II. Нова пропозиція капітана Немо

Двадцять восьмого січня опівдні під 9°4′ північної широти «Наутілус» виплив на поверхню моря поблизу землі, що лежала за вісім миль на захід. Насамперед впадало до ока безладне громаддя гір; з імли поволі виступали примхливої форми шпилі, що сягали двох тисяч футів у височінь. Коли було встановлено координати, я зійшов до салону, відшукав цю точку на карті й довідався: ми знаходимося біля берегів острова Цейлон — перлини Індії.

Я пішов до бібліотеки пошукати відомостей про цей острів, що його вважають найродючішим на земній кулі. Тут мені трапилася праця Г. К. Сірра «Цейлон і сингалезці». Повернувшись до салону, я передусім прочитав загальні відомості про Цейлон, якому в давнину надавалося так багато різних назв. Лежить він між 5°55′ та 9°49′ північної широти і 79°42′ та 82°4′ довготи на схід од Грінвічського меридіана. Простягається на двісті сімдесят п’ять миль у довжину і щонайбільше сто п’ятдесят миль ушир; обвід — дев’ятсот миль; площа — двадцять чотири тисячі чотириста сорок вісім миль, тобто майже така, як площа Ірландії.

До салону ввійшли капітан Немо та його помічник. Капітан кинув оком на карту. Потім обернувся до мене:

— Острів Цейлон, — сказав він, — славиться своїми перловими промислами. Чи не бажаєте, пане Аронаксе, відвідати перлові ловища?

— Вельми охоче, капітане.

— Гаразд. Це проста річ. От тільки, побувавши на ловищах, ми не побачимо самих ловців. Сезон іще не почався. Та дарма. Я дам наказа плисти до Монастирської затоки. Ми прибудемо туди вночі.

Капітан сказав кілька слів помічникові, і той вийшов. Незабаром «Наутілус» поринув у свою водну стихію; манометр показував глибину тридцять футів.

Вп’явшись очима в карту, я взявся шукати Манарську затоку. Я знайшов її на дев’ятій паралелі при північно-західному березі Цейлону. Затока утворюється видовженою смугою острівця Манар. Щоб дістатися туди, треба було обійти весь західний берег Цейлону.

— Пане професоре, — промовив капітан Немо, — перли виловлюють у Бенгальській затоці, в Індійському, Китайському та Японському морях, а також у морях Південної Америки, в Панамській і Каліфорнійській затоках. Та найбагатші перлові ловища зосереджені біля Цейлону. Ми прибудемо туди, щоправда, передчасно. Ловці перлів з’являються в Манарській затоці не раніше березня. Тоді збиваються сюди до трьохсот суден і, накинувшись на поживу, впродовж тридцяти днів грабують морські скарби. З кожним кораблем прибуває десять веслярів і десять водолазів. Поділившися на дві групи, вони навперемінки пірнають на глибину двадцяти метрів, затиснувши між ногами камінь, прив’язаний мотузкою до судна.

— Отже, до того примітивного способу вдаються й нині?

— Вдаються, — відповів Немо. — Дарма що промисли посідає найвинахідливіший, найпрактичніший народ світу — англійці, які дістали їх у власність за Ам’єнською угодою 1802 року.

— Ваш скафандр, либонь, став би тут у великій пригоді.

— Звичайно. Адже ж ці нещасні перлярі не годні триматися довго під водою. Хоч англієць Персеваль у своїй «Мандрівці на Цейлон» запевняє, ніби якийсь кафр тримався під водою п’ять хвилин, — я не йму йому віри. Я знаю, що деякі водолази залишаються під водою п’ятдесят сім секунд, а найвитриваліші навіть вісімдесят сім секунд, проте їх не рясно. А коли ці сердеги виринають, їм із вух і носа тече закривавлена вода. Я вважаю, що водолаз має триматися під водою не більше тридцяти секунд, впродовж яких йому треба встигнути зібрати в сітку знайдені перлівниці. Ловці перлів не доживають до старості. Вони зарання хиріють, на очах з’являються виразки, все тіло береться болячками, і вони часто вмирають під водою, розбиті паралічем.

— Еге ж! — сказав я. — Сумне ремество, покликане вдовольняти людські примхи. А скажіть, капітане, скільки перлівниць виловлює одне судно за день?

— Щось од сорока до п’ятдесяти тисяч. Кажуть, ніби 1814 року англійський уряд влаштував таку ловитву державним коштом, і перлярі за двадцять днів дістали з морського дна сімдесят шість мільйонів скойок.

— То принаймні, — поцікавився я, — ці нещасливці мають добрий заробіток?

— Де там, пане професоре! В Панамі вони дістають не більше долара за тиждень. Здебільша їм перепадає по одному су за мушлю, в котрій є перлина; а скільки з них порожніх?!

