XIV. «Чорна ріка»

Площа води на земній кулі сягає трьох мільйонів восьмисот тридцяти двох тисяч п’ятисот п’ятдесяти восьми квадратних міріаметрів[1], себто вода покриває понад тридцять вісім мільйонів гектарів земної поверхні. Об’єм цієї маси—два мільярди двісті п’ятдесят мільйонів кубічних миль, а якби всю цю воду вилити в кулясту посудину, діаметр її мав би шістдесят льє, а важила б вона три квінтільйони[2] тонн. Щоб осмислити всі ці цифри, можна сказати — квінтільйон відноситься до мільярда, як мільярд до одиниці, або — в квінтільйоні стільки мільярдів, скільки в мільярді одиниць.

В геологічну епоху нашої планети за вогненним періодом ішов період водяний. Колись океан покривав усю землю. А згодом мало-помалу настав сілурійський період, — з океанового дна стали підійматися горби, на поверхні його з’явились острови, котрі зникали за великих потопів, а потім показувалися знову і, з’єднуючись між собою, утворювали суходоли; обриси земної поверхні мінялися й мінялися, аж доки кінець кінцем набули тих форм, які ми бачимо нині. Суша відвоювала в води тридцять сім мільйонів шістсот п’ятдесят сім квадратних миль, чи дванадцять мільярдів дев’ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.

Обрис суходолів дозволяє поділити всі води на п’ять головних водозборищ: Північний Льодовитий океан, Південний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан і Тихий океан.

Тихий океан розстилається з півночі на південь між обома полярними колами і з заходу на схід між Азією та Америкою на протязі ста сорока градусів довготи. Це найспокійніший океан; течії його широкі й повільні, припливи й відпливи помірні, дощі рясні. Такий океан, з якого доля мені судила почати мою дивовижну мандрівку.

— Пане професоре, — промовив капітан Немо, — як хочете, ми точно визначимо місце, де знаходимось, і зафіксуємо вихідну точку нашої мандрівки. Зараз за чверть дванадцята. Я підійму судно на поверхню.

Капітан тричі натиснув кнопку електричного дзвоника. Запрацювали помпи; стрілка манометра показувала — тиск потроху меншає, отже «Наутілус» підіймається. Нарешті вона стала.

— Ми на поверхні, — сказав капітан.

Я рушив до центрального трапа, зійшов залізними східцями нагору й крізь одчинений люк вибрався на палубу «Наутілуса».

Палуба виступала з води всього на вісім-десять сантиметрів. Веретенуватий корпус судна й справді скидався на довгу сигару. Металева обшивка була похожа на луску, що нею вкрите тіло великих наземних плазунів. Тепер я збагнув, чому навіть крізь найпотужніші біноклі це судно завжди приймали за морську тварину.

Посеред палуби височів горбок — то був човен, наполовину схований у корпусі. На носі й на кормі — дві невисокі кабіни з похилими стінками й грубими опуклими ілюмінаторами. Одна кабіна правила за рубку стерничому, в другій містився потужний електричний прожектор, що освітлював путь.

Море було спокійне, небо чисте. Довгий корпус «Наутілуса» стиха гойдався на розлогих океанських хвилях. Східний вітерець ледь брижив водяний обшир. Незатуманений обрій сприяв щонайкращому спостереженню.

Скільки оком сягнути — вода й вода. Ні острівця, ні скелі. Жодного сліду від «Авраама Лінкольна». Безмежна пустеля.

Капітан Немо взяв секстанта й заходився вимірювати висоту сонця, щоб визначити, на якій ми широті. Він почекав, доки сонце зверне на полудень. Коли він стежив за сонцем, жоден його м’яз не здригнувся, і прилад був би такий само нерухомий, якби його тримала рука мармурової статуї.

— Полудень, — сказав він. — А тепер, пане професоре, якщо ваша ласка…

Я востаннє глянув на води, ледь жовтуваті — ми, певне, випливли неподалік японських берегів, — і зійшов до великого салону.

Там за допомогою хронометра капітан визначив довготу, перевірив результати обчислень, зіставивши їх з попередніми спостереженнями, і мовив:

— Пане Аронаксе, ми перебуваємо під сто тридцять сьомим градусом і п’ятнадцятьма мінутами західної довготи…

— За яким меридіаном? — похопився я, адже з капітанової відповіді можна буде здогадатися, якої він національності.

