Острів Епіорніса

Чоловік з рубцем на обличчі перехилився через стіл і придивився до мого оберемка квітів.

— Орхідеї? — поцікавився.

— Є трохи,— відповів я.

— Венерині черевички,— сказав чоловік.

— Переважно.

— А щось Новеньке? А втім, навряд. Я побував на цих островах років двадцять п’ять — двадцять сім тому. Якщо ви знайдете щось новеньке… о, то воно буде справді новеньке! Після мене тут майже нічого не залишилось.

— Я не колекціонер.

— Я був тоді ще молодий,— провадив чоловік.— Господи! Як я любив їздити по світу! — Він ніби оцінював мене.— Два роки в Ост-Індії, сім — у Бразілії. Потім подався на Мадагаскар.

— Про декого з дослідників мені доводилося чути,— мовив я, наперед тішачись цікавою розповіддю.— Кому ви збирали зразки?

— Доусонові. А вам часом не випадало чути прізвища Батчер?

— Батчер, Батчер…— Це прізвище мені ніби знайоме. Нарешті я пригадав: «Батчер проти Доусона».— Ну звісно! То це ви позивалися, щоб вам віддали платню за чотири роки?.. Здається, вас закинуло на безлюдний острів…

— До ваших послуг! — сказав чоловік з рубцем на обличчі й уклонився.— Цікава історія, еге? І пальцем не кивнувши, я збив собі на тому острові невеличке багатство, а вони ніяк не могли звільнити мене зі служби. Мені там частенько ставало смішно, коли я думав про це. Я навіть полічив наперед свої гроші й порозмальовував той клятий атол величезними цифрами.

— А як це сталося? — запитав я.— Я ту історію вже погано пригадую.

— Що ж… Ви коли-небудь чули про епіорніса?

— Здається. Ендрюс розповідав мені про це всього місяць чи два тому. Він саме досліджував якийсь новий різновид. Це було перед тим, як я сів на пароплав. Здається, вони роздобули стегенну кістку — мало не цілий ярд завдовжки. От було, мабуть, чудовисько!

— Ще б пак! — сказав чоловік з рубцем.— Справжнє чудовисько! Проти нього легендарний Птах Рух Сіндбада-мореплавця — просто комар! І коли ж вони знайшли ту кістку?

— Років три-чотири тому. Чи не в дев’яносто першому році. А що таке?

— Що таке? Господи! Та того ж птаха знайшов я! Ще років двадцять тому. І якби Доусон не був такий дурний та віддав мені платню, то вони вже прославилися б на цілий світ!.. Але що міг удіяти я, коли той клятий човен віднесла течія.

Він помовчав.

— Мабуть, це те саме місце. Таке собі болото за миль дев’яносто на північ від Антананаріву. Часом не пригадуєте? Туди треба пливти на човні вздовж берега. Може, все ж таки пригадуєте?

— Ні, не пригадую. Але про болото Ендрюс нібито щось казав.

— Певно, це воно. На східному березі. Там така вода, що в ній чомусь нічого не гниє. Пахне наче креозотом. Це нагадує мені про Трінідад. А яйця вони теж знайшли? Мені попадалися з півтора фута завдовжки. Ви знаєте, там кругом болота, дістатися туди нелегко. І солі багато… Що я тоді тільки пережив! А знайшов я все те зовсім випадково. Якось поплив з двома тубільцями по яйця — у нас було таке чудернацьке каное, зв’язане з кількох частин. Отоді ми й натрапили на ті кістки. Ми прихопили з собою намет і на чотири дні харчів. Спинилися там, де ґрунт був твердіший… Навіть тепер, коли згадую про це, мені знову ввижається той дивний смолистий запах. Цікава була робота. Уявляєте, ми брьохали по грязюці й штурхали в неї залізними палицями. Яйця при цьому здебільшого розбивалися. Я не знаю, скільки минуло часу, відколи жили епіорніси. Місіонери кажуть, у деяких, тубільних легендах ідеться про те, коли жили ті птахи. Але сам я нічого такого не чув[1]. Однак яйця, які ми знайшли, були зовсім свіжі, так ніби щойно знесені. Свіжі-свіжісінькі! По дорозі до каное один із моїх негрів упустив яйце, і воно розбилось об камінець. Ох і завдав же я перцю тому хлопцеві! Проте яйце було анітрохи не зіпсоване, навіть не пахло тухлим, так мовби птах його щойно зніс, хоч він, може, років чотириста вже як здох. А негр сказав, нібито його вкусила стонога. А втім, я відхилився від своєї історії. Ми цілісінький день бабралися в болоті й діставали ті яйця, пильнуючи, щоб їх не розбити. З ніг до голови ми були в гидкій чорній твані, і я, звісно, лютував, як чорт. Наскільки мені було відомо, це вперше пощастило знайти такі яйця зовсім цілими, навіть без жодної тріщинки. Згодом я пішов у Лондоні до Музею природничої історії, щоб подивитися на такі яйця. Всі вони були потріскані, посклеювані, наче мозаїка, ще й бракувало шматочків. А ті, що роздобув я, були бездоганні, і я мав намір після приїзду повидувати їх. Не дивно, що мене взяла злість, коли той бовдур звів нанівець три години роботи! І через що? Через якусь стоногу! Я мало не нам’яв йому чуба.

