VII. Середземне море — за сорок вісім годин

Середземне море, блакитне море, «велике море» іудеїв, «море» греків, «mare nostrum»[1] римлян; оточене помаранчевими гаями, кактусами, алое, пініями, обвіяне чистим повітрям, сповненим миртових пахощів, обрамлене високими горами, воно становить справжнє поле битви, де Нептун із Плутоном[2] змагаються за панування над світом.

Та хоч яке гарне було Середземне море — я міг тільки мимохідь кинути оком на цей водний обшир, що його поверхня сягає двох мільйонів квадратних кілометрів. Я навіть не мав нагоди розпитатися про нього в капітана Немо, бо ця загадкова людина й разу не показалася за всю нашу прудколетну плавбу Середземним морем. Гадаю, «Наутілус» пройшов під його водами яких шістсот льє, здолавши цю віддаль за дві доби. Вранці шістнадцятого лютого ми відійшли од берегів Греції, а вісімнадцятого лютого зі сходом сонця вже були за Гібралтарською протокою.

Я розумів, що капітанові Немо не до вподоби Середземне море, звідусіль затиснене тією землею, від якої він утікав. Надто багато споминів, коли не жалю, будили в капітановій душі чисті води цього моря, його вітри. Тут не було тієї свободи руху і незалежності, що їх знаходить він на океанових просторах; «Наутілусові» було тісно, як у лещатах, в обіймах двох суходолів — Африки та Європи.

Судно йшло зі швидкістю двадцять п’ять миль на годину.

Недові Ленду, ясна річ, нічого було й думати про негайну втечу. На такій швидкості залишити «Наутілус» однаково, що вистрибнути на ходу з вагона експреса. До того судно випливало на поверхню, щоб поповнити повітря, тільки вночі; поза тим ми простували під водою, керуючись компасом і лагом.

Отже, я розглядав Середземне море точнісінько, як пасажир експреса дивиться на краєвид, котрий проноситься перед його очима. Інакше кажучи, я бачив лише далекі обрії, а все, що було зблизька, промайнуло, мов блискавка. Одначе мені з Конселем поталанило спостерегти деяких середземноморських риб, що, завдяки своїм дужим плавцям, могли якусь хвильку плисти поруч «Наутілуса». Годинами сиділи ми при вікні салону, і наші нотатки дозволяють мені сказати дещо про іхтіофауну Середземного моря.

Із численних риб, що тут водяться, велика кількість не попадалась мені на очі, не кажучи про тих, котрих ніяк було розгледіти з вини швидкоплавного «Наутілуса». Проте деяких риб пощастило роздивитися зблизька. Отже, дозвольте розповісти про них, додержуючись фантастичної класифікації, яка щонайліпше віддасть мої хапливі спостереження.

У воді, осяяній світлом прожектора, звивалися міноги з метр завдовжки — вони водяться майже у всіх морях. Величезні скати, що сягають п’яти футів ушир, із білим черевом, попелясто-сірою спиною, стелилися по воді, ніби хустки, підхоплені течією. Інші скати мчали так швидко, аж годі було визначити, що їм більше пасує — назва морських орлів, котра дісталася від стародавніх греків, чи, може, якесь прозвисько — щури, жаби, кажани, — так охрестили їх сучасні рибалки. Морські собаки, двадцять футів завдовжки, особливо небезпечні водолазам, змагалися в швидкості зі скатами. Морські лисиці, футів із дев’ять довжиною, що визначалися на диво тонким нюхом, линули, ніби великі синюваті тіні. Доради з родини морських карасів, сто тридцять сантиметрів завдовжки, хизувалися своїм сріблясто-блакитним одягом із поперечними смугами, що яскріли проти темних плавців; дорад із золотавими бровами в давнину присвячували Венері. Ця коштовна риба полюбляє будь-які води — і солоні, і прісні, водиться вона в ріках, озерах та океанах, пристосовується до якого завгодно підсоння і не боїться ні спеки, ані холоду. Цей вид, сягаючи далеких геологічних періодів, донині зберігає свою первісну красу. Слідом за ними пропливали довгі — на дев’ять-десять метрів — прекрасні осетри, що били своїми дужими хвостами в кришталеві шиби, поблискуючи синюватою спиною з брунатними плямами; вони схожі на акул, але поступаються проти них силою. Водяться осетри повсюдно. Весною, змагаючись із течією, ці риби запливають у Волгу, Дунай, По, Рейн та Одер. Живляться оселедцями, сьомгою, тріскою. Вони належать до класу хрящових риб, м’ясо їхнє напрочуд ніжне. Свіжі, в’ялені й мариновані, осетри однаково смачні.

