Частина друга

І. Індійський океан

Починається друга частина нашої підводної мандрівки. Перша закінчилася зворушливою сценою на кораловому кладовищі, що лишила глибокий слід у моїй пам’яті. Отже, не тільки життя капітана Немо минало в лоні безмежного океану, він і могилу собі приготував у недосяжних його глибинах. Там жодне морське страхіття не потривожить останнього сну володарів «Наутілуса», вірних друзів, нерозлучних по смерті, як нерозлучних за життя! «Не доступних і людям!» — сказав капітан Немо.

Вічний суворий і невблаганний виклик людському суспільству!

НІ, мене аж ніяк не могли вдовольнити Конселеві здогади. Простосердий добряга непохитно стояв на тому, що капітан Немо — один із невизнаних учених, які платять людству зневагою за байдужість. Консель мав його за незбагненного генія, котрий відкинув тягар земних спокус і назавше сховався в недоступній стихії, де збулися мрії його вільнолюбної натури. Та, здається мені, Конселеві припущення пояснюють загадкову цю людину хіба що з одного боку.

Ба й справді — і таємниці минулої ночі, коли нас не тільки було ув’язнено, але навіщось і приспано, і те, що капітан вирвав із рук моїх далекоглядну трубу, аби я не встиг озирнути обрію, і смертельно поранений матрос, що йому в якийсь незвичайний спосіб розвалено голову, — все це не узгоджувалося з однобокими припущеннями Конселя. Ні! Капітан Немо не просто втік од людей. Грізне судно правило не тільки за притулок вільнодумцеві. Воно, певне, було знаряддям страшної помсти.

Проте підозри мої не мали жодних підстав. Це був кволий проблиск світла в непроглядній темряві — тож мені залишалося писати так, як диктуватимуть події.

Зрештою, нас ніщо не зв’язувало з капітаном Немо. Він знав — втекти з «Наутілуса» ніяк. Ми не давали йому жодних обіцянок і не сковували себе зобов’язаннями, а просто були бранцями, полоненими, що їх із гречності називали гістьми. Однак Нед Ленд не полишає надії вирватись на волю. Він не промине першої нагоди. Його слідом, певна річ, подамся і я. І проте з якимось жалем винесу я «Наутілусові» таємниці, що їх так великодушно звіряв нам капітан Немо. Що ж нарешті має викликати ця людина — зненависть чи захоплення? Жертва він чи кат? І, кажучи щиро, як би мені хотілося перше, ніж розстатися з ним назавше, завершити кругосвітню підводну мандрівку, котра так чудесно почалася. Як би мені хотілося звідати всі таємниці, заховані в океанських глибинах! Побачити все, чого досі не бачило жодне людське око, — аби навіть довелося заплатити власним життям за невгамовну жадобу пізнання! А що мені відкрилося досі? Нічого чи майже нічого, бо ми пройшли всього шість тисяч льє під водами Тихого океану.

Хоч я й знав, що «Наутілус» прямує до заселених земель, та було б жорстоко жертвувати супутниками задля своєї жаги пізнавати невідоме. Мабуть, доведеться іти слідом за ними, може, навіть самому вести їх до звільнення. Тільки чи трапиться сприятлива нагода? Людина, силоміць позбавлена волі, жадала такої нагоди, а допитливий вчений боявся її.

Опівдні двадцять першого січня 1868 року капітанів помічник зійшов на палубу визначити висоту сонця. Я вийшов і собі, запалив сигару і стежив за його роботою, роблячи вголос свої зауваження. Цей чоловік, певно, зовсім не знав французької мови, бо якби він збагнув мої слова, мимохіть якось реагував би на них. А він був німий та байдужий.

Коли помічник вимірював секстантом висоту сонця, на палубі появився матрос — отой здоровань, що ходив із нами в підводну екскурсію на острів Креспо, — і став витирати скло прожектора.

«Наутілус» мав невдовзі зануритись, і я зійшов у салон. Люки зачинилися. Судно взяло курс на захід.

