IV. Червоне море

Двадцять дев’ятого січня острів Цейлон зник за обрієм, і «Наутілус» зі швидкістю двадцять миль на годину плив лабіринтом проток між Мальдівськими та Лаккадівськими островами. Він обігнув кораловий острів Кіттан, що його відкрив 1499 року Васко да Гама; це був один із дев’ятнадцяти головних островів Лаккадівського архіпелагу, який лежить між 10° та 14°30′ північної широти І 69° та 50°72′ східної довготи.

Отже, від часу нашого виходу з Японського моря ми пройшли шістнадцять тисяч двісті двадцять миль, або сім тисяч п’ятсот льє.

Наступного дня, тридцятого січня, коли «Наутілус» виринув на поверхню океану, не виднілося вже жодного острова. Судно тримало курс на норд-вест, у напрямі Оманської затоки, що знаходиться між Аравією та Індійським півостровом і править за вхід до затоки Перської.

Ця затока, певне, не мала виходу. Куди ж у такому разі вів нас капітан Немо? Я того не знав. Така відповідь не вдовольнила канадця, котрий цього ж таки дня запитався мене, куди ми простуємо.

— Ми простуємо, Ленде, туди, куди веде нас капітанова фантазія.

— Ця фантазія, — відповів Нед Ленд, — не може завести нас далеко. Перська затока непрохідна; ввійшовши до неї, ми мусили б повертатися назад своїми слідами.

— Ну то й що! І повернемось, Ленде. Якщо після Перської затоки «Наутілусові» заманеться відвідати Червоне море, Баб-ель-Мандебська протока завше до його послуг.

— Я не розумію вас, пане професоре, — відповів Нед Ленд, — адже ж Червоне море так само, як і Перська затока, не має другого виходу, бо Суецький перешийок іще не прокопаний. А навіть був би й прокопаний — таке потаємне судно, як наше, ніколи не зважиться ввійти до каналів, перекритих шлюзами. Отже, Червоне море — це не той шлях, котрий приведе нас до Європи.

— Я й не казав, що ми йдемо до Європи.

— А що ви гадаєте з цього приводу?

— На мою думку, відвідавши чудові береги Аравії та Єгипту, «Наутілус» повернеться в Індійський океан або Мозамбіцькою протокою, або повз Маскаренські острови і досягне мису Доброї Надії.

— А коли ми доберемося до мису Доброї Надії? — наполегливо допитувався канадець.

— Ми проминемо той мис і ввійдемо до Атлантичного океану, у водах якого нам ще не доводилося побувати. Друже Неде, невже ви стомилися? Чи вам уже набридло споглядати нескінченні чудеса підводного світу? А мені було б дуже прикро, якби наша подорож раптом скінчилася. Не кожному таланить здійснити таку мандрівку.

— Але ж ви знаєте, — відповів канадець, — ось уже близько трьох місяців ми — в неволі на борту «Наутілуса».

— Ні, Неде, я цього не відчуваю! Не хочу про це й думати. Я не хочу рахувати ні днів, ані годин!

— А коли ж усе це скінчиться?

— Коли настане час. До речі, ми не можемо нічого вдіяти, тож сперечатися про це — марна річ. От якби ви сказали мені: «Трапилась нагода втекти!» — я ладен був би спільно з вами обміркувати таку можливість. Але ж нагоди досі не трапилось, і, щиро кажучи, я не вірю, щоб капітан Немо зважився коли-небудь увійти в європейські моря.

Нед Ленд закінчив нашу розмову словами:

— Хай усе це переяке гарне та красне, а на мене, то й золоті кайдани важкі!

Кілька днів, аж до третього лютого, «Наутілус» плавав Оманською затокою — то швидше, то повільніше, то иа глибині, то на поверхні. Здавалося, він блукав навмання, ніби вагаючись, який шлях обрати, але при цьому й разу не проминав тропіка Рака.

