачено. Осічка — тільки й того. Все одно що гарпун підвів! Та вже на другий раз битимемо в ціль. З цього вечора треба буде…

— Куди пливе «Наутілус»? — запитався я.

— Не знаю, — сказав Нед.

— Пождемо полудня — тоді побачимо.

Канадець пішов до себе в каюту. А я одягся й вийшов до салону. Компас не провіщав радості: «Наутілус» простував на зюйд-зюйд-ост. Ми повернулися до Європи спиною.

Я нетерпеливо ждав позначення на карті координатів. Десь о пів на дванадцяту резервуари спорожнилися, і судно виринуло на поверхню. Я метнувся на палубу. Нед Ленд випередив мене.

Землі — ні знаку, ні прикмети! Довкола — саме безкрає море. Лише на обрії мріє кілька вітрил, — певне, посуваючись до мису Сан-Рок, судна чекають ходового вітру, щоб обійти мис Доброї Надії. Небо хмарилось. Заносилося на бурю.

Нед, розлючений, силкувався проникнути оком за туманний обрій. Він ще сподівався, що Десь там, за туманною засланою, лежить жадана земля.

Опівдні на мить вигулькнуло сонце. Капітанів помічник визначив його висоту. Хвилі дужчали, і ми, зачинивши люка, поринули під воду.

Годину пізніше, глянувши на карту, я довідався: судно тепер на 16°17′ довготи і 33°22′ широти, за сто п’ятдесят льє від ближчого берега. Про втечу нічого було й мріяти. Легко собі уявити, як лютував канадець, коли я сповістив йому координати «Наутілуса».

Щодо мене, то я не надто журився. Навпаки — наче камінь з душі впав; я ж бо міг спокійно повернутися до своєї праці.

Увечері, годині об одинадцятій, до мене несподівано зайшов капітан Немо. Він люб’язно запитався, чи не стомило мене безсоння минулої ночі. Я відповів, що почуваюся гаразд.

— В такому разі, пане Аронаксе, запрошую вас взяти участь в одній цікавій прогулянці.

— Слухаю вас, капітане.

— Ви досі виходили на морське дно тільки вдень, коли воно освітлене сонцем. А хочете подивитися на нього темної ночі?

— Буду вельми радий.

— Зважте — це прогулянка виснажлива. Доведеться багато ходити, злазити нагору. Дороги тут — не з кращих.

— Це тільки збуджує мою цікавість, капітане. Я готовий іти за вами.

— Тоді ходімо, пане професоре. Треба вдягти скафандри.

В гардеробній не було ні моїх супутників, ані матросів з команди «Наутілуса». Видно, вони не супроводитимуть нас. Капітан навіть не пропонував мені запросити Неда й Конселя.

За кілька хвилин ми нап’яли скафандри. На спину почепили резервуари з великим запасом повітря; електричних ліхтарів, проте, не було. Я нагадав про них капітанові.

— Ліхтарі нам не знадобляться, — відказав він.

Мені подумалось, що я не дочув, та вдруге не встиг запитатися, бо капітанова голова була вже під металевим шоломом. Я також пригвинтив шолома. В руки мені вклали окуту залізом палицю. А за хвилину, вже відомим способом, ми вибралися із судна й на глибині трьохсот метрів ступили на дно Атлантичного океану.

Доходило півночі. В морських глибинах панувала темінь, але капітан показав на червону цяту вдалині, що мерехтіла, ніби заграва, розсіваючи руде світло за дві милі довкола «Наутілуса». Я не міг збагнути, що воно таке. Невже вогонь? Що ж би могло горіти, і як може горіти вогонь у воді? Та що б то не було, а тьмяне те світло полегшувало нам шлях, і хай воно ледь мерехтіло — я хутко призвичаївся до сутінок. Справді, в цій прогулянці Румкорфові апарати нам не потрібні.

