В хуртовину

Молоденький чортик, якого випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в нього головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом пер його десятки гонів по-над степом, чортик в’юном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.

Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сані, догнав їх і вчепився на задок.

В санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.

Чортик боком схилив до них вухо й слухає.

Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому на вухо, намагаючись пересилити хугу:

— Чорт, прости Господи, така штука, що в дорозі його ніяк не можна згадувати: або обламає, або обмарить— а так не минеться.

Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, але той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.

— Хіба ж не так я кажу? — питався у нього старшина. Той тільки щось собі замурчав.

Втерявши надію як-небудь розворушити сусіду, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.

Щось дмухнуло під самим носом у старшини — сірник погас… другий, третій…

Писарь заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:

— Н-не закурите.

— Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! — веселенько одповів старшина, радіючи, що писарь заговорив таки.

— Ні, не закурите… Бачте, вже чотири сірники стратили… о, п’ять, шість, сім…— лічив писарь.

— Що за чудасія! здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.

Затулився, як можна найщільніше, тернув — знов погас.

— Гм!..— Одхилився в другий бік, витер…

— Десять! — промовив писарь.— Я ж казав, що не закурите… одинадцять… дванадцять…

— Антоне Агафоновичу! — лагідненько промовив старшина,— це через те, що ви лічите. Ось не лічіть — зразу закурю.

Але писарь вже пролупався і йому бажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, на-силу писарь вспівав лічити.

— Ось годі бо!., чи ви й досі лічити не навчилися, чи що з вами? — промовив старшина, почуваючи, що розбірало його зло.

Писарь, закутуючись у кожух, поволі лічив:

— Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…

Старшина вийняв з рота люльку, зі-зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.

— Як би знаття, що в неділю буде година, то в суботу з вечора виїхати б на села податки виправляти,— діловито став говорити він.

— Ум…— мурчить писарь.

— А то як не зберем до першого,— помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сірник з коробки,— то знову поштрафують, як було минулого року.— Тут він стиха черкнув сірник.

— Ех-хе-хе! — позіхнув писарь:— двадцять вісім!

— Антоне Агафоновичу! — та що ж це ви?! — промовив старшина таким голосом, в якому почувався і докір, і образа. Писарь мовчав.

Помацавши в коробочці, старшина знайшов там тільки одного сірника. Сплюнувши на бік, він хутчій погнав коняку.

— Всі сірники витратив, і не закурив через вас! — промовив він сердито і глянув на писаря. Той схилив голову й дрімав. Старшина помалу став здержувати конячку. Схилившись низенько до писаря, він забачив у темряві його ніс, брови, лоб… Очі заплющені— спить, навіть носом сопе… Тихенько потяг за віжки— коняка стала.

Хутенько закрився полами кобеняка й запалив останній сірник… горить. Старшина поспішає запалить люльку і так тягне, що в чубуці починає шкварчати, немов на сковороді сало.

— Двадцять дев’ять! — крикнув над самим його вухом писарь. Василь Миронович закашлявся й сірник погас. Здавив чубук зубами, потяг зі всієї сили — не тягнеться… Важко зітхнув, став ховати люльку в кишеню. Але зразу, тільки довів люльку до кишені, за серце вхопив такий жаль, що аж защеміло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, підняв брови, дрімає, немов нічого й не було.

Од злости в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кінець люльку, немов би заміряючись забивати цвяшок у стіну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки в лоб писаря.

— Трид… ой! — кинувся той, почуваючи, як щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.

— Ото, щоб було тридцять, до пари! — чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Але писарь щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшині.

— Тридцять один! — промовив він.

— Тридцять два! — ляснув його на вігля старшина.

— Тридцять три! — піднявшись з місця, по зашийкам гепнув його писарь.

— Тпру! — старшина зняв рукавиці.

— Тридцять чотири! — Обоє, і писарь і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.

Зчепившись в одну щільну купу, старшина і писарь ворушились у снігу, сопли, кректали; вивертався зі-споду то один, то другий. Раз-по-раз було чути, як щось гупало, немов у подушку і примовляло:

— Тридцять вісім!

— Тридцять дев’ять!..

… Коли діло добіралося до півсотні, чортик перекрутився скілька разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ… та як завихрить, та як закрутить! завищить!., та колесом, та жеребом!., та й пішов, та й пішов…