XXIV. Коралове царство

Я збудився вранці спочилий, із свіжою головою. На превеликий подив, я був у своїй каюті. Певна річ, мої супутники також спали в своїй. Мабуть, вони так само, як і я, не чули, коли їх переносили, і не знають, що сталося вночі. Про всю цю таємничу історію ми довідаємося колись хіба що випадком.

Мене поривало вийти з каюти. Та хтозна, чи я вже вільний, чи й досі під замком? Я штовхнув двері — вільний! — і попростував коридором до трапа. Люк, замкнений напередодні, зараз одчинено. Я зійшов на палубу.

Нед Ленд і Консель уже чекали на мене. Я запитався, як вони перебули ніч. Вони нічого не пам’ятали. Міцно заснувши звечора, обидва прокинулися вранці й не могли добрати, яким-то побитом опинилися в своїй каюті.

«Наутілус», як завше, мовчазний і таємничий, сповільна линув поверхнею океану. На борту начебто не сталося жодних змін.

Нед Ленд гострим оком оглядав океан. Він був пустельний. До самого обрію — ні землі, ані вітрила. Віяв навальний верховик, і збиті ним важкі хвилі похитували судно.

Невдовзі «Наутілус» занурився метрів на п’ятнадцять під воду, готовий першої-ліпшої миті швидко виплисти на поверхню. Того дня, дев’ятнадцятого січня, він кілька разів удавався до цього маневру. І щоразу капітанів помічник виходив на палубу і промовляв свою звичну фразу.

Капітан Немо не з’являвся. Із команди я побачив лише байдужливого стюарда, що, як і завше, в певно визначений час німотно слугував мені при столі.

Десь біля другої години пополудні, коли я впорядковував свої записки, до салопу ввійшов капітан Немо. Я привітав його. Він мовчки кивнув у відповідь. Я знову взявся до роботи, сподіваючись, що капітан ознайомить мене з подіями цієї ночі. Але він мовчав. Я глянув на нього. Видно, капітан Немо був стомлений. Почервонілі очі свідчили — він сьогодні не спав. Глибокий сум, тяжке горе відбивалося на його обличчі. Він ходив із кутка в куток, сідав на канапу, знов підводився, брав першу-ліпшу книгу, відразу ж клав її, дивився на прилади, але не записував, як звичайно, їхніх показників. Одне слово — не міг знайти собі місця.

Нарешті капітан підійшов до мене і спитав:

— Ви лікар, пане Аронаксе?

Я найменше сподівався на таке запитання і, вкрай спантеличений, мовчки дивився на капітана.

— Ви лікар? — проказав він ще раз. — Немало ваших колег студіювали медицину.

— Так, я лікар, — відповів я. — Мені доводилося самостійно працювати в клініці. Я багато років займався медичною практикою, перш ніж працювати в музеї.

— Гаразд, пане професоре.

Мабуть, капітана втішила моя відповідь. Проте, не знаючи, куди він хилить, і очікуючи нових запитань, я поклав собі відповідати залежно від обставин.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан, — чи не змогли б ви подати допомогу одному із моїх людей?

— На борту є хворий?

— Так.

— Я готовий іти до нього.

— Ходімте!

Признатися, мені закалатало серце. Матросову недугу я чомусь пов’язував із нічними подіями. Та і вся ця таємнича історія займала мене не менше, ніж хвороба.

Капітан Немо провів мене на корму «Наутілуса» і кивнув Іти за ним до каюти, суміжної з кубриком.

Там лежав на койці чоловік років сорока, з лиця — щирий англосакс.

Я нахилився над ним. Це був не просто хворий, це був поранений. Голова йому обвинена закривавленими бинтами. Коли я здіймав бинти, він мовчки дивився на мене широко розплющеними очима.

Рана була страшна. Череп проламано тупим предметом — виднів оголений мозок. Згустки крові налипли червоними драглями. Тут, вочевидь, і контузія, і струс мозку. Хворий ледве дихав, корчі раз у раз зводили йому лице.

Я намацав пульс. Він уже ледве бився. Ноги й руки починали холонути, невблаганно наближалася смерть. Оглянувши хворого, я забинтував йому голову й обернувся до капітана Немо.

— Чим його поранено? — запитав я.

— Чи не все одно? — відповів капітан. — Від різкого поштовху зламався важіль машини і влучив у голову цього чоловіка. То що ви скажете про його становище?

Я вагався відповідати.

— Можете говорити відверто, — сказав капітан. — Цей чоловік не знає французької мови.

Я знову глянув на пораненого І сказав:

— За дві години він помре.

— І нічим не можна його врятувати?

— Нічим.

Капітанова рука стислася в кулак, на очі навернулися сльози. Я не вірив, що він може плакати.