Поруч із капітаном я простував на провідний полиск. Дно непомітно бралося догори. Спираючись на палиці, ми ступали широко, але посувалися все-таки повільно, бо ноги раз у раз грузли в місиві з намулу, водоростей і ріні.

Повсякчас у мене над головою щось потріскувало. Той тріск вряди-годи дужчав. Невдовзі я догадався, що воно таке. Над океаном періщив дощ. Я мимоволі злякався, що змокну. В воді змокнути від дощу! До речі, в скафандрі не відчуваєш, що довкола вода; тільки й помітно — зокола тиск щільніший від атмосферного.

Ми йшли вже півгодини, і дно ставало кам’янисте. Медузи, мікроскопічні рачки, морське пір’я випромінювали кволе світло. Ми проминали купи каміння, вкритого мільйонами зоофітів, порослого баговинням. Ноги ковзали по слизькому килиму з морських водоростей, і якби в мене не було палиці, я б раз у раз падав. Озираючись, я бачив світло «Наутілусового» прожектора, та щодалі воно тьмянішало.

Купи каміння на океанському дні зберігали сліди незбагненної впорядкованості. Впадали до ока якісь величезні борозни, що зникали в темній далині. І ще було тут щось дивне, незбагненне. Мені здавалося, ніби під свинцевими підошвами чобіт сухо тріщать кістки. Що ж це за рівнина, якою ми йдемо? Я хотів запитатися капітана, але не тямив мови знаків, до котрої він із своїми товаришами вдавався за підводних прогулянок.

Між тим, підводне світло, яке правило нам за провідника, дедалі яснішало й ширше охоплювало обрій. Цей вогонь під водою до краю збуджував мою цікавість. Що воно за світло? Може» якесь електричне випромінювання? Чи, може, якийсь феномен, ще не відомий нашим ученим? А може, — і таке спало мені на думку, — це підводне вогнище підтримує людська рука? Чи не вона роздмухує пожежу? Ану ж я зустріну тут, в океанськім лоні, капітанових друзів, його однодумців, що живуть таким самим дивним життям, як і він? Що, коли побачу цілу колонію вигнанців, котрі, стомившися від земних кривд, шукали і знайшли незалежність в морській безодні? Може, капітан Немо надумав оце відвідати їх?

Безглузді, неподобні думки роїлися мені в голові, і в стані нервового напруження, споглядаючи довгу низку дивовижних картин, я б анітрохи не здивувався, коли б зустрів тут одне з тих підводних міст, про які марив капітан Немо!

Шлях наш освітлювався ясніш і ясніш. Білаве сяйво лилося з-за гори, що височіла на вісімсот футів над рівнем океанового дна. Та це були віддзеркалені промені, які затримувалися в водяних шарах. А саме вогнище, джерело цього загадкового сяйва, ховалося за горою.

Капітан Немо впевнено простував лабіринтом кам’яних брил, нагромаджених на морському дні. Мабуть, він добре знав цей похмурий шлях. Йому частенько доводилось тут бувати, і він не боявся заблудитися. Я йшов за капітаном довірливо й спокійно. Він був для мене якимось генієм морів. Я любувався на його високу статуру, що малювалась чорним обрисом проти ясного обрію.

Десь о годині запівніч ми підійшли до обніжжя гори. Зійти на неї можна було тільки крутими стежками крізь хащі.

Атож! Тут був мертвий ліс, безлисті, висохлі дерева, скам’янілі під дією солоної води. Де-не-де височіли верхів’я велетенських сосон. Це обернулися на кам’яне вугілля кістяки дерев, що своїм корінням і досі трималися розмитого ґрунту; змертвіле віття ніби вирізьблене з чорного паперу, виразно темніло на тлі вод. Стежини були вкриті водоростями, фукусами, між якими кублився цілий світ ракоподібних тварин. Я дряпався на скелі, переступав повалені стовбури, розриваючи живопліт із морських ліан, полохав риб, що, ніби птахи, перелітали з гілки на гілку. Захопившись, я навіть не відчував утоми. Я прямував за моїм невтомним провідником.