— По одному су! Таж ці бідолахи кладуть до кишені господаря мільйони! Це ж грабунок!

— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви зі своїми супутниками побуваєте на Манарському родовищі перлів, і коли туди випадком прибув уже якийсь перляр, ми подивимося, як він орудує.

— Охоче, капітане.

— А ви, пане Аронаксе, не боїтесь акул?

— Акул?! — вигукнув я.

Питання видалося мені, м’яко кажучи, марним.

— То якої ви думки про акул? — не відступався капітан Немо.

— Гм! — завагавсь я. — Мушу признатися, що мені досі не випадало стикатися з ними близько.

— А ми звикли до них, — сказав капітан. — Згодом і ви призвичаїтесь. До речі, ми захопимо зброю і зможемо при нагоді вполювати якусь акулу. Це дуже цікаво. Отже, до завтра, пане професоре. Вранці виходимо.

Сказавши це безтурботним тоном, капітан Немо вийшов із салону.

Коли б вас запросили до полювання на ведмедя в швейцарських горах, ви б відповіли: «Гаразд! Завтра підемо на ведмедя». Коли б запросили до полювання на лева в атлаських долинах чи, скажімо, на тигра в індійських джунглях, ви могли б спокійно сказати: «О! То ми йдемо на тигра або лева! Чудесно!» Та коли вас запросять полювати на акулу в її природній стихії, ви, певно, замислитесь, чи приймати такі запросини.

Що ж до мене, то я провів рукою по чолі, яке зросив холодний піт.

«Зваж усе гарненько, — сказав я собі, — ще не пізно! Одна річ полювати видру, як то нам лучилося в підводних лісах острова Креспо, а геть інша — пірнати в морську безодню, знаючи, що ла тебе чигає сутичка з акулою! Мені добре відомо: в деяких краях, зокрема на Андаманських островах, негри не вагаючись кидаються на акул із мечем в одній руці і зашморгом у другій. Але мені відомо й те, що багато хто з одчайдухів, котрі йдуть на двобій із цими страшними потворами, не повертаються назад. Зрештою, я не негр, а коли б і був негром, то гадаю, — за такої оказії певне вагання з мого боку не було б великим гріхом».

Мені верзлися акули, перед очима поставали їхні величезні пащі, втикані кількома рядами зубів, спроможних розкусити людину навпіл. До того ж я не міг стерпіти байдужого тону, яким капітан Немо запрошував мене на ті кляті лови. Так наче йшлося про лісову облаву на якусь там лисицю.

«Дарма! — втішав я себе. — Консель, звичайно, не пристане на таке непевне діло, а під тим приводом і я ухилюся від капітанових запросин».

Що ж до Неда, то, признатися, я не був певен в його розважливості. Небезпека, хоч би яка велика, завжди вабила його войовничу натуру.

Я взявся до книжки Сірра, та гортав її машинально. З кожної сторінки виглядали роззявлені прізні пащеки.

Тут саме увійшли Консель і канадець. Вони були в доброму, ба навіть веселому гуморі. Вони не знали, що на них чекає…

— Слово честі, пане професоре, ваш капітан, — чорти б його вхопили! — запропонував нам вельми втішну забаву!

— О! — сказав я. — То ви знаєте…

— Хай не прогнівається пан професор, — мовив Консель, — капітан «Наутілуса» запросив нас разом із паном професором відвідати завтра знамениті цейлонські перлові промисли. Він був напрочуд гречний і поводився як справжній джентльмен.

— А більше він нічого вам не сказав?

— Нічого, пане професоре, — відповів канадець. — Хіба тільки те, що вже говорив вам про цю прогулянку.

— Та воно правда, — мовив я. — Але він нічого не сказав вам про таку деталь, як…

— Він не вдавався в подробиці. То ви підете з нами, правда ж?

— Я… звичайно! Бачу, Ленде, ви набираєте смаку до підводних прогулянок.

— Ще б пак! Це ж страх як цікаво!

— А може, й небезпечно! — натякнув я.

— Небезпечно?—здивувався Нед Ленд. — Звичайна прогулянка по перловому ловищу.

Видно, капітан Немо не вважав за потрібне говорити моїм супутникам про акул. Я дивився на них так сумно, ніби їм уже бракувало руки або ноги. Чи ж мушу я застерегти їх про небезпеку? Безперечно! Та я не знав, з якого боку почати.

— Чи не був би пан професор ласкавий розказати нам докладніше про ловитву перлів? — спитав Консель.

— Про саму ловитву, — запитався я, — чи про ті нещасливі випадки, що…

— Передусім нас цікавить ловитва! — відказав канадець. — Йдучи на рибалку, треба знати, як закинути вудку.

— Ну, що ж! Сідайте, друзі мої, і я розповім вам усе, що вичитав із Сіррової книжки.