— Пане професоре, я маю різні хронометри, поставлені за Паризьким, Грінвічським та Вашінгтонським меридіанами. Але з пошани до вас я послуговуюсь Паризьким.

Така відповідь мені нічого не пояснила.

— Під сто тридцять сьомим градусом і п’ятнадцятьма мінутами західної довготи від Паризького меридіана та під тридцятим градусом і сімома мінутами північної широти, тобто за триста миль від берегів Японії. Отже, сьогодні, восьмого листопада, опівдні, ми починаємо нашу підводну мандрівку.

— А тепер, пане професоре, — додав капітан, — можете віддатися своїй роботі. Я наказав узяти курс на ост-норд-ост на глибині п’ятдесяти метрів. Ось на цій карті ви позначатимете пройдений шлях. Салон до ваших послуг. А тепер дозвольте залишити вас.

Капітан Немо вклонився й вийшов. Зоставшися сам, я глибоко замислився. З думки не йшов капітан «Наутілуса». Чи дізнаюсь я коли-небудь, якої національності ця дивовижна людина, котра поставила себе поза всякою національністю? Звідкіля ця ненависть до людства, може, навіть ненависть, що волає про помсту? Чи не з тих він невизнаних учених, чи не з тих геніїв, що їх, за словами Конселя, «зневажив світ», чи не сучасний він Галілей[3] або учений муж, як американець Морі, що його кар’єру перервала революція? Я не годен був того розгадати. Мене, котрого доля закинула на його судно, мене, чиє життя було в його волі, він зустрів стримано, але прихильно. Проте він і разу не потис простягненої йому руки. Він і разу не простяг мені своєї.

Цілу годину я міркував, силкуючись проникнути в таємницю цієї загадкової людини. Потому мій погляд упав на карту, розгорнену на столі. Я заходився її розглядати й знайшов точку, де перехрещувалися широта й довгота, що їх визначив капітан Немо.

На морях, як і на суходолах, є свої річки. Це своєрідні течії, що їх упізнають по температурі й забарвленню; найвизначніша з них відома під назвою Гольфстрім. Наука позначила на карті земної кулі п’ять головних напрямів цих течій: перша на півночі Атлантичного океану, друга на півдні Атлантичного океану, третя на півночі Тихого океану, четверта на півдні Тихого океану і п’ята на півдні Індійського океану. Може, на півночі Індійського океану була й шоста течія, коли ще Каспійське й Аральське моря разом із великими озерами Азії складали один суцільний водний масив.

Отже, одна з цих течій, позначена на карті японською назвою Куро-Сіво, тобто «Чорна ріка», виходить із Бенгальської затоки, де її нагріває прямовисне проміння тропічного сонця; потім вона перетинає Малаккську протоку, іде вздовж берегів Азії, огинає їх з північної частини Тихого океану, ринучи аж до Алеутських островів. «Чорна ріка» несе з собою стовбури камфорного дерева та інших тропічних рослин і яскраво-синім забарвленням теплих вод вирізняється на тлі океану. Саме цю течію проходив «Наутілус». Я пильно розглядав її на карті, уявляючи, як вона губиться в безмежних обширах Тихого океану, і так замріявся, що не помітив, коли Нед Ленд і Консель стали одвір салону.

Обидва мої браві супутники очманіли з дива перед чудесами, що відкрилися їхнім очам.

— Куди ми попали? Куди? — вигукнув канадець. — Чи не до Квебекського музею?

— З дозволу пана професора, — зауважив Консель, — скорше до готелю «Сомерар»!

— Друзі мої, — мовив я, даючи їм знак увійти, — ви не в Канаді і не у Франції, а в салоні «Наутілуса», п’ятдесят метрів нижче від рівня моря.

— Доведеться повірити, коли так запевнює пан професор, — сказав Консель. — Та, щиро кажучи, на цей салон може здивуватися навіть такий фламандець, як я.

— Дивуйся, друже мій, та пильно все розглянь, такому-бо класифікаторові, як ти, тут є над чим попрацювати.

Підохочувати Конселя було зайве. Схилившись над вітриною, він уже бубонів щось мовою натуралістів: «Клас черевоногих, родина трубачів, рід вужачок, вид Мадагаскарської ципреї»…

Тим часом Нед Ленд, що мало тямився на конхіології, розпитував мене про побачення з капітаном Немо. Чи вивідав я, що він за один, звідкіля й куди простує, в які нетрі нас тягне. Він сипав тисячі запитань, на які бракувало мені часу відповідати.