Яке видовище! Як його описати? Як відтворити подобу цих дерев, цих підводних бескидів з темним, суворим підніжжям, з верхівками, що їх осявала багряна заграва? Ми видиралися на скелі, і вони зразу за нами завалювалися, глухо гуркочучи. Обабіч зяяли темні галереї, де губився погляд. А там одкривалися широкі галявини. їх ніби розчистила людська рука; здавалося, перед нами от-от вигулькне якийсь із мешканців цієї підводної країни.

Капітан Немо ішов не зупиняючись уперед. Мені не хотілося відставати. Я поспішав за ним. Палиця дуже мені помагала. Один необачний крок на вузькій стежці, що вилася над самісіньким урвищем, міг коштувати життя. Проте я ступав сміливо, голова мені не паморочилась. Перестрибував глибочезні ущелини. Перед такою прірвою між крижаними шпилями наземних гір я конче б відступився. А тут, навіть не дивлячись під ноги, переходив кладками з крихких стовбурів темні безодні і милувався на дику красу цього краю. Велетенські скелі стояли навкісно на своїх поточених обніжжях, ніби нехтуючи закон рівноваги. Між кам’яних заломів росли високі дерева. А далі бовваніли природні вежі, підтяті й нахилені під таким кутом, що суперечить законам тяжіння, непорушним на землі.

Я й сам-бо відчував, як легко рухатися в щільній масі води: навіть у важкому скафандрі, в мідному шоломі й чоботях на свинцевій підошві вилазив на стрімкі скелі з легкістю сарни!

Гаразд розумію, що моя розповідь про цю прогулянку може видатись за байку. Одначе неймовірні події відбувались насправді. Я не марив. Я все те бачив, все пережив!

По двох годинах мандрів ми перейшли лісову смугу, і за сто футів над нашими головами звівся шпиль гори, від якого падала тінь на протилежний освітлений схил. То тут, то там виднілися скам’янілі, химерно зсудомлені кущі. Зграї риб кидалися врозтіч з-під наших ніг, неначе наполохані птахи з високих трав. Скелястий масив помережано непрохідними тріщинами, глибокими печерами, бездонними урвищами; з їхньої глибини линуло якесь страшне шемрання. Серце мені холонуло, коли зненацька заступали нам дорогу жахливий мацак або страхітлива клешня, що з шурхотом втягувалась у темну розколину. Міріади світляних цяток блимали в пітьмі. То були очі величезних ракоподібних тварин, що ховалися по своїх норах, морських раків-велетів, які з металічним гримотінням, ніби алебардисти, совгали клешнями, велетів-крабів, що стояли на своїх лапах, неначе гармати на лафетах, і страхітливих восьминогів, мацаки яких звивалися, ніби гадючий клубок.

Що воно за світ, моторошний і незбагненний? До якого ряду відносяться ці безхребетні, котрим скелі правили за другий панцер? Як природа могла знайти таємницю їхнього рослинного існування? Скільки віків існують вони в найнижчих шарах океану?

Я не міг зупинятися. Капітан Немо, звиклий до цих страхіть, не звертав на них уваги. Ми дійшли до першого нагір’я, де на мене чекали інші несподіванки. Тут височіли мальовничі руїни, які свідчили про людську руку. З камінного хаосу проступали невиразні обриси храмів, палаців, що їх заклечали тварини-квіти, повили ламінарії й фукуси.

Чи не був це материк, якого поглинула вода за давніх катаклізмів? Який будівничий витесав ці скелі, ці брили на кшталт долменів, гробниць доісторичних часів? Куди я потрапив, куди провадила мене фантазія капітана Немо?

Я хотів спитатися, але не міг. Зупинив його і схопив за руку. Але капітан кивнув на вершину гори, ніби сказавши:

«Вперед! Вперед! За мною!»

Зібравшися на силі, я пішов за капітаном. Незабаром ми видряпалися на шпиль, що здіймався метрів на десять над скелями.

