XV. Письмове запрошення

Наступного дня, дев’ятого листопада, я прокинувся, проспавши аж дванадцять годин. Консель, заведеним звичаєм, зайшов спитатись, як «панові професору спалося», й запропонувати свої послуги. Його друг канадець ще й досі спав, так ніби в нього зроду іншого клопоту не бувало.

Я не заважав добрязі правити теревені, відповідаючи зрідка й невгаразд. Мене бентежило те, що капітан не з’явився вчора до салону, і я чекав на зустріч із ним сьогодні.

Я вбрався в свій одяг з бісусової тканини. Консель спитав, що то воно за крам. Я пояснив йому, що тканину цю тчуть із блискучих шовковистих ниток; ними чіпляється до скель мушля «пінна», якої рясно водиться біля берегів Середземного моря. За давніх-давен із бісуса виробляли чудову тканину, а згодом — рукавички, бо він м’який і дуже теплий. Отже, команді «Наутілуса» не треба було ні бавовни, ні шовкопрядів, ні овець — саме море дбало за те, щоб настачити їй одяг.

Убравшись, я вийшов до салону. Там було порожньо.

Я допався врешті до конхіологічних скарбів, зібраних у вітринах: длубався в гербаріях, повних рідкісних морських рослин, що, навіть засушені, зберігали принадну свіжість своїх барв.

Минув цілий день, а я так і не мав честі побачитися з капітаном Немо. Залізні віконниці салону не розсувалися. А може, нас просто не хотіли пересичувати красою?

«Наутілус» прямував курсом ост-норд-ост на глибині п’ятдесяти-шістдесяти метрів зі швидкістю дванадцяти миль на годину.

Десяте листопада минуло також без особливих змій. Ніхто з команди не попадався мені на очі. Нед і Консель майже цілий день пробули разом зі мною. Вони й собі дивувалися на відсутність капітана Немо. Чи він не заслаб? Або, чого доброго, змінив свої наміри щодо нас?

Та, зрештою, як зауважив Консель, нам і трохи не уймали волі, нас годували смачними стравами. Капітан Немо додержував умови. До того ж у незвичнім нашім становищі відкрилося стільки прекрасного, що ми й поготів не мали підстав нарікати на свою долю.

Одинадцятого листопада вранці, відчувши, як у «Наутілусі» війнуло свіжим повітрям, я догадався — ми випливли на поверхню океану поповнити запаси кисню. Я хутко зійшов трапом на палубу.

Була шоста година. Погода видалась хмарна, море було сіре, але спокійне; вода ледь леліла. Я так сподівався зустріти капітана Немо! Чи вийде він на палубу? Та я зауважив тільки стерничого, ув’язненого в своїй скляній буді. Всівшися на узвишші, що його утворювало днище човна, я з насолодою вдихав насичене сіллю повітря.

Мало-помалу сонячні паруси пробилися крізь туман. На обрії сходило осяйне світило. Море під його променями запалало, як порох. Забагряніли розвіяні в висоті хмари, а численні малі хмаринки, що їх звуть баранцями, звістували вітряну днину.

Та що важить вітер «Наутілусові», якому не страшні бурі!

Я милувався сходом сонця — таким величним, таким радісним, — коли раптом почув чиїсь кроки.

Я намірився вітати капітана Немо, але то був його помічник, котрого я вже бачив за першої зустрічі з господарем судна. Він вийшов на палубу і, здавалося, не помітив мене. Приклавши до очей потужного бінокля, він пильно обдивлявся обрій. Потому підійшов до люка й сказав кілька слів. Вони добре мені затямились, бо згодом я щоранку чував їх за тих самих обставин. Ось вони:

«Nautron resрос Jorni virch!»

Що то за фраза, я не можу сказати.

По цих словах помічник спустився донизу. Я подумав, що «Наутілус» почне занурюватися. Тому й собі зійшов у судно і попростував до каюти.

Так збігло ще п’ять днів. Щоранку я виходив на палубу. Помічник промовляв ту саму фразу. Капітан Немо не з’являвся.

Я вже вирішив був, що більше його не побачу, але 16 листопада, увійшовши разом із Недом і Конселем до своєї каюти, помітив на столі адресованого мені листа.

Я нетерпеливо розгорнув його. Листа було написано по-французькому, але літери скидалися на німецьку готику.

«Панові професору Аронаксові.
На борту «Наутілуса».
16 листопада 1867 р.

Капітан Немо запрошує пана професора Аронакса взяти участь у полюванні, що відбудеться завтра вранці в його лісах на острові Креспо. Він сподівається, що нічого не завадить панові професору прийняти запросини. Капітан буде радий, коли й професорові супутники приєднаються до компанії.

Командир «Наутілуса»
капітан Немо».

— Полювання! — вигукнув Нед.

— І то в лісах на його острові Креспо! — додав Консель.

— Виходить, що він висідає на землю? — спитав Нед Ленд.

