X. Людина вод

Ці слова промовив капітан судна.

Нед Ленд умить схопився.

Ледве живий стюард на знак свого хазяїна, хитаючись, вийшов. І така була тут капітанова влада, що стюард ані єдиним жестом не показав своєї злоби. Консель і той, мені на подив, сторопів із дива. Ми мовчки чекали, чим закінчиться ота сцена.

Капітан, спершися на ріг столу і схрестивши на грудях руки, дивився на нас дуже пильно. Може, він вагався — заводити мову чи ні? Може, шкодував, що необачно зронив ті французькі слова? Я не годен був того вгадати.

Якийсь час усі мовчали.

— Панове, — нарешті промовив капітан голосом спокійним і проникливим, — я вільно володію французькою, англійською, німецькою й латинською мовами. Я міг би заговорити за першої зустрічі, та мені хотілося спершу придивитись до вас, а тоді все розважити. Те, що ви розповіли про себе, — вірогідне, і я певен — ви ті самі люди, за яких себе видаєте. Отже, випадок звів мене з паном П’єром Аронаксом, професором природничої історії Паризького музею, відрядженим з науковою місією, з його служником Конселем та з Недом Лендом, гарпунером «Авраама Лінкольна» — фрегата військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.

Я вклонився на знак згоди. Капітан мене ні про що не питав — то й відповідати ні на що. Він говорив французькою мовою чудово, зовсім без акценту. Вимова його була бездоганна, слова точні, манера розмовляти прекрасна. І все-таки я не відчував у ньому співвітчизника.

Він повів далі:

— Ви, безперечно, вважаєте, що я надто припізнився з другою зустріччю. Але, довідавшись, хто ви такі, я мусив обдумати, як щодо вас повестися. Я довго вагався. Найлихіша доля звела вас із людиною, що порвала з людством. Ви порушили мій спокій…

— Мимоволі, — мовив я.

— Мимоволі? — спитав капітан, трохи піднявши голос. — То це мимоволі «Авраам Лінкольн» полював мене по всіх морях? І ви мимоволі влучали в моє судно? І містер Нед Ленд мимоволі метнув у мене гарпуна?

Я почув у капітанових словах притлумлений гнів. Та на всі його закиди я мав що відповісти.

— Пане добродію, — мовив я, — ви, зрозуміло, не знаєте про чутки, що вирують в Америці та Європі відтоді, як постережено ваше судно. Ви не знаєте, як відгукнулась громадська думка обох континентів на ті нещасні випадки, що до них спричинилося зіткнення військових кораблів із вашим судном. Я не відбиратиму вашої уваги, перераховуючи всі здогади щодо незбагненного явища, яке було вашою таємницею. Але знайте — ми, гонячись за вами аж до найдальших морів Тихого океану, вважали за певне, що полюємо величезне морське чудовисько, від якого за всяку ціну мусимо звільнити океани.

На капітанових устах майнула легка усмішка. Він заговорив уже спокійніше:

— Пане Аронаксе, невже ви зважитесь твердити, що ваш фрегат ис гнався б за підводним судном і не обстрілював його так само невтомно, як і загадкове чудовисько?

Я знітився, бо був певен — капітан Фарагут неодмінно б стріляв. Він би мав за свій обов’язок знищити судно так само, як і велетенського нарвала.

— Отже, ви мусите зрозуміти, пане Аронаксе, — я маю право поставитися до вас як до своїх ворогів.

Я промовчав. Навіщо сперечатися з такого-от питання, коли сила може розбити найпевніші ваші доводи?

— Я довго вагався, — повів далі капітан. — Ніщо не зобов’язувало мене давати вам притулок. Коли б я надумав позбутися вас, не було б мені потреби зустрічатися з вами вдруге. Я міг би висадити вас на палубу цього судна, зануритись у морську глибінь і забути навіть про ваше існування. Хіба я не мав на те права?

— Це — право дикуна, — відмовив я, — а не право цивілізованої людини.

— Пане професоре, — зразу заперечив капітан, — я не з тих людей, яких ви називаєте цивілізованими! Я порвав із суспільством, а чого саме — єдиному мені про те судити. Отже, я не підкоряюсь законам цього суспільства і прошу вас у розмові зі мною ніколи на них не покликатися.