Зі всіх риб Середземного моря я найліпше роздивився тунців з темно-синьою спиною, з черевом, укритим сріблястою лускою; їх спинні плавці сяяли золотом. Кажуть, ніби тунці супроводять судна, ховаючись у їхньому затінку від пекучого тропічного проміння; і вони ствердили ті чутки — годинами пливли за «Наутілусом», як колись за Лаперузовими корветами. Я, не зводячи очей, милувався на цих швидкоплавних риб: в них маленька голова, гладенький веретенуватий тулуб, що сягає трьох метрів довжини; грудні плавці надзвичайно сильні, хвостовий плавець роздвоєний на зразок вил. Тунці пливли трикутником, як зграї деяких перелітних птахів, навіть швидкістю не поступалися проти пернатих; давнім ученим це дало привід твердити, ніби тунці обізнані з правилами геометрії і стратегії. Та ніщо не рятує їх од метких провансальців, які тямляться на тунцях не згірше за жителів Стародавньої Пропонтіди[3] та Риму, і цінні тварини тисячами гинуть у сітях марсельні в.

Я назву по пам’яті середземноморських риб, яких довелось бачити тільки мимохідь. Перед вікнами салону пропливали, мов тіні, біласті електричні в’юни; зміясті мурени, три-чотири метри завдовжки, з блакитним, зеленим і жовтим забарвленням; мерлани довжиною на три фути, що їхня печінка вважається вишуканою стравою; стьожкуваті цеполи, подібні до стебел водоростей; тригли, що їх поети назвали рибою-лірою, а моряки — рибою-свистуном; тригли-ластівки, котрі плавають зі швидкістю птахів, чим і завдячують своїй назві; червоноголові морські судаки з волокнистими наростами на спинних плавцях; оселедці-бишаки з чорними, сірими, брунатними, синіми, жовтими, зеленими плямами, чутливі до срібного звуку дзвоників; пречудові камбали-тюрбо, справжні морські фазани, ромбічної форми, з жовтими плавцями, всіяними брунатними цятками, зверху вони подібні до брунатно-жовтого мармуру; нарешті чарівні барабульки, справжні рай-птиці океану. За одну таку рибину римляни платили по десять тисяч сестерцій; вони полюбляли стежити, як ця риба, гинучи, ставала поступово з яскраво-червоної білою.

Щодо морських ссавців, то, минаючи Адріатичне море, ми натрапили на двох-трьох кашалотів із одним спинним плавцем та кількох круглоголових дельфінів, звичайних для Середземного моря, — спереду голова в них посмугована ясними стьожками; трапилося нам із дванадцятеро тюленів, триметрової довжини, з білими черевами й чорними спинами, відомих під назвою «ченці»; вони й справді схожі на домініканців.

Консель помітив білу черепаху з панцером шість футів завширшки, впродовж якого стирчали три гребені. Я жалкував, що не побачив цього плазуна, бо, коли вірити Конселеві, то, безперечно, був рідкісний вид черепахи.

Щодо зоофітів, то я кілька хвилин милувався на чудову жовтогарячу галеолярію, яка прилипла була до шиби. Це було довге волокно, розгалужене на безліч гілочок, обрамлених найніжнішим, найтоншим мереживом — такого зроду не виплели б суперниці Арахни[4]. На жаль, ніяк було виловити прегарного екземпляра. Певно, мені так би й не випала нагода побачити інших середземноморських зоофітів, якби «Наутілус» увечері шістнадцятого лютого не поплив повільніше.

Ми саме йшли між Сіцілією й Тунісом. Тут, між мисом Бон та Мессінською протокою, де дно круто підіймається, утворилося справжнє гірське пасмо; шар води ледве сягає над ним сімнадцяти метрів, тоді як пообіч дно опускається до ста сімдесяти метрів. Тим-то «Наутілус» мусив обережно маневрувати, аби не наштовхнутися на підводний бар’єр.

Я показав Конселеві на карті те місце, де проходить пасмо підводних рифів.

— Та це ж, із дозволу пана професора, — сказав Консоль, — справжнісінький перешийок, що єднає Європу з Африкою.

— Авжеж, мій друже, він геть перегороджує Лівійську протоку; виміри Сміта показали, що колись ці материки з’єднувались саме між мисом Бон та мисом Фаріна.

— Охоче вірю! — сказав Консель.

— Додам іще, — провадив я, — що такий самий бар’єр є між Гібралтаром та Сеутою. За геологічної епохи він повністю замикав Середземне море.

— Гм! — замислився Консель. — А що, як колись під час вибуху вулкана він знову підійметься з води?