Ми пливли безкраїми просторами Індійського океану, що розлягався на п’ятсот п’ятдесят мільйонів гектарів. Вода була така прозора, аж у голові паморочилось, коли дивився на неї. Здебільша «Наутілус» ішов на глибині від ста до двохсот метрів. Так пливли ми кілька день. Всякому на моїм місці така мандрівка видалася б нескінченно довгою та одноманітною, але я, безмежно люблячи море, щодня виходив на палубу освіжитися цілющим повітрям океану, розглядав крізь кришталеві шиби салону скарби морської безодні, читав книги з бібліотеки капітана Немо, впорядковував свої нотатки, і мені не залишалося жодної хвилі ані на втому, ні на скуку.

Почувалися ми дуже добре. їжа нас вдовольняла, і я міг би запросто обходитися без добавок, що їх Нед Ленд із почуття протесту старався вносити до нашого меню. Опріч того, ми не піддавалися жодним простудам. На судні була завжди така стала температура, що навіть нежить до нас не приставала. Зрештою, ми мали досить мадрепорових коралів — дендрофілій, знаних в Провансі під назвою морського кропу; соковитий їхній м’якуш є найліпшим засобом проти кашлю.

Уже кілька день на нашому шляху зустрічається сила всякого морського птаства з родини чайкових. Кількох пернатих нам пощастило підстрелити. Вміло зготована дичина доповнила наше меню дуже смачними стравами. Серед великих перелітних птахів, здатних за своїх мандрів спочивати на морі, я помітив альбатросів. Ці крилаті з ряду трубконосих, попри свій неприємний крик, що нагадує ревіння віслюка, навдивовижу величні птахи. Родину веслоногих представляли швидколетні фрегати, що дуже спритно ловили верховодних риб, та численні фаетони, між якими траплялися червонохвості, завбільшки як голуб; рожевувато-біле пір’я цих тропічних птахів підкреслювало чорноту їхніх крил.

В сіті «Наутілуса» попалася сила морських черепах, зокрема каретти з опуклим панцером, що має велике промислове значення. Ці плазуни легко пірнають і, закривши м’ясистий клапан при носовому отворі, можуть довго триматися під водою. Деякі з черепах ще спали, заховавшись під свій панцер — надійний захист проти морських хижаків. М’ясо цих черепах несмачне, зате яйця — дуже лакомий наїдок.

Що ж до риб — ми просто не тямились із захвату й дива, цілими днями споглядаючи їх крізь кришталеву шибу. Я завважив немало риб, яких мені досі не траплялося бачити живими.

Передусім назву козубеньок, що водяться здебільша у водах Червоного моря, Індійського океану та при берегах Центральної Америки. Ці риби, як і черепахи, панцерники, морські їжаки та ракоподібні, захищені панцером, і то не вапняковим чи кремінковим, а справжнім кістяним. Складається він із міцних тригранних або чотиригранних платівок, які щільно прилягають одна до одної. Тут я нагледів кілька невеличких, сантиметрів із п’ять завдовжки, козубеньок, укритих панцером із тригранних платівок; у них був брунатний хвіст і жовті плавці; м’ясо їхнє смачне й поживне. От би акліматизувати цих риб у прісних водах! Адже у наших річках легко приживається чимало морської риби. Варто згадати й про козубеньок із чотиригранним панцером, так званих чотирирогих — над очима в них стирчать чотири великі шипи; козубеньок крапчастих із білими цятками на черевці, що ручніють, як птахи; триногів, укритих голками вздовж кістяної спини, котрих за їхнє своєрідне рохкання прозвали морськими свиньми; і нарешті дромадерів із конусуватим горбом на хребті; м’ясо їхнє тверде й ликувате.

Крім цих мешканців тутешніх вод, Консель відзначав у своїх нотатках деяких риб із роду голкочеревпих: це скати з червоною спиною і білими грудьми; доладні вітрильники, які підіймали свої плавці, ніби вітрила під погожим вітром; гарненькі риби-дракони, що їх природа ущедрила жовтим кадмієм, небесною блакиттю, сріблом і золотом; нарешті бризкуни із довгими трубчастими мордочками, справжні океанські мисливці на мух, озброєні «рушницями», які й не снилися ні Шаспо, ні Ремінгтонові, — вони вбивають комаху однією краплиною води!

Від двадцять першого до двадцять третього січня «Наутілус» ішов зі швидкістю двісті п’ятдесят льє на добу, себто п’ятсот сорок миль за двадцять чотири години, чи двадцять дві за годину. Ми спостерігали тільки тих риб, що, приваблені світлом прожектора, пливли за «Наутілусом». Та вони поволі відставали, і лише окремі риби іще якийсь час трималися в освітленій смузі води.

