Королівна

У вікно моєї хатини сунеться синім бархотином місячна ніч. Світять проти місяця голим гіллям осокорі, а поміж ними темними метеликами, без шуму спадають останні листочки.

І над .верхами дерев під срібним промінням, плинуть кудись барвистими стрічками мої давні згадки, осміхаються веселі й лукаві молоді личка і тануть десь за -горами в смутних кольорах осінньої ночі…

Давненько було це. Нас скілька душ чужих один одному людей їде в одкритій будці диліжанса. Семеро сухоребрих шкап спотикається по бурку, креше з нього іскри; і лунко ляскає батіг кондуктора, огрядного, плечистого пана Стаха, і як старець обідраний диліжанс вибиває у всі свої брязкала. Їдемо мовчки. Десь далеко за мною осталася рідна домівка, а спереду — казенні муровані стіни школи.

Надолужити те, що пробайдикував улітку — нема чого й думати, бо до переекзаменовки осталося всього два дні: треба придумати що-небудь інше, щоб викрутиться. А думати за ту обшарпану жовту книжку, як за кару, не хочеться, — з душі вона в мене верне. Краще вже б ні об чім не думав: прислухався до того ярмарку, що на дереві підняло чорне вороння, стежив би за листочками, що черідками, немов червінці, скачуть по дорозі. Так ловко: схватяться, пробіжать трохи, залупотять стиха про щось, та й знову посідають.

Заходить сонце, і тони осінніх кольорів міняються що хвилі.

Перед нами темніє, а на заході, десь за гаями, пожежею спалахнуло небо: горять червоні, як мак, килими, леліють стрічки; корогви, рушники мають, і стоїть перед ними темний гай,— смутний, змарнілий, немов ті холодні чари красу його струїли.

Вітерок зимно студить, стиха шепоче, журбу в полі розвіває… Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б’ють тебе недосвіти, зоряниці в’ялять зимною росою, то й треба тобі марніти. Журись, не журись— того не минути: еге! — як зашумлять вітри на тебе холодні — обнесуть вони, обшматують красу твою, розвіють битими шляхами, а дощами приб’є її до сирої земельки… Знаю…

Я зітхаю й наважуюсь, щоб там не було, серйозно подумати про свою нудоту… Ось нехай тільки трішечки припізніє. В небі сіє хтось зірки. Міряю оком,— скільки вони од мене, а на думку спадають дитячі загадки: «поле не зміряне, вівці не лічені, пастух рогатий…» чи скоро то вийде той пастух… Дрімається.

— Тпру! — Гуркала й брязкала відразу змовкли, і диліжанс став. Розплющую очі— темно. Біля диліжанса якісь люде з ліхтарем. Світло од ліхтаря червонить спітнілу спину в коней, плечі в пана Стаха, коряві стовбурі сосен по боках буркованого шляху. Люде розмовляють з паном Стахом, торгуються. Далі прощаються, когось у дорогу виряджають.

Я пильно прислухаюсь до їх розмови.

— Хто тепер подивує з тебе? — чути з темряви грубий голос,— ніч, дорога: у віщо б ни вдягтися, аби тепло.

Тоненький упертий голосок сперечається, не хоче.

Я втручаюся в цю справу і в думці тягну руку за грубим голосом: нема що й казати, що буде холодно — думаю я,— слухалось би старших, дурне козиня…

— Отак буде краще! — заспокоївся грубий голос, і скілька голосів разом засміялось.

— Хоч на вечорниці! — гукнув хтось ближче, і незабаром до нас у будку спершу повагом влізла огрядна пані, а за нею проворненько вскочила на вигляд не то панянка, не то сільська дівчина у простій жіночій свиті. Голова обмотана хусткою, що тільки біліє з неї личко.

Хоч було темно, але для того, щоб заглядіти тернові очі та вгадати гарненьке личко — не треба багато світла. Така вже доля ласкава у всіх тих тернових очей, що й роззява побачить їх, де б вони ни були. Долю свою під носом проворонить, а їх навіть у темному кутку загледить; та ще й піде за ними гав ловити туди, куди в інший час добром не заманиш.

Сон з очей— як вітром здуло.

Навіть мовчки їхати цієї тихої ночі очі проти очей з гарненьким личком, їхати темними гаями під зоряним небом, розмовляти одними очима — це ж ціла поема.

