XXIII. Незбагненна сонливість

Назавтра, десятого січня, «Наутілус» знову плив океаном. Він ішов зі швидкістю не менше тридцяти п’яти миль на годину. Гвинт крутився так, що годі було встежити за його обертами чи рахувати їх.

Тільки-но я згадував, що ця дивна електрична сила не лише рухає, зогріває та освітлює наше судно, а й захищає нас од нападу ззовні, обертаючи «Наутілус» на священний ковчег, якого не може торкнутися жоден осквернитель, не накликавши на себе блискавиць, — мене поймало безмежне захоплення, і я повертався думками до того, хто створив це чудо.

Ми простували на захід і одинадцятого січня проминули мис Уессел, що лежить на 135° довготи та 10° північної широти і становить собою східний край Карпентарієвої затоки. Тут траплялося чимало коралових рифів, але вони лежали далеко один від одного й всі були позначені на карті. «Наутілус» щасливо проминув буруни Моне й рифи Вікторії, що лежать на 130° довготи, на десятій паралелі, якою ми неухильно простували.

Тринадцятого січня «Наутілус» ввійшов у води Тіморського моря. Вдалині виднів острів тієї ж назви на 122° довготи. Островом, площею тисячу шістсот двадцять п’ять квадратних льє, правлять раджі. Ці можновладці іменуються крокодиловими синами і вважають себе представниками найвищого роду людського. Річки острова кишать їхніми «предками» — плазунами, котрих вони побожно шанують. їх оберігають, пестять, годують, їм віддають на поживу молодих дівчат, і горе чужоземцеві, що насмілиться підняти руку на священного ящура!

Та «Наутілусові» не довелося зіткнутися з цими тваринами. Острів Тімор ми бачили мимохідь опівдні. Ледве бачив я й острівець Роті, що належав до тієї самої групи; тутешні жінки славляться своєю вродою на всіх малайських ринках.

Тут «Наутілус», одхилившися від курсу, звернув на південний захід. Він поплив у напрямі Індійського океану. В які світи поведе нас фантазія капітана Немо? Може, він повернеться до берегів Азії? А чи наблизиться до берегів Європи? Але ж навіщо плисти туди людині, котра уникає залюднених суходолів? Невже він подасться на південь? Чи обійде мис Доброї Надії, а далі мис Кап і попростує на Південний полюс? А може, нарешті, поверне в моря Тихого океану, що на його обширах «Наутілусові» буде вільніше, як деінде? Відповість на це майбутнє!

Пропливши вздовж коралових рифів Картьє, Гіберніа, Серінгапатама, Скотта, цих останніх зусиль твердої стихії подолати стихію плинну, чотирнадцятого січня ми вийшли на такі океанові простори, де не було вже ніяких прикмет землі. «Наутілус» перейшов на середню швидкість і, підвладний капітановій волі, то поринав у морські глибини, то випливав на поверхню.

Капітан Немо, повсякчас вивчаючи температуру океанських вод на різних глибинах, зробив цікаві відкриття. За звичайних обставин для вимірювання температури в морських глибинах вживають досить складні прилади і не завжди дістають точні показники, надто показники термічних зондів, скло яких часто-густо не витримує глибинних вод; неточні бувають і показники апаратів, що їх дія ґрунтується на різній електропровідності деяких матеріалів. Результати цих вимірів дуже важко перевірити. Тим часом капітан Немо вимірював температуру води, опускаючись у морські глибини, його термометр безпосередньо торкався водних шарів на різній глибині й давав найпевніші показники.

Таким чином, то заповнюючи водою баластні резервуари, то переводячи рулі глибини, капітан Немо поступово занурювався і вимірював температуру на глибині трьох, чотирьох, п’яти, семи, дев’яти та десяти тисяч метрів; на підставі цих вимірів він дійшов висновку, що під усіма широтами температура води на глибині тисячі метрів падає до чотирьох з половиною ступнів.