Вранці двадцять четвертого січня, на 12°5′ південної широти і 94°33′ довготи, ми побачили острів Кілінга. Цей витвір мадрепорових коралів, увесь зарослий чудовими кокосовими пальмами, свого часу відвідали Дарвін і капітан Фіц-Рой. «Наутілус» пройшов поблизу прямовисних берегів острова. В наші сіті зловилося багацько поліпів, голчастошкірих і цікавих молюскових мушлів. Кілька рідкісних дельфінкових мушлів збагатили скарбницю капітана Немо, до котрої і я долучив зірчастого корала. Це був один із тих поліпів, які часто приростають як паразити до молюскових стулок.

Незабаром острів Кілінга сховався за обрієм, і ми взяли курс на північний захід, до південного краю Індійського півострова.

— Цивілізовані землі! — сказав мені того дня Нед Ленд. — Це не острови Папуа, де більше дикунів, аніж диких кіз! На цій землі, пане професоре, є шосейні шляхи, залізниці, міста англійські, французькі, індійські. Тут на кожнім кроці здибуєш земляка. Ну! Чи не пора розпрощатися з капітаном Немо?

— Ні, Неде, ні! — відповів я рішуче. — Не час, як кажете ви, моряки, віддавати кінці. «Наутілус» прямує до цивілізованих країв — наближається до берегів Європи. Коли ми ввійдемо в свої моря, тоді побачимо, що нам порадить наша обачність. Зрештою, я не вірю, що капітан Немо дозволить нам полювати на Малабарських чи Коромандельських берегах, як у лісах Нової Гвінеї.

— Ну то й що, пане професоре! Хіба не можна обійтися без його дозволу?

Я не відповів канадцеві — не хотілося сперечатись. Але я поклав собі випити до дна чару лихої долі, що закинула мене на борт «Наутілуса».

Проминувши острів Кілінга, ми попливли з меншою швидкістю. Тут плисти було важче. Часто ми пірнали на великі глибини. Бувало, судно занурювалося до двох-трьох кілометрів, але ні разу нам не вдалося визначити великої глибини Індійського океану, де зонди тринадцять тисяч метрів завдовжки не досягали дна. Щодо температури глибинних вод, то наші термометри незмінно показували чотири ступні вище нуля. До речі, я помітив, що температура поверхневих вод завжди нижча у прибережних районах проти вод у відкритому морі.

Двадцять п’ятого січня океан був зовсім пустельний, і «Наутілус» весь день ішов на поверхні, розсікаючи хвилі своїм потужним гвинтом, із-під якого летіли високі водограї бризок. Як же було не взяти його за велетенського кита? До самісінького вечора пробув я на палубі. Дивився на море. Наоколо — ні єдиної цяти! Аж десь уже біля третьої години на захід од нас з’явився корабель. Якийсь час він темною смужкою виднів на обрії, але з такої віддалі годі було помітити «Наутілуса», що ледве виступав із води. Корабель, певне, належав Півостровній та Східній компанії, котра обслуговує лінію Цейлон—Сідней і заходить у Мельбурн та на мис короля Георга.

О п’ятій годині пополудні перед недовгими тропічними сутінками мене та Конселя зачарувало незвичайне видовище.

Існує одна гарненька тваринка, зустріч із якою, на думку древніх, провіщає щастя. Аристотель, Атеней, Пліній та Оппіан вивчали її уподобання й нахили і на змалювання її вичерпали всі поетичні засоби Греції й Риму. Вони назвали це створіння «наутілус», або «помпіліус». Але новіша наука не закріпила їхніх назвиськ, і сьогодні цього молюска знають під ім’ям аргонавта.

Отже, того вечора неподалік пропливав цілий табун аргонавтів. їх було кілька тисяч. Належали вони до роду горбкуватих аргонавтів, що водяться в Індійському океані.

Аргонавти пливли задом наперед завдяки своїм рушійним цівкам, якими виштовхували воду, що нагніталася при вдихові. З восьми їхніх мацаків шість — тонких і довгих — плавали на воді, а два кільцюваті, з перетинкою, випиналися, як легеньке вітрильце. Я розгледів їхню спіралеподібну мушлю — Кюв’є влучно порівнює її до тендітного човника. Ба й справді, човник! Він возить заховану в собі тваринку, яка ніколи до нього не приростає.