І тільки нові сусіди вмостились навпроти та заторохтів диліжанс, я спинив свої очі на мармуровому личкові й став складати мову.

Розмовляти так було і легко й зручно: хапатися з словами не треба було; втуливши яке слово не до ладу, можна спинитись і почати наново; а коли дуже заплутаєшся — можна й на середині покинути зовсім без усякого для себе сорому.

Перед очима змалювалась була живим мені докором книжка в жовтих палятурках, але я тільки нетерпляче скривився на неї.

«Не знаю я, чарівна незнакомко, хто ти така, чи царівна, чи королівна»,— став я промовляти, вперши на сусідку очі, що аж у лобі затрудило.

«Королівна», не дослухавши моїх слів, зразу і присадила мене.

— Е-а-ах! — позіхнула вона так щиро, що навіть у неї в горлянці щось запищало; ляснула зубами й стала закутуватись тепліш.

Я делікатно одвів на той час очі, дожидаючи, щоки вона заспокоїться.

В мене складався чудовий план подорожнього романа: найперше нам треба змовитись очима з моєю сусідкою, і коли будуть на станції міняти коней, ми тікаємо в гаї… А там… там вже видно буде, що далі…

Але тільки починав я таємну розмову, вона, як навмисне, збивала мене: то носом шморгне, то стусоне під бік свого сусіду, що приловчився покласти їй голову на плече,— і ніяк не давала мені довести розмову до краю.

Довго терпляче я перемовчував, починав наново, догадувався навіть, що то нарошне вона вдає, ніби нічого не помічає. Але коли вона вийняла з кишені шматочок засушеного бублика і хруснула зубами так, що луна в гаю покотилась,— мені стало сердито.

— Колода! — подумав я й одвернувся. Перегодом я знов, мов ненароком, глянув на неї: очі ясні, холодні й живі мрійно дивилися на небо. Було щось дуже привабливе в цій грубій хустці, в сірій свиті рядом з свіжим випещеним личком.

— Буває ж таке, що одарує доля отакий пеньок та такими очима,— спадає мені на думку.

І мої думки звертають на інший шлях. Серце моє запалюється помстою, сонливий бір нашіптує слова таємних казок, і мій жаль кує вже кару люту королівні з дивними очима й холодним кам’яним серцем.

«Жила собі королівна, і мала королівна прекрасні очі-терниченьки, а серця не мала, тільки камінь. Сохли і в’янули юнаки од очей тих, як трава на огні, а вона сміялась.

І казали люди про королівну: мабуть не буде вже таких очей, як у цієї королівни.

Іще казали й так: не було ще мабуть на світі такого серця байдужного до людей та нежалісливого, як у цієї королівни.

І стала слава на всі царства про чарівні очі королівни.

А за тою славою прогула друга: що немає в неї душі, тільки вітер.

І почувши ту славу за далекими морями, сказав один юнак: коли душі немає в неї — не скорюся я очам чарівним і не сила їх надо мною.

А як приїхав та побачив, то й скорився і в’янути став.

Тоді сказав юнак королівні:

— Бачу, що ізсохну я од твоїх очей, а все ж скажу тобі правду: хоч велика сила у твоєї краси, та сама ти нікчемна людина.

Королівна глянула на його, та й каже:

— Коли я нікчемна людина, то чому ж ти без мене жити не можеш, чого в’янеш за мною? Хіба ж не мої очі подолали тебе?.. А ще казали, що ти розумний і правдивий: неправда твоя, юначе — я гарна людина й немає кращої за мене на всьому світі.

Засміялась йому в вічі, та й пішла.

Задумався юнак. Три дні й три ночі сидів у своїй кімнаті та й надумався…

Та й надумався…»

Нитка моєї казки на мить розривається. Сидять мої сусіди, мовчать; дрімає моя «королівна» в сірій свиті, голову схилила матері на плече, а перед очима діється дивне: довга хмара над гаями простяглася на небі; немов тином високим-високим увесь світ перегородила. А по той бік тину спалахнуло полум я і червоніє десь, далеке, самітне, крізь тин просвічує. Здається, що там за ним степ без краю, а серед того степу щось розпалює свій пізній огонь, розгорається він, палахкотить, здіймається все вище й вище. Потім почало бліднути; через тин зразу висовується блискуча лисина золотого діда.

Ще хвилина — і золотий клубок повис над темними валами, випнувши золоті бризки по-під хмари.