Я дуже пильно стежив за дослідами. Капітан Немо вкладав у них всю свою жагу. Я часто питав себе, навіщо йому ці досліди. Для загального добра? Але ж це неможливо, бо одного прекрасного дня всі його праці загинуть на дні якогось невідомого моря! А може, він має наміри відписати мені всі свої відкриття? А що, коли він вирішив покласти край моїй підводній мандрівці? Тільки я цього не помічаю.

Та хай там що, а капітан Немо ознайомив мене з цифрами, які дістав, досліджуючи щільність води в головних морях земної кулі.

Сталося це вранці п’ятнадцятого січня. Капітан Немо, що з ним походжав я палубою, запитався, чи відома мені щільність морської води на різних глибинах? Я відповів заперечливо, додавши, що з цього питання наука ще не має перевірених досліджень.

— Я зробив ці дослідження, — сказав капітан, — і ручуся за їхню вірогідність.

— Гаразд, — відповів я, — але «Наутілус» — це окремий світ, і таємниці його вчених ніколи не дійдуть до землі.

— Ваша правда, пане професоре, — сказав капітан, помовчавши. — «Наутілус» — окремий світ. Він так само далекий від землі, як планети, що разом із Землею обертаються навколо Сонця, і наші праці так само не дійдуть до Землі, як і праці вчених Сатурна та Юпітера. Проте, коли доля звела наші життя, я можу ознайомити вас із висновками своїх спостережень.

— Охоче слухаю вас, капітане!

— Вам відомо, пане професоре, — морська вода щільніша від прісної, і щільність її не всюди однакова. І справді, якщо взяти за одиницю щільність прісної води, то щільність вод Атлантичного океану становитиме одну цілу і двадцять вісім тисячних, вод Тихого океану — одну цілу і двадцять шість тисячних, вод Середземного моря становитиме…

«Он як! — подумав я, — то він запливає і в Середземне море?»

…одну цілу і тридцять тисячних, щільність вод Іонічного моря — одну цілу і вісімнадцять тисячних, щільність вод Адріатичного моря — одну цілу і двадцять дев’ять тисячних.

Ясна річ — «Наутілус» частенько буває в європейських морях; тож коли-небудь — і то, може, незабаром — ми підійдемо до цивілізованіших континентів. О, Нед Ленд, звичайно ж, тішитиметься з такої щасливої нагоди.

Протягом кількох днів ми з капітаном досліджували морську воду, визначали насиченість її сіллю на різних глибинах, її світлопропускні властивості, забарвлення, прозорість. Повсякчас я захоплювався надзвичайною винахідливістю капітана й дивувавсь із його прихильності до мене. Потім він щез на кілька днів, і я знову був приречений до самітності на борту «Наутілуса».

Шістнадцятого січня «Наутілус», здавалося, завмер на глибині кількох метрів од поверхні. Електричні машини зупинилися, гвинт закляк, віддавши судно на волю течії. Я гадав, що команда взялася до внутрішнього ремонту.

Того дня я й мої товариші стали свідками незвичайного видовища. Віконниці великого салону було розсунено. А що прожектор «Наутілуса» не світив, то довкола панували густі сутінки. Небо ж, засноване хмарами, кидало кволе світло, та й то неглибоко.

Я сидів при вікні, милуючись красою моря, і великі риби, невиразні, як тіні, пропливали перед моїми очима. Аж несподівано «Наутілус» ввійшов у смугу яскравого світла. Я подумав був, що це ввімкнули прожектора і він осяяв темні води, але, роздивившись пильніше, збагнув, що помиляюся.

Течія віднесла «Наутілуса» у світні шари води — в навколишній темряві вони яріли аж надто сліпуче. То світилися міріади мікроскопічних організмів. В осяйній воді палахкотіли вогненні потоки, ніби розплавлений в печі свинець або іскриста лава плинного металу. Ні! То не холодне, байдуже проміння нашого прожектора! То буяли незвичайні сили. Відчувалося: те світло — живе!