— Аргонавт спроможний скинути свою мушлю, — сказав я Конселеві, — але цього ніколи не буває.

— Точнісінько, як і капітан Немо, — розважливо відповів Консель. — Ото б і назвати йому своє судно «Аргонавтом»!

Мабуть, із годину молюски пливли за «Наутілусом». Несподівано зграю щось наполохало. Враз усі вітрила спустилися, мацаки сховалися в мушлях, тіла зіщулились; перемістивши центр ваги, черепашки пішли шкереберть, і вся флотилія зникла під водою. Ніколи ще кораблі жодної ескадри не маневрували так спритно.

Тут зайшло сонце, і зразу залягла темрява. Вітерець збивав легенькі брижі, і в борт «Наутілуса» сонно плюскали хвилі.

Назавтра, двадцять шостого січня, ми перетяли екватор на вісімдесят другому меридіані і ввійшли в води Північної півкулі.

Того дня кортеж нашого судна складала зграя велетенських акул. Тутешні води кишіли цими страшними й небезпечними тваринами. Це були акули з бурою спиною, білим черевом і одинадцятьма рядами зубів; акули банькаті, що мали на шиї велику чорну цяту, облямовану білим, — вона скидалася на здоровенне око; акули сині з кулястою головою, всіяною чорними цятами. Темні туші охижіло товкли страшними головиськами в кришталеві шиби судна. Таке безцеремонне панібратство аж судомило гарпунера. Його поривало на поверхню, йому свербіли руки загарпунити хоч би кількох отих акул із роззявленими пащами, з яких виблискували гострі зуби. Але тут «Наутілус» збільшив швидкість і залишив далеко позад себе найспритніших акул.

Двадцять сьомого січня при вході до широкої Бенгальської затоки перед нашими очима безупинно поставали страхітливі видива. Назустріч пливли трупи. То були трупи померлих індійців, несені течією Гангу в чисте море; їх не встигли склювати грифи, що єдині були за могильників у цій країні. Та все ж акули неодмінно допоможуть їм у похованні.

Десь близько сьомої години вечора, піднявшись на поверхню, «Наутілус» поплив серед молочно-білих хвиль. Море, скільки оком сягнути, видавалося молочним. Чи не вводило нас в оману місячне сяйво? Ні! Бо ж тільки два дні, як з’явився молодик. Він був іще десь за обрієм, в сонячному промінні. І небо, всіяне зорями, здавалося чорним проти білини довколишніх вод.

Консель не вірив власним очам і попросив мене пояснити причину цього незвичайного явища. На щастя, я міг йому відповісти.

— Це — так зване молочне море, — сказав я, — широчезні простори білих вод — часте явище в цих широтах.

— А чи не пояснив би мені пан професор, — повів далі Консель, — причину цього явища? Не могла ж вода й справді перетворитися на молоко.

— Звичайно, ні, мій друже. Ця білина, що так тебе здивувала, викликана наявністю в воді міріадів інфузорій, дрібнесеньких істот, безбарвних слизистих черв’яків. Ці тваринки, тонкі, як волосина, одну п’яту міліметра завдовжки, випромінюють світло. Злипаючись між собою, вони вкривають морську поверхню на багато льє.

— На багато льє? — вигукнув Консель.

— Так, друже мій. І не берися рахувати, скільки їх довкола. Марна річ! Декому з моряків, приміром, траплялося плисти молочним морем понад сорок миль.

Не знаю, як сприйняв Консель мою пораду, але він глибоко замислився. Ну, звичайно! Він уже сушив собі голову, скільки тих тваринок уміщається на площі сорок квадратних миль, коли довжина кожної дорівнює одній п’ятій міліметра, а грубина — тоненькій волосинці. Що ж до мене, то я й далі спостерігав оте дивне явище. Впродовж кількох годин «Наутілус» розтинав своїм тараном білаві хвилі, і я завважив, що він безшумно лине цією мильною водою, так ніби пливе по спіненому вирові двох зустрічних течій, що часом бувають у бухтах.

Десь опівночі море прибрало свого звичного кольору, та позаду «Наутілуса» аж до самого обрію небо, відбиваючи білину вод, здавалося, було освітлене північним сяйвом.