Це було сказано дуже гостро. Гнів і зневага світилися в капітанових очах, і мені сяйнула думка: його минуле ховає якусь страшну таємницю. Недарма ж він поставив себе поза людськими законами і, вийшовши за межі доступності, здобув собі цілковитої незалежності в найширшому розумінні цього слова! Бо справді, хто б то зважився переслідувати його в морській безодні, коли й на поверхні він обриває будь-яку спробу боротися проти нього? Яке судно витримає вдар цього підводного монітора? Яка броня, хай і найміцніша, встоїть перед його тараном? Жоден з людей не міг вимагати в нього звіту за його вчинки! Бог, якщо він у нього вірив, сумління, якщо він його мав, — ось єдині йому судді.

Всі ці думки промайнули мені в голові, поки таємничий невідомець мовчав, глибоко замислившись.

Я дивився на нього з жахом, а враз і з цікавістю. Нарешті капітан заговорив:

— Отже, я довго вагався, та нарешті вирішив, що власні інтереси можна поєднати із природним співчуттям, на яке має право кожна людина. Коли вже вас доля до мене закинула, то ви тут залишитеся. Ви матимете волю, зрештою, досить відносну. Натомість вам належить підкоритись одній моїй умові. Мені досить самої вашої обіцянки викопати цю умову.

— Кажіть, пане добродію, — озвався я. — Сподіваюся, ця умова — така, що її може прийняти порядна людина.

— Певна річ, пане. Отже: може статися, що непередбачені обставини змусять мене спровадити вас на кілька годин або й днів до ваших кают. Я не хотів би вдаватися до сили — тож волів би мати вашу обіцянку беззаперечного послуху. Отак чинячи, я здіймаю з вас будь-яку відповідальність за розголошення моїх таємниць: ви ж бо не бачитимете того, чого вам бачити не слід. Чи пристаєте на цю умову?

Виходить, на судні діється таке, чого не сміють бачити люди, котрі не поставили себе поза суспільним законом! Із усіх несподіванок, що їх обіцяло мені майбутнє, ця несподіванка найменше мене приваблювала.

— Пристаємо, — відповів я. — Але дозвольте запитати вас.

— Прошу, пане.

— Ви сказали, що на судні ми будемо вільні?

— Так, будете вільні.

— Мені хотілося б знати, як ви розумієте цю волю.

— Вам буде вільно всюди ходити, оглядати судно, спостерігати все, що тут діється, — за винятком особливих випадків, — себто вам буде надано волю, яку маємо й ми — моя команда і я.

Очевидно, ми один одного не розуміли.

— Перепрошую, пане, — мовив я, — але така воля — воля в’язня, якому дозволено ходити по своїй тюрмі. Ми не можемо на те пристати.

— Одначе доведеться пристати!

— І ми маємо навіки зректися надії побачити свою батьківщину, друзів і родичів?

— Так. Але заразом навіки скинути з себе і той нестерпний земний тягар, що люди називають його волею. І це не так важко, як вам здається!

— Щодо мене, — вигукнув Нед Ленд, — я ніколи не пообіцяю покірно сидіти в тюрмі й не думати про втечу!

— Я й не домагаюся вашої обіцянки, містере Ленде, — холодно відповів капітан.

— Пане, — вигукнув я, не тямлячись із обурення, — ви надуживаєте нашим терпінням! Це жорстоко!

— Ні, пане, це милосердно! Я вас полонив після бою! Я дарував вам життя, а досить було одного мого слова — і вас би поглинула океанова безодня. Ви напали на мене! Ви одкрили таємницю, в яку не має права проникнути жодна людина на світі, — в таємницю мого існування. І ви сподіваєтесь, ніби я дозволю вам повернутися на ту землю, де й підозрівати ніхто не повинен, що я є на світі? Ніколи! Залишаючи вас тут, я бережу не вас, а себе самого!

Ці слова знаменували: проти капітанового рішення безсилі будь-які докази.

— Отже, пане добродію, — озвався я, — ви пропонуєте нам не що інше, як вибір між життям і смертю?

— Так.

— Друзі, — мовив я до Неда й Конселя, — очевидячки, дальші суперечки марні. Але затямте — ми не даємо ніяких обіцянок капітанові цього судна.

— Так, ніяких, — ствердив капітан.