Нед і Консель посідали на канапу, і канадець одразу спитав:

— А що воно таке — ота перлина, пане професоре?

— Як на поета, друже Неде, то перлина — сльоза моря, — відповів я, — для мешканців сходу вона — скам’яніла краплина роси; для жінок — то коштовна оздоба, сяйний овальний камінець; для хіміка перлина — не шо інше, як сполука фосфорнокислих солей із вуглекислим кальцієм; нарешті для натураліста —це просто хворобливий наріст, що утворюється шляхом виділення й поступового нашарування перламутру всередині двостулкових молюсків.

— Тип молюсків, — сказав Консель, — клас пластинчасто-зябрових.

— Правильно, мій учений Конселю. Є підстави твердити, що перлини утворюють не самі морські перлівниці, а й черевоногі та головоногі молюски — морське вушко, тридакна, морські пінни, одне слово, всі молюски, що виділяють перламутр, себто синю, блакитну, фіолетову органічну масу, якою вкривають зсередини поверхню своїх черепашок.

— Навіть їстівні скойки? — запитався канадець.

— Атож! Навіть їстівні скойки деяких водоймищ Уельсу, Шотландії, Ірландії, Саксонії, Богемії, Франції.

— Прекрасно! Це треба запам’ятати, — мовив канадець.

— Але, — вів я палі, — здебільша перли утворюються в скойці — дорогоцінній перлівниці. Отже, перлина — не то інше, як виділення перламутрової маси, то набула кулястої форми. Перлина утворюється від подразнення, до якого спричиняється піщинка чи якась інша неорганічна речовина, котра потрапляє в складки молюска. Вільно лежачи на тілі тваринки, це ядро майбутньої перлини чіпляється до скойки і протягом багатьох років обростає концентричними шарами перламутрової маси.

— А буває по кілька перлин в одній скойці? — запитався Консель.

— Так, друже мій. Траплялися скойки — справжні скриньки коштовностей. Кажуть, хоч я тому не вірю, ніби в одній скойці знайшли не менше ста п’ятдесяти акул.

— Сто п’ятдесят акул! — вигукнув Нед Ленд.

— Хіба я сказав «акул»? — запитав я знітившись. — Я хотів сказати — сто п’ятдесят перлин. Акули тут ні до чого.

— Та звичайно, — сказав Консель. — А чи не пояснив би пан професор, як зі скойок дістають оті перли?

— Є кілька способів. Коли перлина щільно приросла до стулки, її витягають щипчиками. Та звичайно скойки висипають на мати, розстелені на березі. Під сонцем молюски гинуть, і через десять днів, коли вони до решти згниють, скойки зсипають до великих басейнів з морською водою, розкривають, тоді миють. А вже по цьому беруться до роботи сортувальники скойок. Спершу вони здіймають перламутрові платівки, знані на ринку під назвою сріблястих, несправжніх білих, несправжніх чорних, що продаються на вагу по сто двадцять п’ять і сто п’ятдесят кілограмів у ящику. Вичищену від скойок паренхіму[1] розварюють, відкидають на сито і в такий спосіб дістають із тіла молюска геть усі перлини, до найдрібнішої.

— А ціна перлини залежить, певно, від її величини? — запитався Консель.

— Не тільки від величини, — відповів я, — а й від форми, від того, чи перлина, як кажуть ювеліри, «чистої води», тобто від її кольору, від блиску, інакше кажучи, від того, чи вона міниться всіма ніжними відтінками перламутру. Найкоштовнішими вважаються так звані дівочі або високородні перлини; утворюються вони поодинчо в тканині молюска. Це білі, часто непрозорі камінці, але трапляються і з опаловими переливами. Ті перлини бувають найчастіше кулястої або грушуватої форми. Кулясті йдуть на браслети, грушуваті — на сережки. Найкоштовніші перлини продаються від штуки. А перлини, що утворюються на скойці й мають неправильну форму, коштують дешевше і продаються вагою. Нарешті нижчий гатунок — дрібні перлини, що їх називають зернятками, продаються мірою; ідуть вони на вишивки та оздобу церковного одягу.

— Оте сортування перлин, певно, робота загайна й марудна, — сказав канадець.

— Ні, друже мій. Це роблять за допомогою решіт із дірками різної величини. Перлини, що залишаються в рідкому решеті, котре має від двадцяти до вісімдесяти дірок, — це перлини першого гатунку. Перлини, що не проходять крізь решето, яке має від ста до восьмисот дірок, — другого гатунку. Нарешті перлини, що залишаються в решеті, котре має дев’ятсот — тисячу дірок, вважаються зернятками.

— Хитро придумано! — сказав Консоль. — Я бачу, навіть класифікацію перлин механізовано. А чи не сказав би пан професор, який прибуток дають оті ловища перлів?

