XIII. Кілька цифр

Невдовзі ми сиділи на канапі в салоні, покурюючи сигари. Капітан розгорнув переді мною креслення, що подавали в поздовжньому й поперечному перетині план «Наутілуса». Потому він сказав:

— Ось, пане Аронаксе, креслення судна, на якому ви перебуваєте. За формою це видовжений циліндр з конічними краями. Він скидається на сигару; цю форму в Лондоні давно схвалено для таких-от конструкцій. Довжина циліндра сімдесят метрів, ширина в найгрубшому місці — вісім метрів. Співвідношення цих розмірів у наших швидкісних парових суднах прийнято, як одиниця до десяти. Я ж не тримався усталених пропорцій, і судно моєї конструкції не зазнає великого опору, витиснена вода не гальмує його руху.

Ці дві величини дозволяють нам обчислити площу й об’єм «Наутілуса». Площа його — одна тисяча одинадцять і сорок п’ять сотих квадратного метра, об’єм — одна тисяча п’ятсот і дві десятих кубічного метра, — тобто, судно, занурене в воду, витискує тисячу п’ятсот і дві десятих кубічного метра води.

Проектуючи підводне судно, я врахував, що дев’ять десятих його об’єму занурюватиметься і тільки одна десята виступатиме над водою. За таких умов судно має витискати не більше дев’яти десятих свого об’єму, тобто одну тисячу триста п’ятдесят шість і сорок вісім сотих кубічного метра води, або важити стільки ж тонн. Отже, конструкція судна не допускала навантаження, більшого за цю вагу.

«Наутілус» має два корпуси — внутрішній і зовнішній, — з’єднані між собою двотавровими залізними балками; ці балки падають суднові надзвичайної міцності. Справді, завдяки тавровій сітці між двома сталевими обшивками судно витримує будь-який тиск, ніби в стінках немає порожняви, ніби вони монолітні. Обшивка «Наутілуса» не вгинається, але то не завдяки заклепкам: окремі частини корпуса складаються з однорідних матеріалів і зварені одна з одною; тим-то корпус такий монолітний, що здатен змагатися з найлютішими морськими бурями.

Корпус обшитий листовою сталлю, питома вага якої сім і вісім десятих. Зовнішня обшивка — п’ять сантиметрів завгрубшки, загальна вага — триста дев’яносто чотири і дев’яносто шість сотих тонни. Внутрішня обшивка, кіль[1] — п’ятдесят сантиметрів заввишки, двадцять п’ять завширшки, на шістдесят дві тонни вагою, — машини, баласт та інше обладнання, умеблювання, внутрішні перегородки — все це разом важить дев’ятсот шістдесят одну й шістдесят дві сотих тонни. Загальна вага судна — тисяча триста п’ятдесят шість і сорок вісім сотих тонни. Це — зрозуміло?

— Цілком зрозуміло, — відповів я.

— Отже, — вів далі капітан, — «Наутілус» за таких умов виступає над водою однією десятою об’єму. А щоб зануритись до решти, «Наутілус» мусить мати резервуари, об’єм яких дорівнював би десятій частині загального об’єму, тобто резервуари на сто п’ятдесят і сімдесят дві сотих тонни води. Такі резервуари на судні є, пане професоре. Містяться вони в трюмі «Наутілуса». Тільки я відкрию крани, резервуари наповнюються водою, і судно занурюється нарівень з морською поверхнею.

— Гаразд, капітане, але саме тут ми й стикаємось із справжніми труднощами. Я розумію — ви можете триматися на однім рівні з поверхнею води. Та хіба ваше судно, опускаючись на глибину, не зазнає побільшеного тиску верхніх шарів води, хіба не штовхає його вгору з силою, що дорівнює одній атмосфері на кожні тридцять футів води, тобто з силою одного кілограма на квадратний сантиметр?

— Цілком слушно, пане професоре!

— То коли ви по вінця не наповните ваших резервуарів, я не уявляю собі, як «Наутілус» опуститься на глибину.

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — не слід плутати статику з динамікою, це призведе до значних похибок. Не треба великих зусиль, щоб опуститися на дно океану, — адже тіла як такі мають тенденцію «пірнати» в воду. Тож слухайте.

— Я вас слухаю, капітане.

— Коли я взявся визначити, скільки має важити «Наутілус», щоб він міг опускатися вглиб, я передусім вирахував, як меншає об’єм морської води на різних глибинах під тиском верхніх її шарів.

— Певно, що так, — мовив я.