Це була тьма-тьмуща морських мікроорганізмів, джгутикових ночесвіток, драглистих прозорих кульок; в тридцяти кубічних сантиметрах води їх нараховують до двадцяти п’яти тисяч. їхнє сяйво посилювали медузи, голчастошкірі молюски та інші світні зоофіти, насичені морськими органічними речовинами.

Кілька годин «Наутілус» плив у ряхтливій воді; ми не тямилися із захвату, дивлячись на величезних морських тварин, що вигравали, ніби саламандри. У цьому холодному полум’ї пропливали зграбні й меткі дельфіни, невтомні морські акробати; триметрові риби-мечі, мудрі віщуни ураганів, вряди-годи торкалися кришталевої шиби салону своїми грізними мечами. А далі з’явилися менші риби — рогоноси, макрелі-стрибуни, щетинозуби та сотні інших.

Яке чарівливе та сліпуче видовище! Може, якісь атмосферні умови вирували десь там, на поверхні океану? Але ж на глибині кількох метрів «Наутілус» не відчував ніяких бур і тихо погойдувався в обіймах спокійних вод.

Судно повільно пливло за течією, і щораз нові дива милували наш зір. Консель роздивлявся й класифікував своїх зоофітів, молюсків, членистоногих та риб. Хутко минали дні, і я вже втратив їм рахунок. Нед, як звичайно, завжди умудрявся доповнити наше одноманітне меню якоюсь земною стравою. Ми сиділи, мов ті равлики в скойці, і, можу засвідчити, перекинутись у равлика зовсім не важко.

Ми поволі призвичаїлись до такого життя, воно навіть стало здаватися нам легким і приємним; ми й забули, що земне життя — геть інше. Коли раптом одна подія нагадала про наше справжнє становище.

Вісімнадцятого січня «Наутілус» ішов на 150° довготи і 15° широти. Наближалася буря. Зі сходу віяв лютий вітер. Барометр, що ось уже кілька днів падав, віщував бурю.

Я вийшов на палубу, коли капітанів помічник саме обдивлявся виднокруг. Я чекав, що він скаже свою звичайну фразу. Але почув інші слова, так само загадкові. Тут на палубі з’явився капітан Немо і, піднявши далекоглядну трубу, заходився озирати океан.

Кілька хвилин стояв він непорушно, вдивляючись в обрій. Потім, опустивши трубу, обмінявся з помічником кількома словами. Помічник, здавалося, був дуже схвильований, але намагався це приховати. Капітан Немо, краще пануючи над собою, тримався спокійно. Він, певне, висловлював якісь свої міркування, а помічник їх заперечував. В кожному разі я так зрозумів із їхнього тону й жестів.

Що ж до мене, то я нічого не завважив, хоч як пильно вдивлявся в далечінь. На обрії не було жодної цяти.

Капітан Немо походжав туди й сюди палубою, не дивлячись на мене, а може, й не помічаючи мене. Крок його був твердий, але не такий, як завжди, розмірний. Вряди-годи він зупинявся і, склавши на грудях руки, вдивлявся в море. Чого шукав він там, у безмежній пустелі? Адже «Наутілус» плив за сотні миль од найближчого берега.

Помічник підняв далекоглядну трубу й уп’явся очима в далечінь. На відміну од свого капітана, він раз у раз нервово сіпався, підтупував ногою, виявляючи тим свій неспокій.

Капітан оддав наказа, машини застогнали потужніше, і судно враз збільшило швидкість.

Аж ось помічник знову звернув капітанову увагу на якийсь невидимий об’єкт. Капітан зупинився і навів трубу. Дивився довго. Заінтригований до краю, я спустився в салон, узяв свою далекоглядну трубу і притьмом вернув на палубу. Спершися на рубку стерничого, я вже зібрався був озирати обрій.

Та не встиг я піднести трубу до ока, як її зненацька вихоплено мені з рук.