Вже залишаючи Оманську затоку, ми мигцем побачили Маскат, головне місто протекторату Оман. Я милувався на чудове місто — його обступали гарні скелі, на тлі яких сліпучо біліли мури будинків і фортець. Впадали до ока круглі бані мечетей, зграбні шпилі мінаретів, свіжа зелень терас. Та все це промайнуло як видіння, і незабаром «Наутілус» знову поринув у похмурі води.

Потім судно пройшло на віддалі десяти миль од Аравійських берегів, повз Магру й Гадрамаут, уздовж хвилястого пасма гір, що під ними тулилися руїни стародавніх будов. Нарешті п’ятого лютого ми ввійшли в Аденську затоку, справжню лійку, вставлену в горлечко Баб-ель-Мандебської протоки, крізь яку води Індійського океану вливаються в Червоне море.

Шостого лютого «Наутілус» плив недалеко міста Адена, що розкинулося на схилах високого мису, котрий з’єднувався з континентом вузьким перешийком; це був справжній аравійський Гібралтар, що його 1839 року опанували англійці й обернули на неприступну фортецю. Вдалині видніли восьмигранні мінарети цього міста, яке, за словами історика Едріді, свого часу було найбагатшим торговельним осередком всього узбережжя.

Я був певен: капітан Немо, діставшися цих країв, поверне назад. Та, на мій подив, він того не зробив.

Наступного дня, сьомого лютого, ми ввійшли до Баб-ель-Мандебської протоки, що арабською мовою означає «брама сліз». При двадцяти милях ширини вона простягається в довжину всього на п’ятдесят два кілометри. Отже, «Наутілус», набравши швидкості, за дві години перетнув цю протоку. Я навіть не встиг побачити берегів острова Перім, що його захопили англійці, аби закріпити панування Адена над морем. «Наутілус» не зважувався виринати на поверхню, бо води протоки борознило багато англійських і французьких суден, що зв’язували Суец із Бомбеєм, Калькуттою, Мельбурном, із островами Бурбон і Святого Маврикія. З обачності ми пливли під водою.

Кінець кінцем опівдні ми ввійшли в води Червоного моря.

Червоне море! Славетне озеро біблійних легенд! Його майже ніколи не поновлюють ані дощі, ані повноводі ріки. Випаровування щороку понижує його рівень на півтора метра. Дивна затока! Закрита звідусіль, як озеро, можливо, вона й зовсім висохне. Під цим оглядом Червоне море в гіршому становищі за сусідні — Каспійське та Мертве моря, де рівень води падав, аж доки випаровування зрівнялося з кількістю нової води, що до них вливалася.

Червоне море сягає двох тисяч шестисот кілометрів в довжину при пересічній ширині двісті сорок кілометрів. За часів Птолемеїв[1] та римських імператорів це була головна артерія світової торгівлі. Спорудження на його перешийку судоплавного каналу поверне йому колишню вагу, що її частково вже поновлено з будівництвом суецьких залізниць.

Мені не кортіло знати, з якої примхи капітан Немо ввійшов до Червоного моря. Але я не вагаючись прийняв можливість відвідати цю затоку. Ми йшли з помірною швидкістю то на поверхні, то поринаючи в глибину, аби не зустрітися з якимось судном, і я міг спостерігати це прецікаве море, так би мовити, і ззовні, і зсередини.

Восьмого лютого на світанку перед нами з’явилося місто Мока; від нього, власне, лишилися самі руїни, що валилися навіть від звуку гарматного пострілу; де-не-де поміж купами жорстви зеленіли фінікові пальми. Колись давно місто було важливим торговельним центром. Там налічувалося шість великих ринків, двадцять шість мечетей і чотирнадцять фортець, що охоплювали місто кільцем на три кілометри.