— Відомо, що вода ущільнюється, але незначною мірою. Ба й справді, за найновішими обчисленнями вона стискається на чотириста тридцять шість десятимільйонних при підвищенні тиску на одну атмосферу, чи на кожні тридцять футів глибини. Із заглибленням на тисячу метрів я врахував уже зменшення об’єму під тиском водяного стовпа тисячометрової висоти, себто — під тиском ста атмосфер. В такому разі об’єм поменшає на чотириста тридцять шість стотисячних. Водотоннажність же судна побільшає до тисячі п’ятисот тринадцяти і сімдесяти семи сотих тонни, тоді як нормальна водотоннажність його — тисяча п’ятсот сім і дві десятих тонни. Таким чином, щоб збільшити водотоннажність, треба взяти на борт баласт на шість і п’ятдесят сім сотих тонни.

— Тільки й того?

— Тільки й того, пане Аронаксе, і ці обчислення легко перевірити. Я маю запасні резервуари місткістю на сто тонн. Це дозволяє мені занурюватися дуже глибоко. Коли ж мені хочеться виплисти на поверхню — досить випомпувати воду із запасних резервуарів, а захочеться, щоб «Наутілус» виплив на одну десяту свого об’єму, — мушу випомпувати всі резервуари.

Я нічим не міг заперечити математично обґрунтованих доказів.

— Згоден з вашими обчисленнями, капітане, — відповів я, — і тут марні будь-які вагання, бо їхню правильність щоденно стверджує саме життя. Однак я маю сумнів.

— Який саме, пане професоре?

— Коли ви перебуваєте на тисячометровій глибині, на судно тисне сто атмосфер. А щоб виплисти на поверхню, ви мусите спорожнити резервуари, аби полегшити «Наутілус», і тоді вашим помпам доводиться долати тиск на сто атмосфер, тобто тиск, що дорівнює ста кілограмам на один квадратний сантиметр. Це вимагає такої потужності…

— Яку може дати тільки електрика, — докінчив капітан Немо. — Повторюю, пане професоре, потужність моїх машин майже безмежна. Ви самі вже мали нагоду цього допевнитися, коли помпи метнули водяні стовпи на палубу «Авраама Лінкольна». До речі, без потреби я не виснажую батарей і вдаюся до запасних резервуарів тільки тоді, коли занурююсь на півтори-дві тисячі метрів. Але коли мені заманеться відвідати океанові безодні — побувати на глибині двох-трьох льє, я застосовую інший спосіб — складніший, а проте й надійніший.

— Що ж то за спосіб, капітане?

— Я спершу поясню вам, у який спосіб керується «Наутілус».

— З нетерпінням слухаю.

— Щоб скерувати судно на штирборт, бакборт[2], простіше кажучи, щоб вести судно по горизонталі, я використовую звичайне стерно з широкою лопаттю, припасованою до ахтерштевня, що повертається штурвалом та шуртросом. Але я можу скерувати «Наутілус» і по вертикалі знизу догори та згори донизу завдяки торчма укріпленим обабіч бортів двом похилим площинам, які вільно рухаються з допомогою важелів. Коли поставити ці площини рівнобіжно до кіля, судно плистиме горизонтально. Якщо вони стоятимуть похило, «Наутілус», залежно від кута нахилу, тягнеться гвинтом, опускається чи піднімається по діагоналі, подовжуваній на моє бажання. Як треба, я можу підніматися швидше, вимкнувши гвинта, і тоді виштовхуваний водою «Наутілус» рипе догори, мов наповнений воднем аеростат у повітрі.

— Браво, капітане! — вигукнув я. — Але, виходить, стерничий веде під водою судно наосліп?

— Стерничий міститься в рубці, що зводиться над палубою. Ілюмінатори цієї рубки — опуклі, з грубого кришталю.

— Невже вони здатні опиратися такому великому тискові?

— Певна річ! Кришталь легко розбивається від удару, проте він витримує величезний опір води. Тисяча вісімсот шістдесят четвертого року в Північному морі провадили експериментальну риболовлю при електричному світлі, і кришталеві платівки сім міліметрів завгрубшки встояли проти тиску шістнадцять атмосфер. А ілюмінатори на рубці «Наутілуса» — двадцять один сантиметр завгрубшки, себто в тридцять разів грубші.

— Гаразд, капітане Немо, але щоб бачити, куди пливеш, потрібне світло, яке б розсіювало пітьму. Мені невтямки, як у темних водах…

— За рубкою вмонтований потужний електричний прожектор, що його проміння на півмилі освітлює воду.