Я сказав йому все, що знав, радше, чого не знав, і Спитався, що чував або бачив він.

— Нічого не бачив, нічого не чув, — відповів канадець. — Навіть не здибав нікого з команди. Чи, може, тут і команда електрична?

— Електрична!

— Та й справді можна повірити! Але ви, пане Аронаксе, — спитав Нед Ленд, ні на мить не зрікаючись своїх замірів, — може, ви мені скажете, скільки душ на судні? Десять, двадцять, п’ятдесят, сто?

— Не можу вам відповісти, Неде. Зрештою, послухайте моєї ради — викиньте собі з голови оті пусті вигадки захопити «Наутілус» чи втекти з нього. Це судно — справжнє чудо сучасної техніки, і я шкодував би, якби його не побачив. Немало знайшлося б охочих побувати на нашому місці, аби тільки глянути на ці чудеса. Отож заспокойтеся; радше спостерігаймо за тим, що діється довкола.

— Спостерігати! — вигукнув гарпунер. —Що тут можна побачити, у цій залізній тюрмі! Ми пливемо наосліп…

На останнім Недовім слові в салоні раптом погасло світло й запала цілковита темрява — аж мені враз заболіли очі, як то буває, коли зненацька вийдеш із пітьми на яскраве світло.

Ми заніміли, не знаючи, яка ще чигає на нас несподіванка — приємна чи лиха. Аж тут щось зашурхотіло. Здавалося, зовнішня обшивка «Наутілуса» розсувається.

— По всьому! Каюк! — вигукнув Нед.

— Зграя гідромедуз! — пробурмотів Консель.

Несподівано в салопі поясніло. Світло лилося зокола крізь двоє овальних вікон обабіч салону. Товщу води пронизував сліпучий прожектор. Дві кришталеві шиби відділяли нас од океану. На саму тільки думку, що ця ламка заслона може тріснути, я здригнувся; та міцна мідяна рама надавала шибам майже незламної тривкості.

Прожектор освітлював море на цілу милю довкола «Наутілуса». Що за видиво! Яке перо спроможне його описати! Хто годен відтворити красу проміння, що міниться веселкою в прозорих морських водах — від глибинних шарів аж до поверхні!

Морська вода надзвичайно прозора. Вона просвічується ліпше за джерельну воду. Розчинені в ній мінеральні й органічні речовини ще побільшують її прозорість. Приміром, біля Антильських островів, крізь шар води сто сорок п’ять метрів завтовшки видніє піщане дно, а сонячне проміння сягає на триста метрів завглибшки. Та електричне сяйво, що спалахнуло в океановій безодні, пронизувало водяні обшири куди далі. «Наутілус» плив, здавалось, не в осяйній воді, а в текучому полум’ї.

Якщо вірити гіпотезі Еремберга, котрий уважав, ніби вода в морських глибинах випромінює світло, то природа справді дарувала морським мешканцям одне зі своїх найчарівніших видив. Я впевнився в цьому, споглядаючи, як ряхтіло різнобарвне проміння. Ми дивилися в безодню незвіданого. Поряд з темрявою салону світло зовні яріло ще яскравіш, і крізь кришталеві шиби океан скидався на велетенський акваріум.

Здавалося, «Наутілус» не пливе, а стоїть на місці. Це тому, що за вікнами — жодної цяти, яка б засвідчувала рух судна. Проте вряди-годи перед нашими очима пролітали струмені води, розтяті форштевнем.

Зачаровані, ми припали до вікна, не здобуваючись на слово. Нарешті Консель промовив:

— Ви, друже мій Неде, хотіли бачити — от і дивіться!

— Дивовижно! Дивовижно! — скрикував приголомшений канадець, забувши про свою лють і задуми втечі. — Варто поїхати на край світу, аби побачити таку красу!

— Тепер я розумію життя капітана Немо! — вигукнув я. — Він сотворив собі незвичайний світ І насолоджується його чудесами.

— Ну, а де ж риба? —запитав канадець. — Я не бачу риби!

— Чи вам не однаково, друже Неде, — озвався Консель, — ви ж на ній зовсім не тямитесь.

— Я не тямлюся! Та я ж рибалка! — вигукнув Нед Ленд.

Між двома друзями розгорілася суперечка — обидва вони зналися на рибі, та міряли її різною мірою.