«Наутілус» наблизився до африканських берегів, де море було куди глибше. Там, в кришталево-прозорих водах, ми крізь вікно милувалися на кущі яскраво-червоних коралів, на стромовини підводних скель, укритих зеленими фукусами. Яке невимовне видовище, яка розмаїтість підводних краєвидів, живих картин із нагромадження рифів та вулканічних островів, що змикаються з лівійськими берегами! Та у всій своїй щедроті тутешня фауна й флора буяла біля східних берегів, куди незабаром підійшов «Наутілус». Це було Тегамське узбережжя; тут зоофіти пишалися своєю красою не тільки в морських глибинах, а й зводилися в мальовничому плетиві до десяти сажнів над водою; вони видавалися химернішими, проте були не такі барвисті, як підводні, що їхню свіжість постійно підтримувала життєдайна волога середовища.

Які чудові години провів я перед кришталевою шибою великого салону! Скільки нових зразків підводної флори й фауни побачив я при світлі електричного прожектора! Тут красувалися грибуваті корали, актинії аспідного кольору, тубіпори — восьмипромінні корали, подібні до флейт, що, здавалося, тільки й очікували, аби в них подув Пан[2], характерні для тутешніх вод численні молюски, що плодилися в дірчастій масі мадрепорових коралів, нарешті тисячі різновидів звичайної морської губки, яких мені досі не траплялося бачити.

Клас губок, перший із групи поліпів, дістав свою назву від цікавого продукту, корисність якого визнана у всьому світі. Губка — аж ніяк не рослина, як то й досі вважають деякі натуралісти. Це найнижчий тип багатоклітинних організмів, що поступається своїм розвитком навіть проти коралів. Приналежність губок до тваринного світу не підлягає жодним сумнівам, і в цьому питанні аж ніяк не можна пристати на думку древніх, котрі гадали, що губка — проміжна форма між рослинами й тваринами. Проте натуралісти не дійшли згоди щодо будови губок. Одні вважають, що це скупчення мікроскопічних організмів, інші, як от Мільн Едвардс, — що це самостійний індивід.

Клас губок нараховує близько трьохсот видів[3], що водяться здебільшого в морях, але в річках також зустрічаються губки, — називають їх прісноводними. Проте найбільше трапляються вони в водах Середземного моря, Грецького архіпелагу, біля сірійських берегів та в Червоному морі. Там розмножуються й ростуть ніжні м’які губки — так звані біла сірійська, тверда берберійська та інші. Ціпа їхня доходить до ста п’ятдесяти франків за штуку. Не маючи змоги вивчати цих зоофітів у межах Леванту[4], одмежованого від нас Суецьким перешийком, я мусив удовольнитися спогляданням їх у водах Червоного моря.

Я покликав Конселя, і ми вдвох не відходили од вікна, доки «Наутілус» повільно плив на глибині восьми-дев’яти метрів повз мальовниче бескиддя східного берега.

Тут росли губки всіх форм — стеблуваті, листуваті, кулясті та лапаті. Вони повністю відповідали своїм назвам — кошики, чашечки, прядки, лев’ячі лапи, лосячі роги, павичеві хвости, пептунові рукавички, — якими нагородили їх мисливці — натури, поетичніші за вчених. Волокниста тканина губок, насичена драглистою масою, завдяки рухливим джгутикам клітин, що ними вкрита внутрішня порожнява, повсякчас обмивається водою, яка надходить крізь пори і виходить вивідним отвором. По смерті губки драглиста маса розпадається, її вимиває вода, і від живої істоти залишається роговиста тканина, що з часом набуває золотистого кольору та м’якості. З цієї тканини і складається звичайна туалетна губка, котру використовують для різних потреб залежно від її пружності, водопроникності й міцності.

Ці тварини чіплялися до скель, молюскових скойок і навіть до стебел водоростей. Вони заповнювали найменші щілини, стелилися по дну, тягнулися догори, звисали, як коралові поліпи. Я пояснив Конселеві, що їх збирають двома способами — волочком і руками. Ручний спосіб уважається за ліпший, бо цупко прирослі до дна губки, що водяться не дуже глибоко, може легко дістати ловець, обережно зірвати їх, не пошкодивши тканини і зберігши тим самим вартість губки.

