II. За і проти

Саме тоді, як відбувалися всі ці події, я повертався з наукової експедиції, спорядженої до Сполучених Штатів у незвідані райони Небраску. Французький уряд відрядив мене туди як ад’юнкт-професора Паризького музею природничої історії. По шестимісячних мандрах, зібравши коштовну колекцію, я в кінці березня виїхав до Нью-Йорка. Я намірявся повернутись до Франції тільки в травні, а поки що впорядковував свої мінералогічні, ботанічні й зоологічні набутки. В цей час і зазнала аварії «Шотландія».

Я знав про дивовижне явище, та й хіба можна було не знати? Я читав і перечитував усі американські та європейські газети, але годі було дійти з того приводу якоїсь певної думки. Незбагненні події розпалювали мою цікавість. Нездатний уяснити собі загадки, я кидався від одного здогаду до іншого. Поза всяким сумнівом, тут ховалася якась таємниця, а скептики мали змогу «встромити перста» в рану «Шотландії».

Я приїхав до Нью-Йорка в самий розпал суперечок. Припущення щодо -плавучого острова, невловимого рифу були рішуче відкинуті. Ба й справді, як би міг пересуватися з такою неймовірною швидкістю риф, не маючи жодної машини?

Іншу гіпотезу — гіпотезу про плавучий корпус розбитого величезного корабля — відкинуто з тої самої причини.

Отже, залишалося два ймовірних розв’язання загадки, що мали своїх упевнених прибічників, — одні з них допускали існування якогось наддужого чудовиська, а другі вважали, ніби винуватець усіх морських катастроф — підводне судно, оснащене двигуном нечуваної потужності. Проте останнє припущення, зрештою, найвірогідніше, відпало після обстеження, проведеного в обох півкулях. Годі було повірити, щоб одна особа могла володіти таким судном. Де б то і в який спосіб побудовано такого велетня, та ще й потаємці? Створити механізм такої нищівної сили — до снаги тільки державі. В нашу згубну епоху, коли людський розум працює над винайденням нищівної зброї, можна припустити, що яка-небудь країна таємно від інших спорудила і тепер випробовує цю смертоносну машину.

Одначе гіпотеза щодо якоїсь військової споруди втратила свою силу, бо уряди всіх держав заявили: вони не будували таких підводних човнів. А що небезпека йшла проти міжнародних інтересів і загрожувала порушенням трансатлантичного сполучення — щирість тих заяв поза всякими сумнівами. Опріч того, невже будівництво підводного велетня не привернуло б уваги широкої громадськості? За таких умов дуже важко зберегти таємницю приватній особі, а окремій державі, за вчинками котрої пильно стежать могутні держави-суперниці, — і поготів.

Отже, після розслідування, проведеного в Англії, Франції, Росії, Пруссії, Іспанії, Італії, Америці й навіть у Туреччині, версію про підводний монітор рішуче відкинуто.

Всупереч кпинам бульварної преси чудовисько знов «випливло на поверхню», і збурена уява малювала найбезглуздіші витвори фантастичної іхтіології[1].

Коли я приїхав до Нью-Йорка, чимало осіб виявляли честь консультуватися в мене з цього незвичайного питання. Колись у Франції я опублікував двотомну працю, що називалася «Таємниці морських глибин». Книга, прихильно зустрінута в науковому світі, створила мені славу фахівця тієї малознаної галузі природничої історії. Стали питати моєї думки про тривожні події. Я спробував був ухилитися, покликаючись на свою цілковиту необізнаність. Та невдовзі, загнаний в тісний кут, мусив висловитись: мовчати далі було вже непристойно. І ось 30 квітня в газеті «Нью-Йорк Гералд» з’явився допис «шановного П’єра Аронакса, професора Паризького музею». Я розглянув питання всебічно — з політичної й наукової точок зору.

«Отже, — писав я, — дослідивши одне по одному різні припущення й відкинувши всі, недостатньо обґрунтовані, я вважаю найвірогіднішою гіпотезу про існування якогось надмогутнього морського створіння.

Океанські глибини — ще й досі для нас таємниця. До них не сягає жодний сучасний зонд. Що діється в тих недосяжних безоднях? Які істоти живуть і здатні жити на глибині дванадцяти—п’ятнадцяти миль? Який у них організм? Про все те можна тільки здогадуватися.

До розв’язування поставленого питання ми можемо підійти двома шляхами, — визнавши, що нам відомі або всі види живих істот, котрі заселяють нашу планету, або не всі.

Якщо нам відомі не всі види, якщо природа й досі ховає від нас таємниці іхтіології, то ми не маємо жодних підстав відкидати існування риб чи китоподібних ще невідомих видів або навіть родів, якихось незвичайних глибоководних істот, що здатні жити на недосяжній глибині й лише інколи, з якихось забаганок, із примх самої природи випливають на поверхню.

Якщо, навпаки, нам відомі всі види живих істот, то слід шукати тварину, про котру йдеться, серед інших, уже класифікованих морських тварин, і в цьому випадку я ладен припустити існування велетенського нарвала[2].

Звичайний нарвал, чи морський одноріг, часто сягає шести футів завдовжки. Коли ви побільшите ці розміри вп’ятеро, вдесятеро, надасте цьому китові сили, пропорційної до його величини, відповідно збільшите його захисний орган — бивень, то матимете уявлення про це страховиддя. Саме його (величина й відповідає тій, що її повідомили офіцери судна «Шеннон»; бивень такого велета здатен проткнути борт «Шотландії», а проти його сили не встоїть корпус жодного пароплава.