Чоловік з рубцем дістав глиняну люльку. Я поклав перед ним свій кисет із тютюном. Він почав задумливо натоптувати люльку.

— А решта яєць? Ви їх довезли додому? Я вже не пригадую…

— Оце ж і є найдивовижніше в моїй історії. У мене залишилося ще троє яєць. Зовсім свіжих. Віднесли ми їх у човен, і я пішов до намету, щоб зробити собі каву. Обидва мої язичники зосталися на березі — один вовтузився зі своєю раною від укусу, а другий йому помагав. Мені й на думку не могло спасти, що ті негідники скористаються з нагоди і влаштують мені паскудство. Видко, той, котрого вкусила стонога, геть очманів від отрути й моєї прочуханки,— він узагалі був тип норовистий,— і підмовив другого.

Пригадую, сиджу я, покурюю люльку, а на спиртівці — я щоразу брав її з собою в ті експедиції — закипає вода. І тим часом милуюся болотом, освітленим призахідним сонцем. Видовище було дуже гарне — все болото в чорних та криваво-червоних пасмугах. На обрії в сизому серпанку здіймаються пагорби, а над ними, немов челюсті печі, палахкотить небо. А ярдів за п’ятдесят у мене за спиною кляті язичники, байдужісінькі до цієї тиші й спокою, змовлялися втекти на човні й покинути мене самого з харчами на три дні, парусиновим наметом і невеличким барильцем води. Коли це раптом чую позад себе якийсь вигук. Оглядаюсь, а вони сидять у своєму каное,— справжнім човном його й не назвеш,— і відпливли вже ярдів двадцять від берега. Я відразу збагнув, що сталося. Рушниця лежала в наметі, та й куль у мене, як на те, не було — самий качиний дріб. Ті двоє знали про це. Але я ще мав у кишені невеликий револьвер і дістав його, поки біг до берега.

«Верніться!» — закричав я, розмахуючи револьвером.

Вони щось зашваркотіли до мене по-своєму, і той, котрий розбив яйце, вишкірив зуби. Я прицілився в другого, бо він був здоровий і гріб веслом. Та не влучив. Вони зареготали. Але я рук не опустив. «Спокійно!» — сказав я собі й вистрелив ще раз. Куля вдарила десь поруч із тим другим, він аж підскочив. На цей раз він уже не засміявся. Третім пострілом я поцілив його в голову, і він разом з веслом звалився за борт. Як для револьвера, то це зовсім непогано. Адже до каное було ярдів п’ятдесят. Той хлопець одразу пішов на дно. Не знаю, чи я застрелив його, чи тільки поранив і він утопився. Я заходився кричати до першого, щоб вернувся, але він тільки зіщулився в своєму каное, сидить — і ні пари з уст. Довелося випустити в нього решту куль, хоч і марно.

Скажу вам щиро, становище моє було таке безглузде, що далі вже нікуди. Я залишився на тому гнилому темному березі сам, позад мене, скільки оком сягнеш,— болото, попереду, скільки оком сягнеш,— океан; ось-ось зайде сонце й стане холодно, а чорне каное течія невблаганно відносить в океан. Як же я проклинав тоді, скажу вам, і доусонівську фірму, й джемрахівську, й музеї, і все на світі! Я горлав до того негра, щоб він повернувся, доти, доки мій голос перейшов на вереск.