Якийсь час я дивився на смертенного. В електричному світлі його лице видавалося ще блідішим. Я не зводив очей Із цього вольового обличчя, помережаного передчасними зморшками, що їх викарбувало горе і, може, злигодні. Я ждав, що таємниця його життя відкриється в останніх словах, котрі злетять із його вуст.

— Можете йти, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо.

Я повернувся до себе в каюту, вкрай зворушений Цією сценою. Весь день гнітили мене важкі передчуття. Вночі я спав кепсько. Часто прокидався. Крізь сон чулося чиєсь важке зітхання, похоронна відправа. А може, над небіжчиком читали молитви незнайомою мені мовою?

Рано-вранці я вийшов на палубу. Там уже був капітан Немо. Він підійшов до мене.

— Пане професоре, — сказав він, — чи бажаєте ви сьогодні зробити підводну прогулянку?

— Разом із моїми товаришами?

— Якщо вони схочуть.

— Ждемо ваших вказівок, капітане.

— В такому разі, будьте ласкаві вдягти скафандри.

Про смертенного чи вмерлого ні слова! Я зайшов до каюти моїх супутників і передав їм капітанове запрошення. Консель радо погодився на прогулянку, та й Нед Ленд цього разу не опирався.

Була восьма година ранку. О пів на дев’яту ми вже вдягли скафандри, приладнали резервуари з повітрям, взяли електричні лампи. Подвійні двері відчинилися, і небавом ми з капітаном Немо на чолі в супроводі дванадцяти матросів ступили на морське дно.

Схил дна дедалі крутішав і кінчався западиною брасів[1] п’ятнадцять завглибшки. Тут залягали не такі грунти, як на дні Тихого океану, що його я обстежив за першої підводної прогулянки. Не було тут ні дрібного піску, ні підводних лугів, ані лісів з морських водоростей. Я відразу впізнав чарівні терени, відкриті нам із ласки капітана Немо. Це був кораловий світ.

Серед зоофітів класу коралових поліпів надто примітні корали з ряду горгонієвих. Вони складаються з трьох груп — горгоній, ізид та власне коралів. Корали — надзвичайно цікаві створіння, що їх свого часу зараховували до мінералів, згодом до рослинного і, нарешті, до тваринного світу. Ці корали — ліки в давнину і коштовні оздоби за наших днів — аж 1694 року марсельський вчений Пейсоннель остаточно зарахував до тваринного світу.

Корали — це скупчення окремих мікроскопічних створінь, об’єднаних в ламкий кам’янистий поліпняк. Основу такого поліпняка закладає окремий поліп, учепившись будь за що. Розмножуючись брунькуванням, він творить цілу колонію, у якій кожний новий особень живе спільним життям. Природна комуна! Я читав найновіші праці вчених, присвячені тим дивовижним зоофітам, що розростаються, як влучно підмітили натуралісти, в деревоподібні гаї. Для мене не було більшої втіхи над відвідини цих скам’янілих коралових лісів, що їх виплекала природа в безоднях океану.

Включивши Румкорфові прилади, ми пішли повз коралові рифи, що тільки почали формуватися і з бігом часу мали звестися кораловим пасмом. Вздовж нашого шляху — непролазні хащі, сплетені між собою гіллям, укритим зірочками з білим промінням. Тільки на відміну від земних, коралові дерева, причепившись до скель, росли згори донизу.

Світло наших ламп, яскріючи живими барвами на коралових гілках, творило чудові ефекти. Здавалося, ніби це сплющене й циліндричне віття хитається під збуреною водою. І мені хотілося зірвати свіжі, облямовані тендітними мацаками віночки, що ось тільки розвилися або тільки-тільки розпукувалися. Риби, пропливаючи, торкали їх, неначе птахи крилами, своїми легенькими плавцями. Та ледве я простягав руку до цих живих квітів, як уся колонія починала хвилюватися. Білі віночки ховалися в свої червоні футляри, квіти зникали на очах, і кущ обертався на безладну купу дірчастого каміння.

Мені випала нагода побачити рідкісний взірець цих камінних тварин. Квітка з живого каменю не поступалася перед коралами, що їх здобувають у Середземному морі біля французьких, італійських та африканських берегів. Вона яскравою живою барвою виправдує назву «кривава квітка» або «кривава піна». Так називають ювеліри свої найкоштовніші коралові вироби. Вартість кілограма таких коралів сягає п’ятсот франків, а тутешні води заховують у собі скарби, яких не спромоглися б вичерпати всі коралошукачі світу. Ця коштовна речовина, часто зростаючись із іншими поліпами, становить кораловий масив.