Цей нарвал озброєний, як то кажуть деякі природознавці, подобою костяної шпаги, алебарди. Його передній зуб — бивень — твердий, мов криця. Сліди цього зуба часто помічали на тілі китів, у сутичках із якими нарвал завше виходив переможцем. Траплялося витягувати уламки нарвалового зуба із корпусів суден, що він продірявлював їх, ніби свердло дерев’яну бочку.

В музеї Паризького медичного факультету є бивні два метри двадцять п’ять сантиметрів завдовжки і в основі сорок вісім сантиметрів завтовшки.

А тепер уявіть бивня вдесятеро більшого, тварину вдесятеро дужчу, котра мчить зі швидкістю двадцять миль за годину, помножте її масу на швидкість, і ви збагнете причину можливої катастрофи.

Отже, за браком повної інформації я ладен приєднатися до думки про існування морського велета-однорога, озброєного не просто алебардою, а справжнім тараном, як панцерні фрегати чи військові судна, так само масивні й оснащені такими самими потужними моторами.

Так можна з’ясувати оті загадкові явища, коли подібний феномен існує справді, а не є витвором хворобливого марення, — а це також імовірно».

Останні слова я сказав із обережності. Не бувши певен у правдивості повідомлень, я боявся за свою професорську репутацію і не хотів, аби з мене сміялися американці, вдатні до ущипливих глузувань. А по щирості — я вірив в існування чудовиська.

Мій допис набув широкого розголосу й спричинився до запальних суперечок. У мене знайшлося чимало однодумців. Зрештою, пропоноване в ньому розв’язання проблеми відкривало необмежений простір уяві. Людському розумові властиво творити незвичайні образи велетенських химер. А море — саме те середовище, та єдина найліпша стихія, де ці велети, що проти них земні тварини, слони чи носороги — всього-но ліліпути, — можуть народжуватися й жити. У воді живуть найбільші серед знаних ссавців, і, може, в ній водяться величезні молюски, подоби крабів, що на них і глянути моторошно, стометрові омари або краби вагою на двісті тонн! Хто знає? Колись земні тварини, сучасники геологічних епох, чотириногі, чотирирукі, гаддя та птахи сягали велетенських розмірів, і лише з часом вони помалу-малу поменшали. А чому й справді цих гігантських взірців життя інших епох не може зберігати в своїх глибинах море, котре не улягає ніяким змінам, що їх постійно зазнає земна поверхня? Чому б йому не сховати в своєму лоні останніх цих велетів, що їхні роки вираховуються століттями, а століття тисячоліттями?

Проте я захопився мріями, а це мені аж ніяк не личило. Досить химер! Згодом вони обернулися мені на жахливу дійсність. Повторюю, природа незвичайного явища не викликала вже сумнівів, і громадськість визнала існування загадкової істоти, що не мала нічого спільного із казковим морським гаддям.

Коли для нас ця проблема мала єдине науковий інтерес, то практичних людей, здебільша американців та англійців, безпосередньо зацікавлених у нормальному трансатлантичному сполученні, передовсім займала проблема визволення від цього небезпечного чудовиська. Газети, що представляли інтереси промислових і фінансових об’єднань, саме так висвітлювали питання.

Ініціатива належала Сполученим Штатам. В Нью-Йорку стали опоряджувати експедицію з метою вполювати нарвала. Швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн» брався негайно вийти в море. Капітанові Фарагуту відчинено всі військові склади, і він тут же заходився рихтувати судно.

І саме тоді, як наладналися ловити чудовисько — воно зненацька щезло. Два місяці про тварину не було й чутки. З нею не стрічалося жодне судно. Одноріг начебто довідався, що проти нього затівається змова. Про це стільки казалося по трансатлантичному кабелю, і жартівники запевняли, що отой лукавий бестія перехопив якусь депешу та й дав драла.

Отож фрегат спорядили в далеке плавання, забезпечили могутньою китобійною зброєю, проте, куди йому вирушати — було невідомо. Нетерпеливились щодень дужче. Аж раптом другого липня прокотилася чутка, ніби судно, яке робило рейси між Сан-Франциско і Шанхаєм, три тижні тому бачило тварину на півночі Тихого океану.

Ця новина справила надзвичайне враження. Капітанові Фарагуту не дали зволікати жодної доби. Запаси харчів повантажено на судно. Вугілля насипано повнісінькі трюми. Команда — в повному складі. Залишалося розпалити топки, розвести пари й відшвартуватися. Капітанові не подарували б запізнення бодай на півдня. До того ж Фарагут і сам жадав негайно відчалити.

Три години перш аніж «Авраамові Лінкольну» вийти з Бруклінського порту, я дістав листа, де писалося:

«Панові Аронаксу, професорові Паризького музею, готель «П’яте авеню», Нью-Йорк.

Пане добродію!

Якщо ви бажаєте приєднатися до експедиції, уряд Сполучених Штатів матиме приємність довідатися, що Франція в вашій особі взяла участь у цій акції. Капітан Фарагут надасть до ваших послуг каюту.

З щирою сердечністю Ваш Ж. Б. Гобсон, морський міністр».

  1. [1] Іхтіологія — наука, що вивчає риб.

  2. [2] Нарвал — різновид морських ссавців з ряду китоподібних. Самці мають величезні бивні з лівого боку верхньої щелепи.