Потому додав уже лагідніше:

— Дозвольте мені закінчити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Якщо не ваші супутники, то, сподіваюся, ви особисто не нарікатимете на випадок, що з’єднав наші шляхи. Між моїми улюбленими книгами є й ваша праця, присвячена дослідженням морських глибин. Я часто її перечитую. Ви посунули цю галузь науки так далеко вперед, як тільки міг це зробити житець землі. Але всього ви не знаєте, бо ви всього не бачили. Дозвольте запевнити — ви не будете ремствувати, що потрапили на моє судно. Ви помандруєте в країну чудес. Нескінченні чарівні видива полонитимуть вашу уяву. Ваші очі невтомно милуватимуться мінливими дивовижними картинами! Я надумав ще раз об’їхати під водою навколо світу, — хтозна, чи не востаннє, — ще раз оглянути все, що вивчив у морських глибинах. Ви будете мені за помічника. Віднині ви вступаєте в нову стихію, ви побачите все те, чого не бачила ще жодна людина, — я й мої колеги не беруться до уваги, — і наша планета розкриє перед вами свої останні таємниці.

Як по правді, ці слова запали мені в душу. Він діткнувся мого вразливого місця. І я на мить забув, що плата за всі ці чудеса — моя воля. Та я все ж уповав на майбутнє, тому й відповів стримано:

— Пане добродію, хоча ви й порвали з людством, — сподіваюся, у вас залишилися людські чуття. Нас, відданих на волю хвиль, ви прихистили в себе на судні, і ми ніколи цього не забудемо. Що ж до мене, признаюсь, якби відданість інтересам науки могла затлумити жадання волі, то зустріч із вами вповні надолужила б його втрату.

Я ждав, що капітан простягне мені руку, аби скріпити нашу умову. Але він не простяг. Мені стало прикро.

— Останнє запитання, — сказав я, коли капітан уже намірився піти.

— Будь ласка, пане професоре.

— Як мені називати вас?

— Пане, — відповів він, — я для вас тільки капітан Немо[1], а ваші друзі й ви для мене тільки пасажири «Наутілуса»[2].

Капітан Немо гукнув стюарда. Той притьмом з’явився, і капітан тією ж не знаною мені мовою щось йому наказав. А тоді обернувся до канадця й Конселя:

— Сніданок чекає на вас у вашій каюті. Ідіть за цим чоловіком.

— Не відмовлюся! — відповів гарпунер.

І він та Консель нарешті покинули в’язницю, де просиділи понад тридцять годин.

— А тепер, пане Аропаксе, ходімо й ми, — сніданок уже готовий. Дозвольте провести вас!

— Я в вашім розпорядженні, капітане.

Я пішов за капітаном Немо І, переступивши поріг, опинився в залитому електричним світлом коридорі. Ми пройшли метрів десять, і перед нами відчинилися ще одні двері.

Я ввійшов до їдальні, оздобленої та умебльованої з вишуканим смаком. По кутках просторої зали височіли дубові буфети, інкрустовані чорним деревом, а на їхніх полицях ряхтів коштовний фаянс, порцеляна, безцінний кришталь. Срібне начиння блищало під світлом, що м’яко лилося з мальованої стелі.

Посеред зали стояв пишно накритий стіл. Капітан Немо запросив мене сідати.

— Прошу, — сказав він. — Ви, мабуть, уже вмираєте з голоду.

На сніданок подано страви з морських продуктів та інші наїдки — з чого вони, я не міг добрати. Страви були дуже лакомі, але з якимось присмаком. Мені здалося — вони багаті на фосфор, звідти й той присмак, і я вирішив, що весь оцей харч — морського походження.

Капітан Немо поглядав на мене, і хоч я їв мовчки, він здогадався, про що я думаю, і відповів на запитання, ладні вихопитися мені з вуст.

— Більшість із цих страв вам невідомі, — почав він. — Проте їжте й не бійтеся. Вони й трохи не шкідливі, до того — дуже поживні. Я давно вже відмовився од земної їжі й почуваюся гаразд. Всі мої матроси — так само, а гляньте лишень, які вони дужі!

— Отже, — обізвався я, — всі ці харчі дарує вам море?