Не було іншої ради, як кинутися за ним уплав, ризикуючи зустрітися з акулами. Я розчинив складаний ніж, узяв його в зуби й роздягся. Та, щойно ступивши у воду, згубив каное з очей. Одначе плив я, як мені здавалось, йому навперейми. Я сподівався, що негр у поганому стані, стернувати не зможе, і течія нестиме човника в один бік. Невдовзі він знову з’явився на виду, приблизно на південний схід від мене. Вечірня заграва вже майже згасла, западали сутінки. На синьому небі проступали зорі. Я плив, як справдешній спортсмен, хоч руки й ноги дуже скоро заболіли.

І все ж каное я наздогнав аж тоді, як зорі всіяли все небо. Коли стемніло, вода навколо мене почала просто-таки світитися — фосфоресценція, ви знаєте. Часом у мене від неї аж у голові паморочилось. Я вже не міг збагнути, де зорі, а де фосфоресценція, і як я пливу — догори головою чи догори ногами. Каное було чорне, як смола, а брижі на воді — наче рідкий вогонь. Я, звісно, боявся залазити в каное. Треба було спершу подивиться, що робитиме тубілець. А він, як видно, лежав, згорнувшись калачиком на носі човника, бо корма вся піднялася над водою. Каное пливло за течією й повільно оберталося — знаєте, як ото у вальсі. Я схопився за корму й потяг її вниз — може, думаю, негр прокинеться. А тоді поліз через борт. Ножа я тримав у руці, щомить готовий завдати ним удару. Але хлопець навіть не поворухнувся. Так я сидів на кормі того невеличкого каное, і течія несла його спокійним океаном, поверхня якого світилася. Над головою мерехтіли міріади зірок, а я ждав, що буде далі.

Минуло багато часу. Нарешті я покликав хлопця на ім'я — раз, удруге. Але він не відгукнувся. Сам я був надто змучений, щоб підступати до нього,— не хотілося ризикувати. Так ми й сиділи. Здається, я навіть раз чи двічі закуняв. А коли розвиднілось, побачив, що тубілець уже давно мертвий, весь розпух і посинів. Троє яєць і кістки лежали посеред каное, барильце з водою, трохи кави й сухого печива, загорненого в номер кейптаунського «Аргуса»,— у ногах покійника, а під ним — бляшанка з метиловим спиртом. Весла на човнику не виявилось, і замінити його, крім бляшанки, теж не було чим. Отож я вирішив пливти за течією, поки мене десь підберуть. Я оглянув мертве тіло, дійшов висновку, що то був укус змії, скорпіона або невідомого різновиду стоноги, й викинув труп за борт.

Після цього я напився води, поїв трохи печива і нарешті роззирнувся. Коли людина вибивається з сил так, як вибився тоді я, бачити вона, мабуть, починає гірше. Принаймні мені не видно було ні Мадагаскару, ні взагалі будь-якої землі. Я розгледів тільки вітрило, що зникало на південному заході,— певно, то була якась шхуна, але сама вона так і не показалась. Невдовзі сонце підбилося вище й стало припікати. Господи, у мене мало не закипали мізки! Я пробував занурити голову в воду, але згодом на очі мені потрапив кейптаунський «Аргус», я ліг на дно каное й накрився газетою. Все ж таки чудова це річ — газети! Я ні разу в житті не дочитав жодної до кінця, та коли людина залишається сама, вона може дійти бозна до чого! Отож я перечитав той клятий «Аргус» разів, мабуть, з двадцять. Смола, якою було обмазане каное, від спеки аж диміла й здувалася великими пухирями.

— Я плив за течією десять днів,— розповідав далі чоловік з рубцем.— Коли слухаєш, то це здається дрібницею, правда ж? А для мене тоді кожен день був мовби останній. На воду я міг дивитися тільки вранці й увечері — так нестерпно вона блищала. Після того першого вітрила я три дні нічого не бачив, а потім на суднах, які помічав я, не бачили мене. Десь так на шосту ніч менше ніж за півмилі від мене проплив корабель; на ньому яскраво горіли вогні, ілюмінатори були відчинені. Корабель скидався на величезний світляк. На палубі грала музика. Я підхопився на ноги й почав не своїм голосом кричати… А другого дня проткнув одне з епіорнісових яєць, шматочок за шматочком обчистив з одного краю шкаралупу й покуштував його. Яка ж була моя радість, коли яйце виявилось досить смачне! Воно мало ледь відчутний присмак — ні, не такий, як у зіпсованого, а просто як у качиного. А на жовтку з одного боку була така кругла пляма — дюймів шість завширшки, з кров’яними прожилками і білим рубчиком у сосонку. Все це здалося мені дивним, але тоді я ще не знав, що воно означає, до того ж перебирати харчами не випадало. Яйця мені вистачило на три дні, я їв його з печивом і запивав водою. Крім того, жував кавові зерна — щоб збадьоритися. Друге яйце я надбив на восьмий день і злякався.