Я оглянувся. Переді мною стояв капітан Немо. Його не можна було впізнати. Очі палали тьмавим огнем, брови насупились. Напружена статура, стиснені кулаки, втягнена в плечі голова свідчили про лютий гнів, що поймав усе його єство. Він стояв непорушно. Моя труба валялася в нього під ногами.

Чого він знесамовитів? Чи не здалося йому, що я проник у якусь таємницю, котрої не дозволено знати в’язням «Наутілуса»?

Ні! Не я викликав його лють, — адже капітан і не глянув на мене. Його очі були прикуті до загадкової точки на далекому обрії.

Нарешті капітан Немо опанував себе. Його лице прибрало свого звичного спокійного виразу. Він щось сказав помічникові, а потому обернувся до мене.

— Пане Аронаксе, — мовив він владно, — я вимагаю від вас виконання умови, що нею ви зв’язані зі мною.

— В чім річ, капітане?

— Ви й ваші супутники мусите посидіти під замком, аж доки я вважатиму за можливе випустити вас на волю.

— Ви тут господар! — відповів я, пильно глянувши на нього. — Тільки дозвольте одне запитання?

— Жодних запитань, пане.

Я не сперечався: будь-який опір марний. Доводилося коритись.

Спустившись до каюти, де мешкали Нед Ленд і Консель, я передав їм капітанів наказ. Судіть самі, як приголомшив той наказ канадця. Зрештою, розмірковувати було ніколи. Біля дверей уже чекали чотири матроси; вони й спровадили нас до каюти, що далася нам утямки ще за перших днів пробування на борту «Наутілуса».

Нед Ленд хотів протестувати, але на відповідь йому тільки хряпнули двері.

— Пане професоре, — мовив до мене Консель, — чи не були б ви ласкаві пояснити, що це означає?

Я розповів моїм супутникам усе, що знав. Вони зчудувалися так само, як і я, і так само не могли нічого второпати. Тисячі думок роїлися мені в голові, а перед очима стояло гнівне лице капітана Немо. Я не міг дати ладу тим думкам і губився в найбезглуздіших здогадах; схаменувся я, лиш почувши Медові слова:

— Ти диви! Сніданок!

І справді, на столі стояла їжа. Мабуть, капітан Немо розпорядився щодо сніданку водночас із тим, як звелів суднові збільшити швидкість.

— Чи не дозволить пан професор подати йому раду? — запитався Консель.

— Прошу, любий друже, — відповів я.

— Хай би пан професор про всяк випадок гарненько попоїв. Хтозна, що буде далі.

— Слушно кажеш, Конселю!

— Лишенько! — зітхнув Нед Ленд, підійшовши до столу. — Самі рибні страви!

— Друже Неде, — мовив Консель, — а якої б ви заспівали, якби не подали ніяких страв?

Ці слова поклали край гарпунеровим скаргам.

Ми посідали до столу. Снідали мовчки. Я їв небагато, Консель «налягав» на сніданок із розважливості, зате Нед Ленд уминав усе підряд. Поснідавши, ми вмостилися кожен у своїм кутку.

Нараз матова півкуля, що освітлювала каюту, померкла, і ми залишилися в глибокій темряві. Нед Ленд одразу заснув. На превелике моє диво, задрімав і Консель. Я не міг збагнути причини такої повальної сонливості — аж тут відчув, що й мене змагає сон. Я силкувався дивитися, а очі мої заплющувались. Мене опадали галюцинації. Мабуть, до наших страв підмішано снотворної речовини. Мало було капітанові Немо запхати нас до в’язниці — йому заманулося ще й приспати нас!

Я почув, як засувалися віконниці. Невже «Наутілус» пішов на глибину, в обіймище спокійної безодні океану?

Я силкувався побороти сон. Марна річ! Дихання дедалі слабішало. Смертельний холод поволі оповивав мене від ніг до серця. Повіки, ніби налиті свинцем, важко впали. Я не міг їх підняти. Тривожний сон, повний кошмарів, скував усе моє єство. Потому марева щезли, і я втратив тямок.