У панів
Іде Ларько вулицею, зігнувся й хилитається… Плетена шапка нап’ята на вуха, жмутом намотаний на шиї шарп, руденький повстяний пінжак, на ногах зашкарублі чоботи; вуси й борідка взялися кригою, шия втягнута в плечі, а під рукою вгорнута в драну хустину скрипка. Білі метелики снують кругом Ларька, сліплять, сідають на голову, на бороду…. позаду юрма дітей…
— Ларьку, а ну заграй чичіточки! Го-го! Та як же упився Ларько!..
— Ларьку, а коли ще підеш під Бойкову греблю на весілля?..
Кидають на нього мерзлим кізяком, перечіплюють, у сніг валяють.
— Га! хвороба на вас! кш! — кричить Ларько й ганяється по вулиці за дітьми, мов за горобцями.
— Чого це ти, Ларьку, стежкою не йдеш, та все в сніг лізеш? — Хіба ж туди йти?… Тобі он-куди йти! — і хлопці пхають його кудись у другий бік.
— Брешеш! — бубонить Ларько, я все бачу і все знаю… Мене не одуриш…
Ларько таки справді все бачив і все знав: бачив він, що кругом нього скрізь дерево в білому цвіту, бачив, що всі хаті вкриті зверху білими ковдрами, що скрізь у маленьких вікнах жовтіють крізь якусь сітку плями світла.
Значить — прийшла вже ніч.
А знає Ларько, що завтра Різдво, і що він іде до панів на хутір славити Христа. А там нагодують його, напоять і грошей дадуть, а то ще може пощастить і вкрасти що, як було минулого року. Де був допіру — Ларько вже забув, та й на віщо йому теє знати: де був — нема тепер.
Білі метелики вже перестали сльотою лізти в вічі, і йому стає видніше. Ларько бачить, що він уже за селом. Ген серед шляху манячить щось крізь вечірній суморок: то стоїть плакуча верба. За вербою будуть Горілі-борі, а за борами скоро й хутір.
З-за пазухи витягає Ларько пляшку і перехиляє до рота. Потім обережненько ховає її.
— Що таке Ларько? — бубонить він сам собі.— Ларько — не простий чоловік. Е-ге! Ларько дорогий чоловік… Хто Ларька не знає!..
Ларька таки знали люде. Знали й гомоніли, що він — справді дорогий чоловік, хоч часто ходить і битий і лаяний, хоч часто п’яний валяється з своєю скрипочкою по бур’янах та ровах. Гірке було життя Ларькове — всі бачили, та ніхто не чув, щоб жалівся він на нього коли словами. Словами він міг тільки попрохати собі у добрих людей чого-небудь, коли був тверезий, та голосно лаятися, як був п’яний. Своє ж горе, свої жалі оддавав він де-небудь на безлюдді живій скрипці, а вона вже голосно плакала й далеко односила Ларькову тугу. Не раз бувало, що серед глухої ночі будила людей пекуча струна, і тоді казали люде, що то десь під тином проснувся Ларько та й засумував.
Іде оце Ларько степом, сяде один собі край битого шляху з горілкою, щільно мов дитину притулить до грудей свою скрипку, схилить низенько до неї свою пропащу головоньку— і заплачуть, заквилять струни, немов у тій скрипці озивається живе Ларькове серце. І бачили люде, що плакав тоді Ларько. І плакали разом з ним чужі люде, що проїзжали мимо нього степом.
Отакий Ларько…
Я тепер він дуже впився і йде собі у полі по снігу. Йому здається, що відкілясь узялися і йдуть з ним поруч дьогтяр Панас та колесник Таран. Ідуть і щось росказують, сміються і пхають його головою в сніг.
Ну й на що ви це робите, хлопці! — докоряє їм Ларько, встаючи з снігу! Не шуткуйте! годі! А вони не слухають: тільки встане Ларько, знову пхнуть. Ларько сидить серед снігу й лається. Одпочив трохи, встав: немає ні Панаса, ні Тарана, пішов шляхом сам. Іде серединою шляху й помічає, що хтось став серед дороги й не пускає його далі; одступився назад, хотів поминути — знов наткнувся на нього.
Ларько став і думає.
— Еге! — засміявся він, — це ж либонь я вже в хутір прийшов! Скоро як — і не помітив! — дивується собі. Далі причепуривсь, щоб до панів іти.
— Але ж які химерні пани! — думає Ларько, видираючись по чомусь угору,— які кумедні: заберуться, не-знати куди, та й видирайся до них… Коли б, часом, ще не одірватися, та в’язів собі не скрутити.
Разів скілька Ларько зривався й падав у сніг, аж таки виліз…
Боже, Боже… які роскоші, краса яка! Стоять скрізь столи, застеляні дорогими килимами, рядочками креселка з червоного бархатину; в чудових зільниках ростуть дивовижні квітки, а серед кімнати висить кришталеве паникадило… Люстри, золото, срібло… Так і сяє все, так і сяє… За що не візьмись, де не сядь— усе хитається. Придивляється Ларько і бачить, що крізь муровані стіни видніється небо з зорями, і не розбере він, чи вони в будинку, чи за будинком.
Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила.
— І до чого вже дійшли ті пани! — дивується він,— навіть небо забрали в свої покої.
По покоях прохожають пани, панянки й паненята, всі в шовках та в золоті. Ось одна з білим личком, як вишневий цвіт, і з темними, як чорнобривці, очима… Ступає легесенько, як пух…
— Ех, коли б я був малярем — думає Ларько,— змалював би я це личко, та й на божник поставив.
Ходить Ларько скрізь, розглядається, і любо йому, любо…
Та чого ж це всі одвертаються од Ларька? Йому так бажається, щоб панночка глянула, промовила до нього слово; він би розпитав її за квітки, за все…
Зайде він з одного краю до панянки -вона губки надимає, одвертається; зайде з другого боку — те ж саме. Паненятка малі — й ті не хочуть на нього дивитися.
«Чого ж це вони такі непривітні, чого?» — гадає Ларько і почуває, як тихенько туга серце йому тисне.
Коли підходить до нього пан, сивий, суворий.
— Хто ти такий? — питає пан.
Ларько не знає, що йому сказать, потім пригадав:
— Я ж Ларько, пане, отой, що ходить по людях грати.
— А ще хто ти такий?
Ларько сказав би, та й сам не знає, хто він іще такий.
— А чого це в тебе чоботи в болоті, чого солома на тобі, чом голова не росчісана? — допитується пан.
Тоді пригадав Ларько все: пригадав що давно вже він зап’янствував, що не раз з кимсь побився, що ночував у болотах, в ожереті на полі,— і потупив він перед паном очі.
— А чого ти тут? — спитав пан.
Мовчить Ларько.
— Не знаєш? — а я знаю: ти прийшов, щоб украсти що-небудь, як украв минулого року срібну ложку, що пропив у Ічні в жида Пенька.
Ларькові так соромно, що й місця собі він не знайде.
А пан каже:
— Вон звідціля, Ларько, бо ти злодій, п’яниця й мужик! — і рукою на поріг показує.
Тоді промовляють тихо, мов листом десь шелестять, панянки:
— Геть Ларька, геть з покоїв! Од нього горілкою тхне.— І шовковими рукавами носики затуляють.
І промовляють маленькі паненята:— геть Ларька, бо він забере нас у торбу!…
Ларькові робиться чогось шкода, Боже, як шкода!..
І знову каже одна панянка, каже друга і всі кажуть:
— Геть, геть, геть Ларька! — Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.
Заплакав Ларько та й пішов до порогу. Біля порогу його взяв такий жаль, що він аж спинився.
— Пани!–благає він, приклавши руку до серця,— не проганяйте мене— я не красти… я… я Христа славити прийшов,— пригадав він,— благословіть, пожалуста! — і зводить на панів заплакані очі.
Стоїть пан спиною до нього, мовчить, і всі змовкли.
«Змилувались, благословили!» думає Ларько і почуває, що робиться йому лекше.
Поспішаючись, щоб бува не передумали пани, налагодює він свою скрипку.
Стоїть Ларько у панів біля порогу, грає, і одна в нього думка засіла в голові: коли б тільки, коли б усю правду сказати!…
Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.
«Ой щось буде»…— думає.
І от засумувала, затужила струна…’знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так, що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах, і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, і крапельки гарячі по лиці пливуть.
Глянув Ларько на панів:
Всі повернулися на нього, дивляться, немов сказати хочуть: «Так ти он який, Ларько!» І лиця в них стають ласкаві до Ларька і смутні.
— Заждіть — ви ще не знаєте Ларька,— заждіть!
І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в нього в руках скрипка, чи немає. Я серце затужавіло, зробилося, як криця, і болить, і болить, і не перестає.
Я по ньому щось креше, і летять од нього скалки золоті, срібні, білі… віхтями, снопами… і осяяли Ларька на всю кімнату… Стоїть, мов у огні.
І чує він, що над ним щось тужить; не тужить— криком кричить, правду Ларькову росказує. І догадується він, що то — струна.
Підвів очі Ларько; посхилялися панночки, білими хустинками очі витирають, плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.
— Яга пани! — думає Ларько,— що, п’яниця Ларько? злодій?… Тепер бачите, який Ларько?
І от затужили всі, підбігать до нього:
— Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже! – благають.— Ой годі, бо серце з жалю розірветься.
І дітки плачуть і благають.
— Годі вже! годі, годі..
За руки хапають його, за смичок…
— Ні не перестану, не перестану! думає собі Ларько.
— Ларьку! Ларьку! — ясно чує він інші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.
— Ларьку! злазь, бо замерзнеш к сучому батькові! — і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.
…Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.
Стоять якісь люде, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені…
— Що це тобі, Ларьку?… опам’ятайся: ось до утрені йдуть люде.
— Перехрестися, Ларьку! — гомонять кругом.
Ларько зав’язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.
— Я горенько тяженьке! — промовляє чорнява струнка молодиця,— і до чого тільки людина не доведе себе!..— й її карі очі блищать проти місяця смутком та жалощами.
Люде спинилися біля верби, розмовляли й поглядали туди, де манячіла на степовому роздолі маленька, самітна Ларькова тінь.