— Он як! Браво, браво, браво! Тепер я збагнув, що воно за світний нарвал, котрий так пантеличив учених! До речі — оте злоповісне зіткнення «Наутілуса» із «Шотландією» було випадкове?

— Випадкове, пане Аронаксс! Я плив, занурений під воду на два метри, коли трапилася сутичка. Втім, я зразу завважив — ніякого лиха не сталося.

— Авжеж! Ну, а ваша зустріч з «Авраамом Лінкольном»?

— Пане професоре, мені дуже прикро, що пошкоджено одне із ліпших суден американського флоту, але на мене напали, і я мусив захищатися! Проте я вдовольнився з незначної аварії. В найближчому порту фрегат полагодять.

— О, капітане, — вигукнув я, — ваш «Наутілус» справді чудесне судно!

— Так, пане професоре, — схвильовано відповів капітан Немо, — і я люблю його, як плоть від плоті моєї. Коли на ваші судна чигає сила-силенна небезпек, що їх таїть у собі океан, коли найпершим враженням від моря, як влучно сказав голландець Янсен, є страх перед безоднею, то на моєму «Наутілусі» людині боятися нічого! Корпус його не вгинається, бо подвійна обшивка міцніша від заліза; в нього немає такелажу[3], який «стомлюється» від хитавиці, немає вітрил, що їх може зірвати вітер, немає парових котлів, котрі можуть вибухнути; «Наутілусові» не загрожує пожежа — бо він не дерев’яний, а залізний; йому не потрібне вугілля, запаси якого вичерпуються, — бо він оснащений електричними машинами й апаратурою. Йому, нарешті, нічого боятися зіткнення, бо він — сам один у морських глибинах; йому не страшні бурі, бо за кілька метрів од морської поверхні панує незворушний спокій! Он як, пане професоре! Це досконале судно! І коли правда, що інженер більше вірить своєму суднові, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж капітан, то зрозумійте, як безмежно довіряю «Наутілусові» я — його капітан, конструктор і винахідник воднораз!

Капітан Немо промовляв натхненно. Очі йому сяяли, він жваво жестикулював. Так, він любив це судно, як батько любить своє дитя!

Я не втримавсь і прохопився запитанням, яке, може, видалося капітанові нескромним:

— Ви, певно, інженер, капітане Немо?

— Так, пане професоре, — відповів він, — я навчався в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку ще за тих часів, коли був земним житцем.

— Але ж як вам удалося зберегти таємницю спорудження цього чудесного «Наутілуса»?

— Кожну частину судна дістав я з різних куточків земної кулі, і то під вигаданим призначенням. Кіль викуваний у Крезо, гребний вал — у «Пена і К°» в Лондоні, обшивка корпуса — в Леарда в Ліверпулі, гвинт — у Скотта в Глазго. Резервуари виготовлено в «Кайля і К°» в Парижі, машини — у Круппа в Пруссії, таран — у майстернях Мотала в Швеції, вимірювальні прилади — в братів Гарт у Нью-Йорку і т. ін. Кожен із цих постачальників діставав мої креслення, підписані щоразу іншим прізвищем.

— Одначе всі ці частини треба було якимось чином зібрати, змонтувати?

— Пане професоре, я спорудив на пустельному острові серед океану корабельню. Там мої робітники, відважні мої товариші, яких я навчив суднобудівної справи, під моїм наглядом склали «Наутілуса». Коли роботу було завершено, вогонь знищив геть усі сліди нашого перебування на острові, що його б ладен я був розметати дощенту, якби тільки міг.

— Мабуть, спорудження судна коштувало вам чималих грошей?

— Пане професоре, кожна тонна панцерного судна коштує тисячу сто двадцять франків. «Наутілус» важить тисячу п’ятсот топи. Отже, ціна йому — біля двох мільйонів франків, а разом із устаткуванням, із колекціями та мистецькими творами, що знаходяться на ньому, — понад чотири або й п’ять мільйонів.

— І останнє запитання, капітане Немо.

— Прошу, пане професоре!

— Ви дуже багаті?

— Безмежно багатий; я міг би легко сплатити десять мільярдів державного боргу Франції!

Я пильно глянув на капітана Немо. Чи не надуживає він моєю довірою? Побачимо!

  1. [1] Кіль — основний подовжній днищовий зв’язок па кораблі.

  2. [2] Бакборт — лівий борт корабля.

  3. [3] Такелаж — уся снасть на кораблі.