Чоловік із рубцем примовк.

— Так,— мовив він потім,— там був зародок. Вам, мабуть, важко в це повірити. Але я повірив. Адже я бачив його на власні очі! Те яйце пролежало в холодній чорній твані років триста. Однак помилитись я не міг. Там був — як це його називають? — ембріон! Велика голова, вигнута спина, в грудях у нього билося серце, а жовток увесь зсохся, і всередині в шкаралупі та поверх жовтка тяглися довгі перетинки. Виходило, що я, пливучи в маленькому каное посеред Індійського океану, висиджував яйця найбільшого з вимерлих птахів! Якби ж старий Доусон про це знав! За таке варто було віддати чотирирічну платню! А ви як гадаєте?

І все ж таки ще до того, як на обрії з’явився риф, мені довелося з’їсти те дорогоцінне створіння, все до решти, хоч іноді я через силу підносив його, клятого, до рота. Але третього яйця вже не чіпав. Я спробував роздивитись його проти світла, та крізь таку товсту шкаралупу годі було розгледіти, що там діється всередині. Мені, правда, здавалося, ніби я чую, як там пульсує кров, але, може, то просто шуміло у мене в вухах — як це буває, коли приставиш до вуха морську мушлю.

А потім показався атол. Він з’явився разом із вранішнім сонцем зненацька, зовсім поруч. Мене несло просто до нього. Та коли до берега залишалося з півмилі, не більше, течія раптом повернула вбік, і мені довелося щосили гребти руками й шматками шкаралупи, щоб дістатися до острова. І я таки дістався. То був звичайнісінький атол, милі чотири завширшки. Росло там кілька дерев, било джерельце, а лагуна аж кишіла скаровою рибою. Я відніс яйце на берег і знайшов непогане місце — якомога далі від води, щоб не дістав приплив, і на сонці. Одне слово, створив йому якнайсприятливіші за тих обставин умови, а тоді щасливо витяг на берег свого човника й пішов оглянути острів. Просто дивом дивуєшся, який непривабливий вигляд мають ці атоли. І коли я натрапив на джерельце, то йти далі відразу перехотів. У дитинстві мені здавалося, що на світі нема нічого кращого й захопливішого, ніж жити Робінзоном, але той атол був нудний, як молитовник. Я блукав по ньому, шукав чогось поїсти й розмірковував. Та, повірте, ще не настав і вечір, а я вже був ситий тим островом по саме горло. А мені ж іще й пощастило: того ж таки дня, коли я прибився до берега, погода перемінилась. Над морем, із півдня на північ, пронеслася гроза, захопивши краєм і мій острів, а вночі почалася злива й завив вітер. На воді каное недовго протрималося б, самі знаєте.

Ночував я під каное, а яйце, на щастя, лежало в піску, далеченько від берега. Пригадую, перше, що я почув, був страшний гуркіт — так наче по днищу пороснув град камінців. Мене всього облило водою. А мені саме приснилося, немовби я в Антананаріву; отож я сів і почав гукати спросоння Інтоші — хотів спитати, що це в біса за гармидер зчинився. Вже й мацнув рукою нібито по стільцю, де в мене звичайно лежали напохваті сірники, й аж тоді згадав, де я. Хвилі світилися фосфоресцентним світлом і котилися в мій бік, ніби хотіли проковтнути мене, а довкола — чорна ніч, хоч в око стрель. У повітрі стояло суцільне ревище. Хмари зависли, здавалося, над самісінькою моєю головою, а дощ лив так, мовби небо опустилося аж на землю і хтось там вичерпував із нього воду й виливав її за небокрай. Вогнедишним драконом на мене насувався величезний вал, і я кинувся навтіки. Потім згадав про свого човника й, коли вода відкотилася, побіг на берег. Але каное вже не було. Тоді мені спало на думку подивитися до яйця, і я навпомацки рушив у той бік. Яйце було ціле й неушкоджене, його не дістали б там найлютіші хвилі, тож я сів біля нього й притис його до себе, як рідного брата. Господи, ох і нічка то була!

Шторм ущух іще до ранку. Коли розвиднілося, на небі не зосталося жодної хмарки, а на всьому березі валялися уламки дощок — так би мовити, рештки мого каное. Але тепер я бодай мав роботу. Я знайшов двоє дерев, що росли поруч, і змайстрував між ними з тих дощок такий собі захисток від штормів. І того ж дня з яйця вилупилося пташеня.