Між зоофітами, що роїлися в губкових заростях, найбільше було зграбненьких медуз; молюсків представляли розмаїті кальмари, які, за відомостями д’Орбіньї, водяться головним чином у Червоному морі; з плазунів зустрічались так звані супові черепахи, що збагатили наш стіл смачними й поживними стравами.

Що ж до риб, то їх тут була велика сила, і серед них — немало цікавих. Найчастіше попадалися в наші сіті скати, між якими були овальні ліми цеглястого кольору, поцятковані великими й малими блакитними плямами, з двома зубчастими колючками; срібноспинні арнаки; колючохвості пастенаки; бокати з широкими мантіями, що сягають двох метрів довжини і мають у воді; беззубі аодони — хрящеві риби, близькі до акул; козубеньки-дромадери з горбом, що завершується зігнутою шпичкою півтора фута завдовжки; ошибні — справжні мурени зі сріблястим хвостовим плавцем, синюватою спиною та брунатними грудними плавцями, облямованими сірою крайкою; фіатоли — різновиди строматеїв, пописані золотистими смугами й оздоблені трьома кольорами Франції; гараміти сорок сантиметрів завдовжки; прекрасні товстоголовки, позначені сімома поперечними чорними смугами, з блакитними та жовтими плавцями, зі сріблястою й золотавою лускою; центроплоди, султанки з жовтими головами, губані, зеленухи, бички й тисячі інших риб, що вже стрічалися за нашого плавання.

Дев’ятого лютого «Наутілус» ішов найширшою частиною Червоного моря.

Опівдні того самого дня, коли вже були визначені координати, на палубу вийшов капітан Немо. На той час і я був на палубі, тож вирішив скористатися з нагоди та якось, бодай почасти, вивідати його наміри. Капітан підійшов до мене, люб’язно запропонував сигару і сказав:

— Ну, пане професоре, як вам сподобалося Червоне море? Чи надивилися ви на чудеса, заховані в його водах, — на риб, зоофітів, губкові квітники та коралові гаї?

— Атож, капітане Немо, — відповів я. — І «Наутілус» якнайліпше пристосований до таких спостережень. Яке розумне судно!

— Так, пане професоре, розумне, відважне і невразливе судно. Воно не боїться ні лютих бур Червоного моря, ні його течій, ані підводних рифів.

— А й правда, — сказав я, — Червоне море — одне з найнебезпечніших, і в давнину воно мало недобру славу.

— Дуже лиху славу, пане Аронаксе. Грецькі й латинські історики не на його користь говорили. А географ Страбон[5] казав, що за пасатних вітрів і дощової пори це морс особливо грізне. Арабський історик Едрізі запевняв, ніби на його піщаних обмілинах часто гинули судна й жоден капітан не зважувався плисти вночі. Він казав, що там лютують страшні урагани, що море засіяне негостинними островами і що «нічого доброго нема» ні в його глибинах, ані на поверхні. Те ж саме казали про це море Арріан, Агатархід та Артемідор[6].

— Видно, що ці історики не плавали на борту «Наутілуса», — сказав я.

— Звісно, — усміхаючись відповів капітан. — Правду кажучи, в кораблебудуванні наші сучасники недалеко втекли від древніх. Знадобилося кілька віків, щоб винайти механічну силу пари! Хто знає, чи за сто років з’явиться другий «Наутілус»! Поступ — явище надто повільне, пане Аронаксе.

— Це правда, — відказав я. — Ваше судно випередило свою епоху на ціле сторіччя, а може, й на багато віків. Як шкода, що таке відкриття мусить померти разом зі своїм винахідником!

Капітан Немо промовчав. Згодом він сказав:

— Отже, стародавні історики вважали за небезпечне плавати Червоним морем.

— Так. Але ж вони не перебільшували тієї небезпеки?