— Авжеж, пане професоре, море дарує мені все, в чім маю потребу. Закинувши сіті, я виловлюю стільки риби, що ледве її витягаю. Опустившись у морські глибини, недосяжні, здавалось би, людям, я полюю в підводних лісах силу дичини. Мої табуни, ніби табуни старого Нептуна, безбоязно пасуться на безмежних морських преріях. Я — володар цих недосяжних щедрих ланів.

Я глянув на капітана трохи здивовано й відповів:

— Зрозуміло, капітане, що сіті постачають вам до столу прекрасну рибу; хоч і менше, але теж розумію, що ви полюєте водяну дичину в підводних нетрях; та я ніяк не збагну, звідки на вашому столі береться це чудове м’ясо?

— Та ні, — відповів капітан Немо, — я не вживаю м’яса земних тварин.

— А що ж це таке? — запитав я, показуючи на тарілку, де залишилось кілька шматочків філе.

— Пане професоре, ви маєте за м’ясо філе морської черепахи. А це — печеня з дельфінової печінки, вона, мабуть, видалася вам за рагу із свинини? Мій кухар — великий мастак консервувати морські плоди. Скуштуйте-но кожної страви. Ось консервовані пузанки, малайці вважають їх за найсмачніше в світі їство. Це крем із китового молока. А то цукор із велетенських фукусів Північного моря. Нарешті, дозвольте почастувати вас варенням із анемонів, що не поступаються перед найсмачнішими земними фруктами…

І я, скорше з цікавості, аніж із голоду, куштував усі наїдки, тоді як капітан Немо чарував мене розповідями про дивовижні речі.

— Море, пане Аронаксе, — казав він, — зі своєї чудодійної щедроти не лише годує мене, а й зодягає. Тканина, що з неї пошито ваш одяг, виткана з бісуса[3] морських молюсків і пофарбована за стародавнім звичаєм соком пурпурниці, а фіолетового відтінку надає їй інший барвник — екстракт середземноморських молюсків — аплізій. Парфуми, що стоять на туалетному столику в вашій каюті, виварені з морських рослин. Ваша постеля — з м’якої морської трави. За перо вам правитиме китів вус, а за чорнило — рідина, що її виділяють залози каракатиці. Все, все нині дарує мені море, і все колись море забере назад!

— Ви любите море, капітане?

— Так! Я люблю море! Море — це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі. Його дихання — чисте, живодайне. Тільки в його неосяжному просторі людина ніколи не самітна, бо вона відчуває довкола трепет життя. Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море — рух і любов; море — вічне життя. Справді, пане професоре, тут природа виявляє себе в трьох царинах: мінеральній, рослинній і тваринній. Ця остання широко представлена чотирма групами зоофітів[4], трьома класами членистих, п’ятьма класами молюсків, трьома класами хребетних, ссавців, плазунів і незчисленним скопищем риб, силою-силенною тварин, що їх нараховується понад тридцять тисяч видів, з яких лиш одна десята водиться в прісних водах. Море — це велетенський резервуар природи. З моря, сказати б, почалося життя нашої планети, морем воно і скінчиться! Тут вищий спокій. Море не підвладне жодному деспотові. На його поверхні деспоти ще здатні чинити беззаконня, воювати, винищувати, переносити на неї всі земні чвари. Але на глибині тридцяти футів під водою їхні можливості вичерпуються, будь-які втручання марні, тут край їхній могутності. О, пане професоре, зоставайтеся тут, в обіймах моря! Тільки тут я почуваюся незалежним! Тут не знаю над собою володарів! Тут я вільний!

Капітан Немо зненацька урвав свою пристрасну мову. Може, він мимохіть перейшов межі притаманної йому стриманості? Може, сказав щось зайве? Схвильований, він якийсь час походжав по кімнаті. Потому збурення його вляглося, лице прибрало звичайного холодного виразу, і, повернувшись до мене, він мовив:

— А зараз, пане професоре, коли бажаєте оглянути «Наутілус», я до ваших послуг.

  1. [1] Немо (Nemo — лат.) — Ніхто.

  2. [2] Наутілус (Nautilus — лат.) — кораблик.

  3. [3] Бісус — пучок міцних шовковистих ниток, що ним двостулкові молюски прикріплюються до підводних предметів.

  4. [4] Зоофіти — «тваринорослини» — давня назва кишечнопорожнистих тварин, що їх мали раніше за проміжну групу між рослинами й тваринами.