— Здається, ясно сказано, — відповів я, перечитавши листа.

— Прекрасно! Треба прийняти запросини, — сказав канадець. — Тільки б вийти на землю, а там ми вже щось придумаємо. До того ж я не відмовлюся поласувати шматком свіжої дичини.

Не сушачи собі голови над тим, як узгоджується капітанова неприязнь до островів та суходолів із його запросинами на полювання в лісах Креспо, я обмежився відповіддю:

— Спершу подивимося, що то за острів Креспо.

Я взявся розглядати карту і тут же під 32°40′ північної широти та 167°50′ західної довготи віднайшов острів, що його 1801 року відкрив капітан Креспо і який на старих іспанських картах називається Roca de la plata, себто — «Срібна скеля». Ми перебували за тисячу вісімсот миль од вихідної точки, отже, «Наутілус» трошки відхилився од заздалегідь передбаченого курсу на південний схід.

Я показав своїм супутникам що невеличку «скелю, загублену на півночі Тихого океану.

— Коли капітан Немо і сходить вряди-годи на землю, — сказав я, — то обирає найвідлюдніші острови.

Нед Ленд мовчки хитнув головою, і вони обидва вийшли. По вечері, що її подав мовчазний і байдужий стюард, я ліг спати, трохи занепокоєний.

Прокинувшись уранці сімнадцятого листопада, я відчув — «Наутілус» стоїть нерухомо. Я хутко зодягнувся й вийшов до великого салопу.

Там очікував на мене капітан Немо. Підвівшись, він привітався зі мною і спитав, чи згоден я його супроводити.

А що він і словом не прохопився про свою восьмиденну відсутність — я й собі його не розпитував, а просто відповів, що я та мої супутники готові йти на полювання.

— Одначе, капітане, — додав я, — дозвольте запитати вас про одну річ.

— Будь ласка, пане професоре; коли зможу, я відповім вам.

— Як воно сталося, капітане, що ви, порвавши усякі стосунки із землею, раптом посідаєте ліси на острові Креспо?

— Пане професоре, — відповів капітан, — мої ліси не потребують сонця — ні його проміння, ані тепла. Там не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ані будь-які інші четвероногі. Про мої ліси знаю я один. Це не земні ліси, а підводні.

— Підводні ліси? — вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— І ви запрошуєте мене в ті ліси?

— Авжеж.

— Іти туди пішки?

— Навіть не замочивши ніг.

— І полювати там?

— І полювати.

— З рушницею в руках?

— З рушницею.

Я зміряв капітана «Наутілуса» поглядом, в якому не було нічого похвального для його особи.

«Він, безперечно, збожеволів, — подумав я. — Певно, його лихоманило протягом останніх восьми днів. А може, йому й досі в голові морочиться? Шкода! Вже ліпше мати діло з диваком, аніж із божевільним! А то біди не обберешся!»

Ці думки ясно читалися на моєму обличчі, але капітан Немо дав знак іти за ним, і я пішов із виглядом людини, що ладна на все.

Ми попрямували до їдальні, де вже чекав на нас сніданок.

— Пане Аронаксе, — мовив до мене капітан, — прошу вас поснідати зі мною. За сніданком ми й поведемо розмову далі. А що я запросив вас прогулятися в ліс, де ми не знайдемо ресторану, то раджу вам попоїсти добре, бо обідати доведеться дуже пізно.

Я віддав належне сніданкові. Він складався із розмаїтих рибних страв — порізаних на шматочки голотурій, смаковитих зоофітів, заправлених чудовою підливою з морських водоростей — порфир та лауренсій. Запивав я чистою водою, доливаючи до неї, за прикладом капітана, кілька крапель наливки, зготованої, як то заведено на Камчатці, з водоростей, знаних під назвою «лапчастої родоменії».

Спершу капітан Немо їв мовчки. Перегодом він сказав:

— Пане професоре, коли я запросив вас на полювання в ліси острова Креспо, ви, мабуть, ладні були закинути мені непослідовність, а коли я пояснив, що ми полюватимемо в підводних лісах, то, напевне, видався вам божевільним. Пане Аронаксе, ніколи не слід судити про людей зопалу.

— Але ж, капітане, зважте, що…

— Будьте ласкаві вислухати, а тоді вже звинувачуйте мене в непослідовності чи божевіллі.

— Я слухаю вас.

— Пане професоре, ви, як і я, добре знаєте, що людина може перебувати під водою, коли вона матиме необхідне до дихання повітря. Працюючи на підводних роботах, водолази, зодягнені в водонепроникні костюми, з металевими шоломами на головах, дістають повітря за допомогою помпи, шлангу й приладу, що регулює подачу повітряного струменя.

— Ці пристрої звуться скафандрами, — сказав я.

— Еге ж. Тільки в такій одежі людина не годна рухатися. її прив’язано до помпи гумовим шлангом, крізь який нагнітають повітря; це справжній ланцюг, що ним приковано водолаза до землі; бувши на такій припоні, ми не відійшли б далеко від «Наутілуса».