— Навряд чи таке станеться, Конселю.

— Хай пан професор дозволить мені закінчити думку. Отож, якби все ж таки це сталося, панові Лессепсу прийшлось би скрутненько. Не так-бо легко розкопати Суецький перешийок.

— Певна річ. Але, Конселю, кажу ще раз, цього не може бути. Сила підземного вогню меншає й меншає. Вулкани, такі численні за дитинства нашої планети, поволі вигасають. Температура глибинних шарів земної кори з кожним століттям падає. І це — на шкоду землі, бо ж тепло — джерело її життя.

— Ну, а сонце ж…

— Сонця замало, Конселю. Хіба воно спроможне повернути тепло задубілому трупові?

— Звісно, ні.

— Отже, друже мій, колись і земля перетвориться на холодний труп. Вона стане безлюдною, як і місяць, що давно втратив своє життєдайне тепло.

— А за скільки ж віків те станеться? — запитався Консель.

— За кількасот тисячоліть, друже мій.

— Ого-го! — відповів Консель. — Вистачить часу, щоб закінчити нашу підводну мандрівку. Аби тільки Нед Ленд не зіпсував справи.

І Консель, заспокоївшись, знову взявся вивчати морські глибини, користуючись із того, що «Наутілус» плив на помірній швидкості.

По підводних скелях вулканічного походження стелився барвистий килим живої флори: губки, голотурії; прозорі, як скло, облямовані червонястими полапками цидипи, що ледь-ледь світяться; берое, відомі під назвою морських огірків, — вони міняться всіма кольорами сонячного спектра; рухливі морські лілеї-коматули метр завширшки, що забарвлюють своїм пурпуром води; пречудові деревовидні лілеї-евріалії; довгостеблі павонії; сила-силенна розмаїтих морських їжаків та зелених актиній на сірих ніжках, з брунатними дисками, захованими під чуприною оливкових мацаків.

Конселя найдужче захоплювали молюски та членистоногі, і хай перелік їх сухуватий, я не хочу бути несправедливим до цього добряги, знехтувавши наслідки його спостережень.

Консель згадує багато двостулкових молюсків-спондилів: це «ослячі копита», що громадяться одне на одне; трикутні донації; тризубчасті «скельця» з жовтими плавцями й прозорими скойками; жовтогарячі голі молюски-планробранхії; яйцевидки, крапчасті або всіяні зеленими цяточками; аплізії, відомі також під назвою морських зайців; скоблючки; м’ясисті ацери; середземноморські парасольки; морські вушка, що в їхніх черепашках відкладається коштовний перламутр; аномії — кажуть, ніби в Лангедоці їх цінують вище за устриць; кловіси, яких так полюбляють марсельці; кілька двостулок, що вдозвіль водяться при берегах Північної Америки і в великій кількості споживаються в Нью-Йорку; морські гребінці з різнобарвними скойками; літодонуси, що мають смак перцю; рубцюваті венерікардії, черепашки яких мають опуклі верхівки й ребра; цинтії з пурпуровими горбочками; карніарії, що їхні скойки, загнуті по краях, скидаються на гондоли; увінчані фероли; атланти із равликоподібними черепашками; фетиди в торочкуватих мантіях з білими цятками; голозябрі еоліди, подібні до слимачків; каволіни, що плазують спиною; ауриколи, руді скалярії, літторини, жантури, цинерарії, петриколи, ламелери, кабошони, пандори тощо.

Що ж до членистих — Консель цілком слушно поділив їх на шість класів, з яких три класи охоплюють морських тварин: ракоподібних, вусоногих і кільчастих черв’яків.

Клас ракоподібних ділиться на дев’ять рядів. До першого належать десятиногі, голова й груди яких зливаються, несуть чотири, п’ять або шість пар ніг і вкриті спільним панцером. Консель розмежовує десятиногих на три підряди: куцохвостих, довгохвостих та середньохвостих. Хай ці назви звучать грубувато, але вони влучні. З підряду куцохвостих Консель згадує крабів, у яких лоб озброєний двома розбіжними шпичками, крабів-інахусів, котрі хтозна-чому правили за символ мудрості в давніх греків, два види крабів-ламбрів, мабуть, помилково зарахованих до тварин цієї глибини, бо живуть вони звичайно на великих глибинах; крабів-ксанто, пілумнів, каляпів, зубчастих користів, ебалій тощо.

Із підряду довгохвостих, що має п’ять родин, Консель відзначив лангустів звичайних — м’ясо їхніх самиць цінується дуже високо, — раків-ведмедів або морських коників, гебій та всі види їстівних ракоподібних.

