Неслухняний глечик
Був у нас мальований глечик для води, спозадавна був та й іще, може, жив би та й жив, коли трапилось таке.
Раз мама топила в печі, я пустував: зачепив ключкою той глечик за вушко та й тягаю по полу. Мама не сварилася:
— Грай, глечику, грай, підеш без вушка!
Я почув теє, сам собі дивуюся, чого це мама не на мене гримають, а на глечика, та й радий тому, аби не на мене, думаю, далі граюся з глечиком, як і раніше грався. Коли це глечик — хрясь! з полу додолу,— розлетівся в черепки.
«Угадали мама — розбився-таки вражий глечик»,— думаю собі.
Побачивши теє, мати мовчки за віника.
А я бачу це та й думаю:
«Ну, ну,— що буде далі? Невже ж оце мама будуть бити неслухняного глечика, що розбився?».
А про себе байдуже. Мама підійшла ближче, та не глечика, а мене — віником по руках, по руках!
— А не я ж тобі казала — не грайся з глечиком, бо розіб’єш! Бо розіб’єш!
— Мамо! Ви ж не мені, то ви глечикові казали! — репетую.
— Глечик глухий, а ти із вухами, сякий-такий сину. Не тебе ж глечик, а ти його по полу волочив!
Та й знову, та й знову.
«От тобі й маєш,— думаю,— на кого сварилися, а кому досталося».