— А в який же спосіб уникнути шлангу?

— Користатися приладом, що його винайшли двоє ваших краян Рукейроль та Денейроз, а я вдосконалив, пристосувавши на свої потреби. За його допомогою можна, не ризикуючи здоров’ям, опускатися в воду — середовище з іншими фізіологічними умовами. Цей прилад — просто-напросто резервуар з грубого листового заліза, в який нагнітається повітря під тиском п’ятдесят атмосфер. Резервуар припасовують до спини, як солдатський ранець. Верхня його частина має щось на взірець ковальського міха, з його допомогою підтримується нормальний тиск повітря. В Рукейролевім приладі резервуар сполучено двома гумовими рурками з маскою, що накладається водолазові на рот і на ніс; однією руркою надходить свіже повітря, другою виходить зужите, і водолаз, за потребою, натискує язиком на клапан тієї чи іншої рурки. Але я, щоби витримати на морському дні великий тиск води, прилаштував замість маски такий, як у скафандрі, мідний шолом із двома рурками — вдихати й видихати повітря.

— Прекрасно, капітане, але ж запас повітря хутко вичерпується, і, тільки-но відсоток кисню впаде до п’ятнадцяти, дихати ним уже не можна.

— Безперечно. Та я вже казав вам, пане Аронаксе: помпи «Наутілуса» дозволяють мені нагнітати резервуари під великим тиском, а за цих умов прилад уміщує повітря, що його стає на дев’ять-десять годин.

— Нема жодних заперечень, — відповів я. — Мені, капітане, хотілося б тільки запитати, як ви освітлюєте собі шлях на дні океану?

— Апаратом Румкорфа, пане Аронаксе. Резервуар із повітрям припасовується до спини, а цей — до пояса. Складається він із Бунзенового елемента, який я наснажую не двохромовим калієм, а натрієм. Індукційна котушка приймає електричний струм і спрямовує його до ліхтаря особливої конструкції. В ліхтарі є зміяста скляна рурка, наповнена вуглекислим газом. Під впливом електричного струму газ світиться доволі яскраво. Ось в який спосіб я бачу під водою.

— Капітане Немо, на всі мої заперечення ви так переконливо й вичерпно відповідаєте, що я не смію більше ні в чому сумніватися. Та коли ви розбили вщент мене Рукейролевим та Румкорфовим приладами — мені залишається до нового наступу рушниця, що ви нею хочете мене озброїти.

— Але ж ця рушниця не вогнепальна, — відповів капітан.

— То, виходить, рушниця — пневматична?

— Звичайно! Та й як би то я зміг виробляти порох, коли на моєму судні нема ні селітри, ні сірки, ні вугілля?

— До того ж, — зауважив я, — під водою, щільнішою від повітря в вісімсот п’ятдесят разів, куля мала б долати величезний опір.

— Не в тім річ. Є зброя, що її після Фультона вдосконалили англійці Філіпп Коулз і Бурлей, француз Фурсі та італієць Ланді; вона, маючи замок особливої системи, здатна успішно стріляти й під водою. Але, повторюю, не маючи пороху, я замінив його стисненим повітрям, якого мені вдосталь дають «Наутілусові» помпи.

— Але ж це повітря швидко витрачається.

— І хай! Хіба я не маю при собі Рукейролевого резервуара, котрий, в разі потреби, може поповнити запаси такого повітря? Досить лише повернути кран. Зрештою, пане Аронаксе, ви самі побачите, що на підводному полюванні не так-то багато витрачається і повітря, і куль.

— А все-таки мені здається, що в напівтемряві, в щільному водному середовищі куля далеко не полетить і не завдасть смертельної рани.

— Навпаки, пане професоре, кожен постріл із моєї рушниці несе смерть, і хоч би як легко була ранена тварина, вона падає, мов пронизана блискавицею.

— Навіть легко поранена? Чому б то?

— Бо мої рушниці заряджені не звичайними кулями, а маленькими скляними пістонами — винайшов їх австрійський хімік Леніброк. Ці скляні пістони в крицевій оболонці з важким свинцевим дном — справжні маленькі лейденські банки, що містять у собі електричний заряд високої напруги. За найменшого поштовху вони розряджуються, і тварина, хоч яка могутня, падає мертва. Треба сказати, що ці пістони не більші за четвертий номер шроту, і звичайна рушнична обойма вміщує їх до десяти набоїв.

— Здаюся,— відповів я, встаючи з-за столу. — Мені залишається тільки взяти рушницю і — куди ви, туди й я.

Капітан Немо повів мене на корму «Наутілуса». Минаючи Недову й Конселеву каюту, я гукнув своїх супутників, і вони пішли слідом за нами.

Всі разом ми ввійшли до камери, суміжної з машинною залою, де мали одягтися в костюми для підводної прогулянки.