На тому й скінчилася Конселева праця. «Наутілус», проминувши гірське пасмо Лівійської протоки, занурився на глибину і знов поплив на великій швидкості. Молюски, зоофіти та членистоногі зникли. Тільки великі риби, мов тіні, пропливали повз вікна салону.

Вночі проти сімнадцятого лютого ми ввійшли до другого Середземноморського басейну; глибина його сягає трьох тисяч метрів. «Наутілус» занурився в найглибші шари моря.

І там, на морському дні, замість чудес природи, перед моїми очима постали страшні картини. Ми проходили ті простори Середземного моря, де сталося так багато катастроф. Скільки кораблів потонуло тут, між берегами Алжіру і Провансу! Середземне море проти Тихого океану — всього-на-всього озеро, але озеро примхливе й підступне; сьогодні воно прихильне й ласкаве до вутлих суденець, що линуть у блакиті води й неба, а завтра — гнівне й хиже, розбурхане ураганом, своїми короткими разуразними вдарами валів трощить найпотужніші кораблі.

Скільки за цієї стрімкої прогулянки бачив я корабельних кістяків, що спочивали на морському дні; тут валялися кітви, гармати, ядра, шмаття залізної обшивки, лопаті гвинтів, уламки машин, розбиті циліндри, казани без дна, — одні вже оброслі коралами, інші — тільки вкриті іржею.

Здебільша це були кораблі, що зазнали катастрофи, наскочивши на підводні скелі або ж зіткнувшись один із одним. Деякі з них пішли на дно прямовисно із непошкодженими щоглами й такелажем. Судна начебто стояли закотвичені на відкритому рейді, ждучи команди відпливати. А коли «Наутілус» освітлював їх своїм прожектором, здавалось — от-от на флагштоках підіймуться прапори, і кораблі віддадуть салют. Та ба! Тільки безгоміння й смерть панували над цим кладовищем кораблів!

Я помітив, що з наближенням до Гібралтарської протоки дедалі частіше зустрічалися на дні затонулі судна. Що ближче сходяться береги Африки і Європи, то частіші в цьому вузькому проході катастрофи. Чого тільки я не бачив — залізні каркаси, химерні руїни кораблів, які стояли або лежали на морському дні, немов якісь велетенські тварини. Один був з розпанаханим черевом, погнутим димарем; од коліс залишилися самі колодиці; стерно, відірване од ахтерштевня, повисло на залізному ланцюгу; задній планшир геть роз’їли морські солі. Яке страшне видовисько! Не одне життя збавила ця катастрофа! Не одну жертву поглинули хвилі! Чи врятувався хоч один матрос із цього судна, щоб розповісти про трагедію, чи море й досі ховає страшну таємницю? Не знаю чому, але мені спало на думку, чи це, бува, не «Атлас», безслідно зниклий років зо двадцять тому? О, яку сумну, яку жахливу повість можна було б розказати про таємниці, заховані в глибинах Середземного моря, цього великого цвинтаря, де стільки людей знайшли свою смерть!

Одначе «Наутілус», байдужий і стрімкий, стрілою мчав серед руїн. Вісімнадцятого лютого, годині о третій ранку, він підійшов до Гібралтарської протоки.

Тут є дві течії: верхня, здавна відома, котра несе океанові води в басейн Середземного моря, і нижня, супротивна — її існування тільки сьогодні доведено. Справді-бо, рівень води в Середземному морі, що його невпинно поповнюють води Атлантичного океану та річок, котрі впадають у це море, мав би з року в рік підійматися, бо самого випаровування замало, щоб тримати його в рівновазі. Отже, цілком природно допустити існування підводної течії, котра Гібралтарською протокою несе із Середземного моря лишок води у басейн Атлантичного океану.

Так воно й було насправді. З цієї супротивної течії скористався «Наутілус»: підхоплений попутними водами, він швидко промчав вузьку протоку. На мить перед моїми очима майнули руїни Геркулесового храму, який, за давніми переказами, осів на дно разом із островом, на якому стояв; а за кілька хвилин ми вже линули водами Атлантичного океану.

  1. [1] Наше море (лат.).

  2. [2] Плутон (міфол.) — бог підземного царства.

  3. [3] Пропонтіда — давньогрецька назва нинішнього Мармурового моря. Через Пропонтіду плавали торговельні суда до міст, що стояли на Чорному морі.

  4. [4] Арахна (міфол.) — молода лідійська жінка, майстриня-вишивальниця й ткаля; зважилась викликати на змагання богиню Афіну; богиня перемогла Арахну й покарала її, обернувши на павука.