XVII. Підводний ліс

Отже, ми підійшли врешті до лісу, безперечно, одного з найчудовіших місць у безмежних володіннях капітана Немо. Він уважав їх за свою власність і мав на них таке ж право, як перша людина за перших днів світу. А втім, хто міг би змагатися з ним за право посідання цього підводного царства? Який ще сміливець зважиться спуститися сюди із сокирою в руках і вирубувати темні хащі?

Підводний ліс складався з величезних деревистих рослин, і тільки-но зайшли ми під його розлоге склепіння, я зчудувався з того, як незвичайно ростуть гілки й листя — нічого такого я зроду не бачив.

Жодна травиночка не стелилася по землі, жодна гілка не росла криво, не розгалужувалась, не тяглася поземно. Все пнулося вгору, до поверхні океану. Кожна бадилина, кожне стебло, хай би і найтонші, стриміли догори, ніби залізні прути. Фукуси й ліани росли тільки сторчма. Водорості стояли непорушно, і коли я, проходячи, відгортав їх рукою вбік, вони тут же виструнчувалися знов. Тут владарювала прямовисність.

Незабаром я оббувся в цьому химерному світі, очі поволі призвичаїлися до сутінків, що оповивали все навколо. Ґрунт цього лісу був усипаний гострим камінням, і ми щоразу об нього зашпортувались. Підводна флора видалася мені розмаїтою, куди багатшою, ніж в арктичних і тропічних зонах, де рослинність представлена кількома лиш видами. Але спершу я мимохіть спантеличився; зоофітів прийняв за водорості, тварин — за рослин. Та й хто б тут не помилився? Адже в підводному світі фауна дуже подібна до флори!

Я зауважив, що всі рослини не ростуть із ґрунту, а тільки чіпляються його поверхні. Вони не мають коріння — тож не потребують від землі живлення; ці рослини однаково добре почуваються на камені, черепашнику, на піску чи ріні — аби тільки було за що вчепитися. Все ж необхідне для свого життя вони дістають із води, яка їх тримає й водночас годує. Майже всі ці водорості мають замість листя примхливої форми платівки, м’яко забарвлені рожевим, шарлатовим, зеленим, оливковим, рудавим та брунатним кольорами. Я бачив тут віялуваті падіни-павичі, яро-пурпурові цераміуми, ламінарії, які простягали догори свої молоді їстівні пагінці, ниткуваті нерецісти, що розгалужувались на висоті п’ятнадцяти метрів, букети ацетабулій, стовбури котрих грубшають угорі, і силу інших безквітних глибоководних рослин. «Цікава аномалія, дивовижна властивість цього світу, — казав один розумний натураліст, — тут тваринне царство квітне, а рослинне — ні!»

Поміж розмаїтими деревистими рослинами, такими самими заввишки, як дерева помірної зони, кущилися справжні квітники, живоплоти із зоофітів, на яких розпукувалися посмуговані звивистими зморшками меандрини, жовтаві каріофілеї, пасма травистих зоантерій, — і на довершення ілюзій риби-мушки, ніби рій колібрі, стрибали з гілки на гілку, а жовті лепісаканти з гострою лускою й зубастими щелепами, дактилоптери та моноцентри вигулькували з-під наших ніг, неначе зграї бекасів.

Зразу пополудні капітан Немо подав знак зупинитися на спочинок. Я вельми зрадів. Ми розташувалися під склепінням аларій; їхні довгі стебла, схожі на ремінці, загострені на кінцях, стриміли догори, неначе стріли.

Я з насолодою віддався спочинкові. Шкода тільки, що ми не могли розмовляти. Я притулив шолома до Конселевої голови. Очі цього славного хлопця блищали задоволенням, і на знак великої втіхи він дуже кумедно закрутив головою у своїй мідяній бані.

Мене дуже дивувало, що по чотиригодинній прогулянці мені зовсім не хотілося їсти. Я не міг знайти тому пояснення. Але натомість мене змагав непереможний сон, як то буває зі всіма водолазами. Очі мої заплющилися, і я поринув у солодку дрімоту, що її досі переборював лише ходою. Капітан Немо та його здоровань-матрос подали нам приклад, простягшися в цьому плинному кришталі.