Я озирнувся туди, звідки ми прийшли. Схил сягав семисот-восьмисот футів од рівня морського дна. А з того боку гора була вдвоє вища; вона здіймалася прямовисно над цією глибокою западиною Атлантичного океану. Мій погляд сягав далеченько й охоплював широкий осяйний простір. Гора, на якій ми стояли, була вулканом. Футів за п’ятдесят од шпиля, мішма з уламками каміння й жужельного дощу з широкої пащі кратера хлюпали потоки лави й вогненним каскадом ринули по схилах у лоно вод. Вулкан, ніби велетенський смолоскип, осявав рівнину аж до обрію.

Я сказав, що підводний вулкан викидав розтоплену лаву, а не полум’я. Полум’ю необхідне повітря, насичене киснем, в воді не може бути полум’я. Але струмені лави, розпеченої добіла, торкаючись води, обертали її на пару. Газ тут же розсівався, а потоки вогненної лави котилися до підніжжя гори, точнісінько, як виверження Везувію.

Перед моїми очима лежало мертве, спустошене місто, — сплюндровані будівлі з проваленими дахами, руїни храмів із потрісканим склепінням, поваленими колонами, що й досі зберігали ознаки гармонійних пропорцій тосканської архітектури. Далі — рештки величезного водогону; а там стримів замулений акрополь, подібний до Парфенона[1]; ще далі видніли сліди набережної, рештки колишньої гавані — притулок давніх торговельних суден і військових трирем; а вдалині — довгі ряди зруйнованих будівель, смуги пустельних вулиць, справжні Помпеї[2], поглинуті водою і з капітанової ласки відкриті моїм очам.

Де я? Де? Мені кортіло будь-що це взнати, хотілося спитатись у капітана, я ладен був зірвати з голови шолома!

Але капітан Немо підійшов до мене і, піднявши кавалок крейдяного каменя, написав на чорній базальтовій стіні одне слово: АТЛАНТИДА.

Блискавкою сяйнуло мені в голові! Атлантида! Атлантида Платона[3]! Материк, що його існування заперечували Оріген, Порфирій, Ямбліх[4], д’Анвіль, Мальт-Брен[5], Гумбольдт, уважаючи історію його загибелі легендою! Атлантида, що можливість її існування припускали Посіданій, Пліній, Амміан, Марцеллін, Тертулліан[6], Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффон, д’Авезак[7]! Вона лежала перед моїми очима, лежала з незаперечним свідченням своєї катастрофи! Ось він, поглинутий суходіл, що існував поза Європою, поза Азією, поза Лівією, за Геркулесовими стовпами[8], суходіл, на якому жив могутній народ атлантів, з котрими воювали стародавні греки!

Літописцем, що увічнив своїм пером події тих героїчних часів, був Платон. Діалог між Тімеєм і Крітієм написав він під впливом Солона, поета й законодавця.

Одного разу Солон розмовляв із якимись ученими старцями з Саїса, міста, котре вже тоді налічувало вісім сторіч свого існування, що засвідчували літописи, викарбувані на священних мурах храму. Один із старців розповів історію міста, яке було старіше від Саїса на тисячу років. Це перше афінське місто, що вже існувало дев’ять століть, завоювали атланти і частково зруйнували його. Ці атланти жили на материку, що був більший за Африку й Азію разом узяті, і займав простір, який лежав під двадцятим й сороковим градусом північної широти. Влада атлантів поширювалась і на Єгипет. Вони хотіли накинути своє панування й на Грецію, та мусили відступити перед мужнім опором еллінів. Минули віки. Потопи та землетруси змінювали Землю. І стало однієї доби, щоб знищити Атлантиду. Тільки верховини її найвищих гір, — Мадейра, Азорські, Канарські острови та острови Зеленого Мису, — виступають над водою й досі.