— Коли судити з книжки Сірра, — відповів я, — цейлонські перлові родовища щороку приносять три мільйони акул.

— Франків! — поправив Консоль.

— Еге ж, франків! Три мільйони франків, — похопився я. — Але, здається мені, тепер ці ловища не такі прибуткові, як перше. От хоч би взяти американські промисли. За Карла П’ятого вони щороку давали чотири мільйони чистого прибутку, нині ж од них дістають дві третини тої суми. А загалом річний прибуток усіх перлових промислів становить дев’ять мільйонів франків.

— Але трапляються окремі перлини, що коштують великих грошей, — зауважив Консель.

— Так, друже мій. Кажуть, ніби Цезар подарував Сервілії перлину вартістю, як на наші гроші, сто двадцять тисяч франків.

— А я чував, що в давнину якась дама пила розчинені оцтом перлини.

— Клеопатра! — уточнив Консель.

— Мабуть, не дуже приємне питво, — сказав Нед Ленд.

— Гидка штука, друже Неде, — відповів Консель. — Зате чарочка такого напою коштувала сто п’ятдесят тисяч франків. Неабиякі гроші!

— Була б ота дамочка моєю жінкою! — мовив Нед Ленд, промовисто глянувши на свої кулачиська.

— Нед Ленд — чоловік Клеопатри! — вигукнув Консель.

— Я мало був не женився, Конселю, — статечно проказав канадець. — І не я винен, що діло не склеїлось. Я навіть купив перлове намисто своїй нареченій Кет Тендер. А вона пішла за іншого. Ну що ж! Намисто коштувало всього півтора долара! А які були перлини! Присягаюся, пане професоре, — жодна б не проскочила через найрідше сито.

— Мій любий Неде, — сміючись відповів я, — то були штучні перлини, простісінькі скляні кульки, наповнені перламутровою есенцією.

— Нехай навіть есенція, — опирався канадець, — але вона мусила дорого коштувати.

— Вона нічого не варта. Це не що інше, як срібляста речовина з верховодчиної луски, що її розчиняють азотною кислотою. Ціпа їй — ламаний гріш.

— Тим-то Кет і пішла за іншого, — філософськи розміркував Нед.

— Ну, та повернімося до розмови про вартість перлів, — сказав я. — Гадаю, жоден монарх не має такої перлини, як капітан Немо…

— Оце вона? — запитався Консель, показуючи на чудову перлину під скляним ковпаком.

— Так. Думаю, що не схиблю, оцінивши її на два мільйони…

— Франків! — вихопився Консель.

— Еге ж! — сказав я. — Два мільйони франків! А капітанові Немо, щоб здобути отакий скарб, досить було тільки нахилитися.

— Оце так штука! — вигукнув Нед Ленд. —А раптом взавтра і нам трапиться така сама!

— Еге ж! Дідька лисого, — мовив Консель.

— А чому б ні?

— А що нам робити з мільйонами на борту «Наутілуса»?

— Та на борту — нічого, а деінде?—сказав Нед Ленд.

— Гм! Деінде! — хитнув головою Консель.

— А воно правда, — втрутився я. — Нед Ленд має слушність. І якщо ми колись привеземо до Європи чи Америки перлину вартістю на кілька мільйонів, вона надасть більшої переконливості, а водночас і ціпи розповідям про наші митарства.

— Звісно! — мовив канадець.

— Невже ж, — озвався допитливий Консоль, — ловитва перлів — таке небезпечне діло?

— Та ні! — жваво відповів я. — А надто, коли вжити заходів обережності!

— А яка небезпека може бути в цім реместві? — запитався Нед Ленд. — Хіба що ковтнеш морської води.

— Ваша правда, Неде. До речі, — спитав я, впадаючи в безтурботний тон капітана Немо, — ви не боїтеся акул?

— Я?! — здивувався канадець. — Гарпунер мало не з пелюшок? Чхати мені на них!

— Йдеться не про те, — сказав я, — щоб упіймати акулу на гак, витягти її на палубу, відрубати сокирою голову, розпанахати черево, вирвати серце й шпурнути його в море!

— Виходить, мова йде про…

— Атож, саме так!

— У воді?

— У воді!

— Отакої! Та я ж із гарпуном! Бачте, пане професоре, акули — вайлуваті створіння. Щоб хіпнути нас, вона мусить перевернутися черевом догори, а цієї миті…

Нед Ленд так вимовив слово «хіпнути», аж мені по спині забігали мурашки.

— Ну, а ти, Конселю, якої думки про акул?

— Я буду відвертий із паном професором…

«Ну й гаразд», — подумав я, і мурашки перестали бігати мені по спині.

— Якщо пан професор іде на акул, — вів далі Консель, — чи міг би я, його щирий служник, не піти разом із ним!

  1. [1] Паренхіма — специфічна тканина якого-небудь органа, що виконує основну його функцію.