Відомо, що риби складають четвертий і останній клас хребетних. Наука визначила їх як «хребетних з подвійним кровообігом та холодною кров’ю, що дихають зябрами й пристосовані до життя в воді». Вони складають дві різні групи — костисті та хрящеві. Костисті — це риби з кістяним хребтом, хрящеві — з хрящевим.

Може, канадець і чував щось про такий поділ, але Консель знався на класифікації куди краще. А що він був приязний до Неда — йому до жаги схотілося просвітити гарпунера.

— Друже мій Неде, ви, як кажуть, гроза риб, ви ревний і сміливий рибалка. Ви на своїм віку виловили силу-силенну цих цікавих істот. Але я ладен забитися навзаклад — ви й уявлення не маєте, як їх класифікують.

— Овва! Яка мудрація! — серйозно відповів гарпунер. — Риб класифікують на їстівних і неїстівних.

— Так можуть класифікувати тільки обжери, — відповів Консель. — А чи знаєте ви, яка різниця між костистими рибами та хрящевими?

— Може, й знаю, Конселю!

— А як далі ділиться кожен із цих двох класів?

— Та хто його знає!

— Отож слухайте, любий Неде, та затямте гарненько! Костисті риби діляться на шість підрядів: перший — колючопері з цілісною і рухомою верхньою щелепою, з гребінцюватими зябрами. До цього підряду належить п’ятнадцять родин, тобто три чверті всіх відомих риб. Представник — звичайний окунь.

— Нічогенький на смак, — додав Нед Ленд.

— Другий підряд, — вів далі Консель, — риби з черевними плавцями, що містяться позаду грудних, але не сполучені з плечовою кісткою. До нього належить п’ять родин, здебільша — прісноводні риби. Представники підряду: короп, щупак.

— Фе! — зневажливо скривився канадець. — Прісноводна риба!

— Третій підряд — м’якопері, у яких черевні плавці під грудними і сполучаються з плечовою кісткою. Підряд нараховує чотири родини. Представники: палтус, камбала.

— Смаковита риба! Ой і смаковита! — вигукнув гарпунер, що не визнавав іншої класифікації, окрім смакової.

— Четвертий, — спокійно правив своєї Консель, — безпері, з видовженим тілом, без черевних плавців, укриті твердою слизуватою шкірою. До цього підряду належить лише одна родина. Це вугрі—звичайний та електричний.

— Риба так собі! — озвався Нед Ленд.

— П’ятий підряд — пучкуватозяброві з цілісною рухливою щелепою, зябри складаються з китичок, розташованих парами вздовж зябрових дуг. Сюди належить одна родина. Представники: морський коник, летючий дракон.

— Гидота! Гидота! — скривився гарпунер.

— Нарешті шостий підряд — зрослощелепні; в них кістки, що обмежують рот, зверху зрослися, і через те щелепи не рухливі; вони не мають черевної порожнини. Представники: голчасточеревні та риба-місяць.

— Цією поганню тільки каструлю паскудити! — вигукнув канадець.

— Ну, любий Неде, ви що-небудь зрозуміли? — запитався вчений Консель.

— Анічогісінько не второпав, — відказав гарпунер. — Та дарма, розказуйте далі, цікаво послухати.

— Що ж до хрящевих риб, — статечно провадив далі незворушний Консель, — то вони нараховують всього три підряди.

— І то багато! — буркнув Нед.

— Перший — круглороті, в яких за щелепу править один носовий отвір, а за черепом є ряд круглих зябрових дірочок. Цей підряд має тільки одну родину. Представник: мінога.

— Смачна риба! — сказав Нед Ленд.

— Другий — селахії; їхні зябри подібні до зябрових отворів круглоротих, тільки з рухомою нижньою щелепою. Підряд найбільший у класі. Ділиться на дві родини. Представники: акули й скати.

— Що! Акули й скати в однім підряді? Ну, друже Конселю, в інтересах скатів, не раджу вам кидати їх разом до однієї банки.

— Третій, — вів далі Консель, — осетрові, що їх зябри відкриваються, як звичайно, однією щілиною, котра прикривається зябровою покришкою. До підряду належать чотири види. Представник: осетер.

— О! Любий Конселю, ви приберегли на кінець найсмачніше— принаймні як на мене. І то все?

— Атож, любий Неде, — відповів Консель. — І запам’ятайте: знати все це — ще нічого не знати, бо родини діляться на роди, види, різновиди…[4]

— Друже Конселю, — озвався гарпунер, зазирнувши в вікно, — ось вам і різновиди!