Гольчасті верховіття тихого бору всі одразу заяскрились синім пилом, а на шляху вирізалась волохата незграбна тінь од нашого диліжанса. Біжимо серед шляху, немов тікаємо, а зверху за нами ув’яз блискучий клубок, гониться, через нетрі спотикається, йде гаями — не трісне, через воду бреде — не плюсне, очеретами — не шелесне.

Поблідли лиця дрімотних людей, осмутніло мармурове личко моєї королівни.

— «Ходім, королівно, в поле походити, — став і прохати юнак королівну.

Пішли вони в поле та й ходили, поки притомилися; сіли спочити під калиновим кущем. Під тією калиною— криниця, а в їй вода чиста, як роса.

Схилився юнак над водою та й дивиться. А королівна питає:

— Що ти там бачиш, юначе?

— Бачу я на дні пісок, а на тому піску — дві квіточки. Поглянь, королівно,— може вподобаєш.

Схилилася королівна над криницею, поглянула в тихую воду, та й не вгляділа квіток, а вгляділа перший раз на своєму житті свої чарівні очі. Як вгляділа, та й здивувалася; дивилася, не одривалася, поки стало темно, а додому пішла смутно.

Минулися од того часу королівнині сміхи. Що божого дня ходила до криниці, все сиділа, все дивилась на свої очі та й в’янути стала. Так і зів’яла королівна сама од своїх очей…»

Я вийняв коробочку «Мечти» і став закурювать.

— Чи розумієш ти мене, нещасне творіння? — блиснув я на королівну очима, запалюючи сірник.

Не знаю, чого я сподівався од неї, тільки коли голівка королівни раптом схопилася з плеча матері, і очі, що дрімали перше, глянули на мене, ясно загорівшись радістю,— я охолов…

Глянув зі-скоса на свого сусіду, подумавши, що може то до нього звертаються ті очі.

Рудий, бородатий єврей спав, схиливши голову на груди, аж харчав.

Я сховав голову в темний куток.

— Щоб не вийшло справді ще якоїсь чортівні,— думав я, мліючи од несподіванки.

— Ні, цього бути не може! — запротестувала вся моя душа.— Може тінь од гілячки промайнула на її лиці, чи промінь заграв в очах, а мені приверзлося не знати що.— Я висовую голову з тіні й крадькома глянув.

Личко радісно осміхалось мені, і кивало й моргало, в очах світилась і надія й прохання.

«Зрозуміла»! — подумав я і став помічати, що дух мені захоплює. Набрався сміливості й пригнувся до неї ближче. Королівна приставила долоню до губ, моргнула очима на мою руку, де курилася цигарка й виразно прошепотіла:

— Бичка…

Дивлюсь, отетерівши.

Вона зирнула з осторогою на матір, потім вихилилась з будки, ніби роздивитись на гай, і очима подала мені знак.

— Остав, брат, бичка докурити, тільки щоб мама не загляділа,— почув я над своїм вухом, коли пригнувся. Лукаве, отряхувате личко, ковтаючи слину, привітно схилилось до самого мого вуха і з-під намотаної хустки блиснув на школярському козирку бурсацький значок.

— Ваню!… губи натіпаю! — лупнувши зо сну очима, сердито посварилася пані. Бурсачок миттю одкинувся, сів, як і перше, але очима не переставав моргати мені, позираючи на мою цигарку.

Глянув я з осторогою на моїх сусідів — чи ніхто не стежив за мною. Кругом усі дрімають. Легко зітхаю й викидаю сердито недокурену цигарку на шлях.

Бурсак смутними очима провів її, глянув з докором на мене й заспокоївся.

Проходить час, і його лице окутується в задуму, очі темніють і журливо дивляться кудись поверх борів. І мені знову здається, що це таки королівна передяглася в сіру свиту, пишна й гордовита.

Але тільки рука моя бралася до кишені, витягуючи коробочку з цигарками, горде й холодне личко моєї королівни зразу одживало: вона ласкаво позирала на мене, моргала брівками, осміхалась і так покірно-покірно благала…

Я не розумів…

А борі тихі й сонливі грізно зростають над нами темними високими мурами, і з їх нетрів вилітають на шлях дрімоти, зграями крутяться над нами, аж в ушах гуде; очі злипаються.

Линяють, бліднуть огневі витвори півночі, руйнуються царства, димом ідуть дворці й палаци…

Ні вже,— бувайте здорові, мої царівни й королівни!..

1911.