Всі ці спомини зринули в моїй пам’яті, коли я прочитав напис капітана Немо. Он куди закинула мене примхлива доля! Я стояв на верховині одної з гір легендарного континенту! Я торкався рукою до руїн тих будівель, котрі були сучасниками геологічних епох! Ступав по тій землі, якою ходили сучасники першої людини! Трощив своїми важкими підошвами кістки допотопних істот, які жили в казкову давнину і ховалися в затінку цих дерев, що вже давно обернулися на камінь!

О, чому мені бракувало часу! Я б спустився крутим схилом гори, пройшов би увесь цей величезний материк, що, безперечно, з’єднував колись Африку з Америкою; я відвідав би допотопні міста. Може, натрапив би на войовничий Махімос, набожний Еусебес, де мешкали велети, котрі жили по сто років і могутньою рукою вкладали ці брили, що й донині опираються нищівній силі води. А раптом першого-ліпшого дня вулканічні сили знову підіймуть на поверхню води ці поглинуті руйновища! Адже саме тут виявлено прикмети багатьох підводних вулканів, а численні судна, плаваючи цими неспокійними водами, відчували досить сильні поштовхи. Чули на суднах і притлумлене гуготіння — знак того, що під водою лютують розбурхані стихії; вдалося навіть зібрати вулканічний попіл, який виплив на океанську поверхню. Аж до самого екватора вся ця частина земної кулі зазнає впливу плутонічних сил. І хтозна, може, якоїсь далекої епохи, в процесі вулканічних вивержень і поступових нашарувань лави знову з’являться на поверхні Атлантичного океану вершини вогнедишних гір!

Поки я споглядав цей величний краєвид, намагаючись геть усе закарбувати в пам’яті, капітан Немо, зіпершися на моховиту стіну, завмер у німотному захопленні. Може, він думав про ці зниклі покоління і намагався проникнути в таємниці людської долі? А може, незвичайний цей чоловік, порвавши з сучасністю, прийшов сюди, щоб історичним минулим ще більше загартувати свою волю, пожити античним життям героїв? Чого б я не віддав, аби тільки взнати його мислі, збагнути їх і поділитися з ним!

Ми пробули тут близько години, озираючи широку рівнину в сяйві вогненної лави, що спалахувала яскравим світлом. Всередині гори так клекотіло, що вона аж двигтіла. Вулкан гуготів велично, могутньо.

Цю мить крізь товщу води проглянув місяць і кинув пасмо блідого проміння на затоплений материк. Кволе мерехтіння, а яке ж невимовне враження! Капітан спам’ятався, востаннє глянув на безмежну рівнину і кивнув мені — час повертатися.

Ми хутко спустилися з гори. Проминувши скам’янілий ліс, я помітив прожектор «Наутілуса», що сяяв, мов зоря. Капітан Ішов на те світло, і ми ступили на борт саме тоді, коли океан заряхтів під першими променями сонця.

  1. [1] Парфенон — храм богині Афіни-Паллади, чудова пам’ятка давньогрецької архітектури.

  2. [2] Помпеї — місто поблизу Неаполя, біля підніжжя Везувію. 79 р., за виверження вулкана, було засипане попелом, залите лавою.

  3. [3] Платон (427—347 рр. до н. е.)—давньогрецький філософ-ідеаліст. В діалогах «Крітій» та «Тімей» виклав легенду про Атлантиду — величезний острів, що зник під водою після землетрусу.

  4. [4] Оріген, Порфирій, Ямбліх — александрійські філософи й учені II—IV ст. н. е.

  5. [5] д’Анвіль, Мальт-Брен — французькі вчені й географи XVIII—XIX ст.

  6. [6] Посідоній, Амміан, Марцеллін, Тертулліан — давньогрецькі філософи й учені.

  7. [7] Енгель, Шерер — німецькі вчені й письменники XVIII ст.; Турнефор, Бюффон, д’Авезак — французькі природознавці й географи.

  8. [8] Геркулесові стовпи — давня назва Гібралтарських скель.