— Еге ж, риби! — вигукнув Консель. — Геть-чисто акваріум!

— Ні! — заперечив я. — Бо акваріум не що інше, як клітка, а ці риби вільні, ніби птахи в небі.

— Ану-бо, друже мій Конселю, назвіть їх, назвіть! — мовив Нед Ленд.

— Ну, це не з моєї галузі, — відмагався Консель. — Це вже справа пана професора.

Авжеж, добра душа, завзятий класифікатор, Консель не був натуралістом, і я не певен, чи одрізнив би він тунця від макрелі. Натомість Нед Ленд міг зразу назвати будь-яку рибу.

— Баліст, — сказав я.

— І то баліст китайський! — докинув Нед Ленд.

— Рід балістів, родина твердошкірих, підряд зрослощелепних, — бубонів Консель.

Справді, з них двох разом вийшов би пречудовий натураліст!

Канадець не помилився. Зграї китайських балістів з плескуватим тулубом, зі шпилькою на спинному плавцеві вигравали навколо «Наутілуса», наїжачивши колючки, що стирчали чотирма рядами обабіч хвоста. Годі й уявити щось гарніше над їхню шкіру, сіру на спині, білу на череві, з золотавими цятками, що ряхтіли в темних струменях. Поміж балістами, наче полотнищ, гнані вітром, шастали скати; серед них, на мою велику втіху, я пізнав китайського ската з жовтавою спиною, ніжно-рожевим черевом і трьома шпичаками над оком; це воістину невиданська риба, і свого часу навіть Ласепед не вірив, що вона існує, бо бачив цього ската тільки в одному альбомі японських малюнків.

Дві години підводне військо супроводило «Наутілус». У цьому барвистому мінливому рої я помітив зеленого губаня, барабульку, помальовану двома чорними смугами, білого бичка із закрученим хвостом та фіолетовими цятками на спині, японську скумбрію, чарівну макрель тутешніх вод із блакитним тілом та сріблястою головою, блискучих лазуровиків, сама назва яких замінює докладний опис, спар пругастих із різнобарвними плавцями — блакитними і жовтими, спар смугастих із темним кільцем на хвості, спар, зграбно підперезаних шістьма пасами, трубкоротих, що їх рот подібний до дудочки, або морських бекасів — деякі з них сягають метра завдовжки, японських саламандр, мурен-єхиднів, шестифутових гадюк із маленькими жвавими очима та вишкіреною зубастою пащекою.

Вкрай захоплені, ми любувалися цим видивом. Нед називав риб, Консель класифікував їх, а я милувався з їхніх жвавих рухів та зграбних форм. І не скажеш, яка краща. Ніколи не випадало бачити мені цих риб живими, та ще й у їхній природній стихії.

Я не описуватиму всіх різновидів, що промайнули перед нашими зачудованими очима, всього багатства Японського та Китайського морів. Риб — а їх було, як птахів у повітрі, — приваблювало, безперечно, електричне сяйво.

Зненацька в салоні спалахнуло світло. Металеві віконниці засунулися. Дивне диво зникло. Та я ще довго сидів замріяний. Згодом мій погляд упав на прилади, що висіли по стінах. Компас і далі показував курс норд-ост, манометр — тиск п’ять атмосфер, що відповідав п’ятдесятиметровій глибині, а електричний лаг — швидкість п’ятнадцять миль на годину.

Я очікував капітана Немо. Але він не з’являвся. Хронометр показував п’яту годину.

Нед Ленд і Консель пішли в свою каюту. Я повернувся до себе. На столі вже стояв обід — юшка з ніжного м’яса морської черепахи, білошкіра, округла барвена — її печінка уходить за найвишуканішу страву — та філе риби з родини окуневих, котре видалося мені смачнішим за філе лосося.

Вечір минув за читанням, писанням та роздумами. Потому мене став долати сон, я послався й заснув як убитий. А «Наутілус» тим часом линув стрімкою течією «Чорної ріки».

  1. [1] Один міріаметр дорівнює 10 тисячам метрів.

  2. [2] Квінтільйон — число, зображуване одиницею з 18 нулями, тобто 1018.

  3. [3] Галілей Галілео (1564—1642) — великий італійський учений; церковники переслідували його за вчення про те, що Земля та інші небесні тіла обертаються навколо Сонця.

  4. [4] Нині ця класифікація застаріла.