Не знаю, чи довго я спав. Коли збудився, мені здалося, що сонце хилиться до обрію. Капітан Немо уже встав, а я саме потягувався, аж раптом одна несподівана проява змусила мене миттю схопитися на ноги.

За кілька кроків од нас здоровезний краб, чи не з метр заввишки, вирячивши свої косі очиська, цілився кинутись на мене. І хоча мій скафандр був досить міцний, щоб захистити мене від його укусів, я мимоволі здригнувся з жаху. Тут саме прокинулись Консель і матрос. Капітан Немо кивнув матросові на огидну істоту, і той прикладом враз убив потвору; я бачив, як корчилися в судомі її страхітливі лави.

Тільки тепер мені спало на думку, що в темних безоднях водяться й інші, ще страшніші тварини і що скафандр не захистить мене од них. Я поклав собі стерегтися.

Я сподівався, що наш відпочинок знаменує кінець прогулянки і тепер ми вернемось до «Наутілуса»; але ні — капітан Немо повів нас далі підводними лісами.

Дно нижчало — ми спускалися глибше й глибше. Бралося на третю пополудні, коли ми дісталися вузького видолинка, затисненого поміж двох скель на глибині ста п’ятдесяти метрів. Ми вже спустилися на дев’яносто метрів нижче тієї невидимої межі, яку природа, здавалося, встановила для підводних мандрівок людини.

Глибину, що на ній ми тепер перебували, я визначив у сто п’ятдесят метрів, хоч і не мав ніяких вимірювальних приладів. Проте я знав, що навіть крізь найпрозорішу морську воду сонячні промені глибше не проникають. І справді, темрява дедалі густішала. За десять кроків нічого не можна було розгледіти. Я йшов навпомацки, аж раптом пітьму прорізав сніп яскравого світла. Це капітан Немо засвітив електричного ліхтаря. Те саме зробив матрос, а за ним — і ми з Конселем. Чотири наші ліхтарі враз осяяли море на двадцять п’ять метрів довкола.

Капітан Немо, простуючи попереду, вів нас у темні хащі підводного лісу, в якому дедалі рідше траплялися кущі. Я зауважив: на цій глибині рослинне життя зникало перше, ніж тваринне. Водорості тут не чіплялися за безплідний ґрунт, натомість сила дивовижних тварин, зоофітів, членистоногих, молюсків та риб ще роїлися довкола.

Я подумав, ідучи, що яскраве світло апаратів Румкорфа неодмінно приманить якихось мешканців цього похмурого підводного світу. Та якщо вони й підпливали до нас, то, певно, трималися на віддалі, недосяжній мисливцеві. Капітан Немо кілька разів опинявся, здіймав рушницю й цілився, та, передумавши, закидав рушницю на плече і йшов далі.

Нарешті десь біля четвертої години дня нашій чудесній прогулянці настав край. Зненацька перед нами звелася кам’яна стіна, величне нагромадження скель, хоч і подірявлених темними печерами, та практично неприступних.

Це було підніжжя острова Креспо. Це була земля.

Капітан Немо зупинився. Він жестом звелів нам зробити те саме, і, дарма що мене поривало кинутися на цю стіну, я мусив стати. Тут кінчалися володіння капітана Немо. За ними лежав інший світ, у який капітан Немо не бажав ступити жодного кроку.

Ми вирушили назад. Капітан Немо, знов очоливши наш невеличкий загін, рішуче йшов уперед. Мені здалося, Що ми вертаємось до «Наутілуса» іншим шляхом. Той шлях із стрімкими підйомами, а тому й дуже важкий, невдовзі вивів нас до самої поверхні океану. Щоправда, виходили ми в верхні водяні шари поступово, отже й не зазнали раптової зміни тиску, такої небезпечної людському організмові й такої фатальної необачним водолазам. Світло дедалі яснішало і яснішало. Сонце висіло низько над обрієм, і його заломлене у воді проміння знову вигравало веселкою довкола нас.

На десятиметровій глибині ми проминали зграї розмаїтих дрібненьких рибок, меткіших і численніших, ніж птахи в повітрі, проте жодна морська дичина, варта рушничного пострілу, не трапляла нам на очі.

Раптом капітан Немо, рвучко здійнявши рушницю, прицілився в якусь істоту, що вовтузилась у хащах. Гримнув постріл, почувся кволий писк, і підбита тварина впала за кілька кроків од нас.