— І так, і ні, пане Аронаксе, — відповів капітан, котрий, здавалося, вже гаразд вивчив «своє» Червоне море. — Що не страшне сучасному суднові, добре обладнаному, міцному, котре завдяки слухняним паровим двигунам може обирати будь-які шляхи, — те ховало в собі силу всіляких небезпек суднам давніх мореплавців. Тільки уявити собі тих перших навігаторів, які пускалися в морські мандри на дощаних барках, скріплених пальмовим мотуззям, залитих деревною смолою і пошмарованих дельфінячим салом! Вони не мали навіть приладів визначати напрям судна, вони здавалися на волю течій та вітрів і плавали малодослідженими морськими просторами. За таких умов корабельні катастрофи траплялися, та й не могли не траплятися, вельми часто. А нині суднам, що ходять між Суецьким перешийком та морями Південної півкулі, навіть за супротивних мусонів нема чого боятися гніву Червоного моря. Капітани й пасажири вже не приносять перед відплиттям спокутних жертв, а повернувшись, не підуть, оздоблені гірляндами квітів і золотими завоями, до храмів воздавати богам хвалу.

— Правда, — сказав я. — І мені здається, що пара вбила в серцях моряків почуття вдячності. О капітане, ви таки вивчили це море! Чи не можете сказати, чому його називають Червоним?

— Всяко тлумачать, пане Аронаксе. Хочете почути, що говорить один літописець чотирнадцятого сторіччя?

— Охоче!

— Той літописець запевняє, ніби цю назву дано морю, коли його перейшли ізраїльтяни, а єгипетський фараон, що гнався за ними, загинув у хвилях, котрі на знак Мойсея зімкнулись і поглинули напасника. На знак чуда безбарвне море відразу збагрянилось. І відтоді й донині люди звуть те море Червоним.

— Це вочевидь тлумачив поет, і таке пояснення не може мене вдовольнити. Мені, капітане, хотілось би почути вашу думку.

— Я гадаю, пане Аронаксе, коли древні саме так називали це море, то тільки через те, що вода в ньому особливого кольору.

— Проте я не помічаю якогось особливого забарвлення. Звичайна вода!

— Цілком слушно. Але сягнувши глибини, ви помітите дивне явище. Мені траплялося бачити в Торській бухті зовсім червону воду; так ніби то було озеро крові.

— І чим ви пояснюєте таке явище? Наявністю якихось мікроскопічних водоростей?

— Звичайно. Воду забарвлює червона драглиста речовина, що її виділяють водорості, відомі за назвою триходесмій. В одному квадратному міліметрі вміщається сорок тисяч таких організмів. Може, й вам трапиться спостерігати це явище, коли ми ввійдемо до Торської бухти.

— То ви, капітане, не вперше плаваєте «Наутілусом» у Червоному морі?

— Не вперше.

— Ви казали, що ізраїльтяни переходили Червоне море, а єгиптяни зазнали там катастрофи. Дозвольте спитатися, чи не знаходили ви під водою слідів тієї визначної історичної події?

— Ні, пане професоре, і то з цілком відомих причин.

— Себто?

— Море в тому місці, де нібито його перейшов Мойсей зі своїм народом, нині таке вже мілке, що його переходять верблюди, ледве замочивши ноги. Отже, зрозуміло, мій «Наутілус» не зміг би там плавати.

— А те місце?..

— Те місце трохи вище Суеца, в рукаві; коли Червоне море ще сягало Гірких озер, він був глибоким лиманом. Легенда то чи бувальщина, та, переказують, саме тут ізраїльтяни перейшли море, простуючи до землі обітованої, і фараонове військо загинуло не деінде, як у цьому місці. Я гадаю, що археологічні розкопки виявили б у тих пісках чимало єгипетської зброї та іншого спорядження.

— Сподіваюся, рано чи пізно археологи візьмуться до тих пошуків, бо тільки збудують Суецький канал, тут одразу зведуться мові міста. Але з того каналу «Наутілусові» жодної користі!