Уявляєте, вилупилося саме тоді, коли я спав, поклавши голову на яйце, мов на подушку! Над вухом у мене щось лунко тріснуло, мене труснуло, і я сів. Яйце було скраю проламане, і з нього на мене поглядала така чудна бура голівка. «О господи! — вигукнув я.— Ласкаво прошу!» Пташа легенько натужилось і вилізло зі шкаралупи.

Напочатку це був гарненький приязний малюк завбільшки з невелику курку — одне слово, звичайнісіньке собі пташа, тільки досить величеньке. Пір’я воно мало спершу брудно-буре, ще й укрите такими сірими струпами, які, однак, дуже скоро пообпадали, і під ними виявилося щось на взірець м’якенького пуху — пір’ям його й не назвеш. Я був невимовно радий, коли побачив того малюка. Кажу ж вам, Робінзон Крузо і той не був такий самотній, як я. А тут на тобі — маю потішного товариша! Пташа дивилося на мене й кліпало очима, як курка, а тоді цвіркнуло й відразу заходилося клювати довкола себе, так ніби вилупитися на триста років пізніше було для нього просто дрібницею. «Радий тебе бачити, П’ятнице!» — сказав я, бо вирішив назвати його так, якщо воно з’явиться на світ, ще в каное, коли помітив у яйці зародок. Мене трохи тривожило те, чим його годувати, і спершу я дав йому шматок сирої рибини. Пташа проковтнуло його і роззявило дзьоба знов. Це мене втішило, бо якби за таких обставин воно почало ще й перебирати харчами, то мені довелося б зрештою з’їсти його самого.

Ви собі не уявляєте, яким кумедним виявився той малий епіорніс! Вже з першого дня він ходив за мною по п’ятах. Стане неподалік і дивиться, як я ловлю в лагуні рибу. Половина улову діставалася йому. До того ж він був досить кмітливий. На березі там валялися якісь огидні, вкриті бородавками зелені штуки, схожі на мариновані корнішони. Епіорніс скуштував одну з них, і його напала швидка. Після цього він на ту погань уже й не дивився.

Тим часом пташа росло. І росло просто на очах. Я зроду не був компанійською людиною, і його спокійна, товариська вдача мене цілком влаштовувала. Майже два роки ми з ним були такі щасливі, як тільки взагалі можна бути щасливим на безлюдному острові. Я знав, що платня мені в Доусона йде, і ніяких клопотів у голову собі не брав. Час від часу ми бачили в морі вітрило, але жодне судно до острова не підходило. Я збавляв час тим, що прикрашав острів візерунками з морських їжаків та всіляких химерних мушель. Де тільки можна, дуже старанно, великими літерами я повикладав: «ОСТРІВ ЕПІОРНІСА»,— як ото в нас на батьківщині, ви ж бачили, роблять написи з різнобарвних камінчиків біля залізничних станцій. Я викладав також свої арифметичні підрахунки та всілякі малюнки. Я любив лежати й дивитись, як той гемонський птах гордо походжає коло мене й усе росте, росте. Якщо мені пощастить вибратися звідси, міркував я, то показуватиму його людям і так зароблятиму собі на хліб. Після першого линяння епіорніс почав ставати дуже гарним — з’явився чубчик, голубі сережки, розкішний зелений хвіст. Я все питав себе: мають Доусони право претендувати на нього чи ні? У штормову погоду або як наставав сезон дощів, ми затишно лежали собі в курені, який я змайстрував з дощок від каное, і я розповідав йому небилиці про своїх друзів удома. А після шторму ми обходили вдвох острів і дивилися, чи не викинув океан чогось на берег. Одне слово, ідилія, та й годі. Якби я ще мав трохи тютюну, було б не життя, а рай.