Це була чудова морська видра, калан, єдине чотириноге, яке водиться тільки в морях. Хутро цієї тварини, що сягає півтора метра завдовжки, — темно-каштанове на спині, сріблясте на череві, тонке, блискуче, — дуже високо ціниться на російському й китайському ринках. Я милувався на рідкісного хижака з круглою головою, куценькими вухами, з кулястими очима й білими вусами, дуже подібними на котячі, з пухнастим хвостом і перетинчастими лапками. Мисливці здибують калана дедалі рідше, здебільшого на півночі Тихого океану, де, можна гадати, він також незабаром щезне.

Матрос закинув здобич собі на плече, і ми рушили далі.

Цілу годину ми йшли піщаною рівниною. Часто вона підіймалась так високо, що до океанської поверхні лишалося не більше двох метрів. І тоді я бачив у воді чітке віддзеркалення наших постатей — над нами, повторюючи кожен наш рух, пропливав догори ногами точнісінько такий загін.

Варте уваги ще одне явище. Над нами линули важкі хмари, то згущуючись, то раптом танучи. Подумавши, я здогадався, що до цієї оманливої мінливості хмар спричинилася постійна зміна глибини водяного шару; я навіть побачив білі баранці на гребенях хвиль. Крізь них ясно видніли тіні великих птахів, що пролітали в нас над головою, черкаючи крильми воду.

Саме тоді я став свідком одного з найвлучніших пострілів, що його будь-коли траплялося бачити мисливцеві. Над водою, широко розкинувши крила, звільна линув якийсь величезний морський птах. Коли він низько спустився над водою, наш супутник-матрос прицілився в нього й натис на курок. Птах стрімко полетів донизу і, шубовснувши в воду, впав біля спритного мисливця, котрий відразу схопив здобич. Це був альбатрос, чудовий взірець морських птахів.

Ця подія ненадовго затримала нас. Дві години ми простували то піщаною рівниною, то лукою, порослою водоростями, які чіплялися нам за ноги. Правду кажучи, я вже ледве тягся, коли раптом помітив за півмилі од нас тьмяну смужку світла. То був прожектор «Наутілуса». Ще хвилин двадцять, і ми будемо на борту; отам-то я нарешті зможу легко зітхнути; мені навіть видалося — я видихав весь кисень із резервуара. Та я не передбачив зустрічі, через яку ми припізнилися з поверненням.

Я трохи відстав од гурту, аж раптом побачив — капітан Немо притьмом кинувся до мене. Своєю дужою рукою він ураз нагнув мене додолу; матрос зробив те саме Конселеві. Спершу я не міг збагнути, що означає несподіваний напад, але за мить заспокоївся, побачивши, що капітан лежить обіч мене, і став чекати, що буде далі.

Я лежав під заслоною кущів фукусів і, підвівши голову, помітив, що над нами повільно сунуть якісь велетенські світні брили.

Кров захолола мені в жилах. Я впізнав страшних хижаків, що чигали на нас. Це були дві жахливі акули-людожери з величезними хвостами, з тьмавими скляними очима, із світляними плямами навколо пащек. Страхітлива пелька спроможна своєю залізною щелепою розтрощити людину! Не знаю, чи цікавився Консель класифікацією акул, що ж до мене — я дивився на їхні сріблясті черева, на страшні зубиська не як учений-природознавець, а скорше як жертва.

На превелике наше щастя, у цих драпіжниць поганий зір. Не помітивши нас, вони проплили далі, і ми якимось дивом уціліли перед загрозою, небезпечнішою за зустріч із тигром у глухому лісі.

Десь за півгодини ми дісталися «Наутілуса». Двері було відчинено, і, тільки-но ми ввійшли до кабіни, капітан Немо їх зачинив. Тоді натиснув на кнопку. Запрацювали помпи, і незабаром я відчув — довкола мене швидко падає рівень води; за кілька секунд кабіна геть спорожніла. Потому відчинилися внутрішні двері, і ми ввійшли до гардеробної.

Тут з мене стягли скафандра, і я, ледь живий з утоми, сонний до одуру, але зачарований цією чудовою підводною мандрівкою, вернув до своєї каюти.