— Ясна річ. Проте він буде корисний усьому світові, — сказав капітан Немо. — Ще древні гаразд розуміли ту користь, яку міг би принести торгівлі зв’язок Червоного моря із Середземним. Але їм» і на думку не спадало прокопати Суецький канал, і вони обрали інший шлях, з’єднавши Ніл із Червоним морем. Коли вірити переказам, вони почали копати цей канал за фараона Сезостріса[7]. Проте достеменно відомо, що вже 615 року до нашої ери фараон Нехо[8] заходився будувати канал між Нілом та Червоним морем у тому місці, де Єгипетська низина тягнеться в бік Аравії. Вважалося: цей канал — од Нілу до Червоного моря — судна проходитимуть за чотири дні: завширшки він був такий, що ним могли вільно плисти поруч дві триреми[9]. Будівництво тривало за Гістаспового сина Дарія[10] і завершилося, мабуть, за Птолемея II[11]. Страбон бачив, як каналом пливли судна; та недостатня глибина його, починаючи від Бубаста і до самого Червоного моря, обмежувала термін навігації кількома місяцями. Аж до віку Антопінів[12] цей канал правив за торговельну артерію. Згодом, занедбаний і замулений, він геть занепав і був поновлений тільки з наказу халіфа Омара[13]. Та десь у роках 761 чи 762 його занапастив халіф Аль-Манзор[14], аби відрізати довіз провіанту військам повсталого супроти нього Мохаммеда-бен-Абдуллаха. За свого єгипетського походу ваш генерал Бонапарт відшукав сліди каналу в Суецькій пустелі і, захоплений припливом, трохи не загинув під самим Гаджеротом, на тім самім місці, де Мойсей три тисячі літ тому стояв табором.

— Ну що ж, капітане, чого не поталанило здійснити древнім: з’єднати двоє морів, скоротивши таким чином на дев’ять тисяч кілометрів шлях із Кадіса до Індії, — те зробив Леосепс[15], і незабаром африканський материк перетвориться на великий острів.

— Авжеж, пане Аронаксе, і ви маєте право пишатися за свого земляка. Ця людина складає честь нації більше, ніж славетні капітани! Його шлях, як і багатьох інших, почався з невдач і поразок, та він переміг, бо в нього геніальне завзяття. Сумно думати, що праця, яка могла бути міжнародним надбанням і гордістю всієї держави, з’явилася завдяки зусиллям однієї людини. Слава Лессепсові!

— Слава великому громадянинові, — відповів я, здивований з пишномовності капітана Немо.

— На жаль, — сказав капітан, — я не можу показати вам Суецького каналу, але позавтра, коли ми ввійдемо до Середземного моря, ви побачите довгу лінію Порт-Саїдських дамб.

— До Середземного моря?! — вигукнув я.

— Так, пане професоре. Це вас дивує?

— Мене дивує, що ми будемо там позавтра.

— Хіба?

— Авжеж, капітане. Хоча мене нічого не повинно було б дивувати, відколи я попав на борт вашого судна!

— А, власне, з чого ви дивуєтесь?

— З якою швидкістю повинен плисти «Наутілус», щоб за день досягти Середземного моря, обійшовши африканський материк і мис Доброї Надії?

— А хто вам сказав, пане професоре, що ми обійдемо африканський материк і мис Доброї Надії?

— Даруйте, але якщо «Наутілус» не плистиме суходолом і не перенесеться в повітрі над Суецьким перешийком…

— Або під ним, пане Аронаксе.

— Під перешийком?

— Звичайно, — спокійно відповів капітан Немо. — Природа давно вже збудувала під цією смужкою землі те, що люди споруджують тепер на її поверхні.

— Як! Невже є такий прохід?

— Так! Підземний прохід, що я назвав його Аравійським тунелем. Він починається під Суецом і сягає Пелусія[16].

— Але ж Суецький перешийок утворився із наносних пісків?