Незабаром кущі погустішали, коралові дерева стали вищі. Перед нами розлягався справжній скам’янілий гай, довгі галереї химерної архітектури. Капітан Немо перший ступив під хмуре склепіння галереї, схилом якої ми спустилися на глибину ста метрів. Світло наших ламп вряди-годи падало на червону шорстку поверхню коралових аркад і складало чарівне враження, фарбуючи червоним вогнем шпичаки, що звисали зі склепіння, мовби торочки коштовної люстри. Поміж кораловими кущами я бачив багато інших, не менш дивовижних, поліпів; серед них — меліти, іриси з суглобистими розгалуженнями, коралові мички, зелені, червоні, справжні водорості, вкриті вапняковою корою; після тривалих суперечок натуралісти віднесли їх до рослинного світу. З цієї нагоди один мисливець сказав: «Може, це і є та грань, де життя вже прокидається зі свого скам’янілого сну, але ще неспроможне вирватися з його міцних лещат».

Години за дві ми досягли глибини трьохсот метрів, себто межі, де завершувався процес формування коралових рифів і за якою не було вже окремих скромних кущиків, поліпнякових колоній. Далі йшли густі праліси, велетенські окам’янілі дерева, обплетені гірляндами ніжних плюмарій, цих морських ліан, що ряхтіли пишними розмаїтими барвами. Ми вільно проходили під їхніми гіллястими кронами, що губилися в темряві морських глибин, а далі стелилися тубіпори, астерії, меандрини, фунгії та каріофілеї, що мінилися, ніби квітчастий килим, оздоблений блискучими самоцвітами.

Яке видовище! Ну й чому ніяк нам поділитися враженнями! О, ці шоломи з міді та скла! Якби крізь них міг пробитися наш голос! І чому ми не пристосовані до життя в цій водній стихії, як риби або ще ліпше — як амфібії, що, живучи подвійним життям, посідають водночас і воду, і землю!

Аж ось капітан Немо зупинився. Зупинилися й ми. Матроси стали півколом позаду свого капітана. Придивившись пильніше, я зауважив якийсь довгастий предмет, що його несли на плечах чотири матроси.

Ми стояли на широкій галявині, оточеній високими кам’яними деревами підводного лісу. У світлі наших ламп на землю лягали довгі тіні. При електричному сяйві далина здавалася ще темнішою, а на її тлі яскравими цятками мерехтіли корали.

Нед Ленд і Консель стояли поруч мене. Ми дивилися на матросів. Мені подумалося, що нам, мабуть, доведеться бути свідками надзвичайного видовища. Я помітив долі кілька горбочків, укритих вапняковим нашаруванням і розташованих за певним порядком; їх, безперечно, створила людська рука.

Посеред галявини, на узвишші, вивершенім із вапняку, стояв кораловий хрест, розкинувши свої довгі, кам’яні, мовби закривавлені руки.

За знаком капітана Немо один із матросів вийшов наперед, витяг із-за пояса кайло і заходився недалечко від хреста видовбувати яму.

Он воно що! На цій галявині — кладовище, яма — це майбутня могила, а видовжений предмет — тіло померлого вночі матроса. Капітан Немо і його команда ховали свого друга на кладовищі в недосяжних глибинах океану!

Ні! Я ще зроду так не хвилювався! Зроду ніщо так не бентежило мою душу! Я не вірив власним очам.

Яму копали повільно. Наполохані риби метнулися врозтіч. Я чув, як гупало у вапняковий камінь кайло, бачив, як летіли навсебіч іскри, коли воно влучало в крем’яхи, розсипані по морському дну. Яма дедалі більшала, аж доки сягнула належної глибини.

Тоді піднесли небіжчика, завиненого в білу тканину, й опустили до ями. Капітан Немо та його товариші, схрестивши на грудях руки, стали навколішки… А ми втрьох шанобливо схилили голови.

Яму засипали видовбаним ґрунтом, і над нею виросла невисока могила.

Коли все було закінчено, капітан Немо і його матроси підвелися; потім вони підійшли до самої могили і, опустившись на одне коліно^ звели вгору руки на знак останнього прощання.

Похоронна процесія рушила до «Наутілуса» тим самим шляхом — під склепінням камінного лісу, поміж коралових дерев і кущів.

Ось удалині блиснув червоний вогник. Він показував нам шлях до судна, І десь за годину ми вже були на борту.

Перевдягнувшись, я піднявся на палубу і, пригнічений важкими споминами, сів біля прожектора.

Незабаром до мене підійшов капітан Немо. Я встав і запитався в нього:

— Отже, цей чоловік, як я і передбачав, помер уночі?

— Так, пане Аронаксе, — відповів капітан.

— І тепер спочиває поруч із своїми товаришами на кораловому кладовищі?

— Так, забутий всіма, але не нами! Ми викопали яму, а поліпи замурують наших небіжчиків на віки вічні!

І капітан Немо, закривши лице руками, силкувався втримати ридання. Трохи згодом, заспокоївшись, він додав:

— Там, кількасот метрів під водою, наше кладовище.

— Там, капітане, ваші небіжчики сплять спокійно. Вони не доступні акулам!

— Так, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, — і акулам, і людям!

  1. [1] Брас — давня французька міра- довжини; дорівнює приблизно 1,6 м.