— Не тільки. Адже на глибині п’ятдесят метрів залягає непорушний граніт.

— То ви випадково знайшли той підземний прохід? — запитав я, дедалі більше дивуючись.

— І випадково, і обдумано, пане професоре. Навіть скорше це був плід обдуманих пошуків, а не випадок.

— Я слухаю вас, капітане, і не вірю власним вухам.

— О пане професоре! Aures habent et non audient[17]— це властиво всім часам. Підземний прохід не тільки є, — він править за водний шлях, що ним я не раз уже плавав. А то б і не зважився заходити до цього замкненого Червоного моря.

— Може, це й нескромно, проте я хотів би знати, як ви знайшли тунель?

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — між людьми, що зв’язані навік, не може бути ніяких таємниць.

Я вдав, ніби не збагнув натяку, і ждав, що скаже капітан Немо.

— Пане професоре, — почав він, — цікавість натураліста штовхнула мене на пошуки проходу, про існування котрого ніхто й гадки не мав. Я помітив, що в Червоному й Середземному морях водяться однаковісінькі види риб — змійка бородата, губань, довгопір… Тоді мені спало на думку — а чи не сполучені ці моря між собою? Якщо так, то підземна течія мусить ринути із Червоного моря, де рівень води вищий, до Середземного. Наловивши багато риби поблизу Суеца, я одягнув на хвіст кожної мідне кільце і випустив у море. Згодом при сірійських берегах я виловив кілька риб із моїми кільцями. Підземне сполучення між обома морями було доведено. Я заходився розшукувати, прохід, віднайшов і наважився провести ним «Наутілуса». Незабаром і ви, пане професоре, також переправитесь моїм тунелем до Середземного моря!

  1. [1] Птолемеї — греко-македонська династія, що правила в Єгипті 305–30 рр. до н. е. Заснована Птолемеєм Лагом, полководцем Олександра Македонського.

  2. [2] Пан (міфол.) — бог лісів, покровитель пастухів, а згодом усієї природи.

  3. [3] За даними сучасної науки клас губок нараховує 5000 видів.

  4. [4] Левант — давня назва всіх загалом країн східного узбережжя Середземного моря, Ближнього Сходу.

  5. [5] Страбон (63 р. до н. е. — 20 р. н. е.) — давньогрецький географ, історик і мандрівник, автор багатотомної праці «Географія».

  6. [6] Арріан, Агатархід, Артемідор — історики й географи Стародавньої Греції.

  7. [7] Сезостріс — єгипетський фараон. Деякі вчені ототожнюють його з Рамзесом II (жив десь за 1300 років до н. е.).

  8. [8] Нехо — єгипетський фараон. Його правління прикметне розквітом культури, зовнішньої торгівлі, будівництвом каналу Червоне море. — Середземне море. Та Жюль Верн тут помиляється: Нехо правив з 610 по 595 р. до н. е.

  9. [9] Трирема — судно стародавніх римлян.

  10. [10] Дарій (550—486 рр. до н. е.) — перський цар.

  11. [11] Птолемей II (285—247 рр. до н. е.) — син Птолемея І Лага, засновника династії єгипетських царів Птолемеїв.

  12. [12] Вік Антонінів — час правління семи римських імператорів: Нерви, Траяна, Адріана, Антоніна, Марка Аврелія, Бера, Коммода (96—192 рр. н. е.).

  13. [13] Омар (634—644 рр. н. е.)—другий халіф Аравії; завоював Сірію, Персію, Єгипет.

  14. [14] Аль-Манзор (754—775 рр. н. е.) — аравійський халіф. Заснував місто Багдад.

  15. [15] Лессепс Фердінанд (1805—1894) — французький підприємець, дипломат, інженер; будівник Суецького каналу (1859).

  16. [16] Пелусій (нині Тінех) — грецька назва давньоєгипетського міста на Пелусійському рукаві Нілу.

  17. [17] Мають вуха й не чують (лат.).