Та десь наприкінці другого року в нашому маленькому раю почався розлад. П’ятниця вже вигнався тоді футів на чотирнадцять, мав велику, широку голову, що скидалася на кайло, і здоровенні карі очі з жовтим обідком, посаджені не так, як у курки — обабіч голови, а близько одне від одного, як у людини. Пір’я в нього було дуже гарне — не темне, аж жалобне, як у ваших страусів, а нагадувало кольором і фактурою скоріше оперення казуара. А згодом епіорніс, коли бачив мене, почав настовбурчувати гребінь і бундючитись — одне слово, показувати свою паскудну вдачу…

І ось одного разу, коли риболовля моя скінчилась досить невдало, П’ятниця заходив довкола мене в якійсь дивній задумі. Ну, міркую собі, це він наївся, либонь, морських огірків або ще чогось. Та, як виявилось, то мій птах просто показував своє невдоволення! Я теж був голодний і коли нарешті зловив рибину, то хотів з’їсти її сам. Того ранку ми обидва були в поганому настрої. П’ятниця хутко схопив рибину, а я, щоб він покинув її, добряче потяг його по голові. Отоді він і напав на мене.

Господи!..

— Це він дзьобнув мене в обличчя.— Чоловік тицьнув пальцем на свій рубець.— А тоді заходився хвицатися. Справжнісінький ломовик! Я схопився на ноги й, бачачи, що птах не вгамовується, затулився руками і щодуху пустився тікати. Але він мчав на своїх незграбних лапах швидше від скакуна і все брикав мене ззаду, немов бияками, та довбав у потилицю своїм кайлом. Я метнувся до лагуни й забрів по самісіньку шию у воду. П’ятниця спинився на березі — він не любив мочити лапи — й почав різко кричати, як павич, тільки хрипкіше. А тоді ну походжати туди-сюди на березі. Правду кажучи, бачити, як те викопне створіння стало господарем становища, було досить принизливо. Голова й лице в мене були заюшені кров’ю, а тіло… Ох, тіло моє геть спухло й посиніло!

Я вирішив перепливти на другий бік лагуни — нехай, думаю, побуде, клятий, трохи сам, поки вгамується. Там я виліз на найвищу пальму, сів і почав обмірковувати своє становище. Здається, в житті я ніколи не відчував себе таким ображеним — ні доти, ні після того. Яка жахлива невдячність! Я ж був йому рідніший від брата. Висидів його, виростив. Отакого здоровенного, незграбного, допотопного птаха! І це я, людина, господар природи й таке інше.

Я гадав, мине час, П’ятниця сам усе зрозуміє, і йому хоч трохи стане соромно за себе. Гадав, якщо мені пощастить наловити гарної риби і я так, ніби випадково, підійду й пригощу його, то він схаменеться. Я не відразу збагнув, яким лихим і мстивим може бути птах вимерлого виду. Сама злість!

Не хочу розповідати вам про всі дрібні хитрощі, на які я пускався, аби тільки укоськати його. Це просто понад мої сили. Навіть тепер я червонію від сорому, коли згадую, якого приниження й зневаги зазнав від отого викопного монстра. Я пробував удатися до сили. Я кидав на нього з безпечної відстані шматками коралів, але він тільки ковтав їх. Тоді я запустив у птаха розчиненим ножем і мало його не позбувся, хоч він був надто великий, щоб епіорніс його проковтнув. Спробував я взяти його змором і перестав ловити рибу. Але П’ятниця навчився знаходити на березі після відпливу черв’яків, і йому цього вистачало. Півдня я простоював по шию в лагуні, а решту часу просиджував на пальмах. Якось дерево попалося мені не дуже високе, птах дістав мене й добряче поласував моїми литками. Становище ставало просто нестерпним. Не знаю, чи доводилося вам коли-небудь спати на пальмі. Мене мучили там страшні кошмари. До того ж — яка ганьба! Ця вимерла погань походжає, немов бундючний герцог, по моєму острову, а я не маю права ступити на землю! Я аж плакав від утоми та злості і просто в очі заявив йому, що не дозволю якомусь розтриклятущому анахронізмові ганятися за мною по безлюдному острову. Знайди собі, кажу, мореплавця своєї епохи і клюй його, скільки заманеться. А він дивиться на мене і тільки дзьобом клацає.

Одне слово, не птах, а якесь потворище, самі лапи та шия!

Навіть не хочеться казати, скільки все те тривало. Я б уже давно його вбив, коли б знав як. Кінець кінцем я все ж таки придумав спосіб. До таких хитрощів удаються в Південній Америці. Я посплітав усі свої рибальські волосіні з водоростями та ліанами й зробив міцну линву завдовжки ярдів дванадцять чи й більше, а до обох її кінців прив’язав по чималому шматку корала. У мене пішло на це багатенько часу, бо раз у раз доводилося або лізти в лагуну, або дертися на дерево — залежно від обставин. Нарешті я щосили розкрутив над головою линву й запустив нею у птаха. За першим разом я не влучив, але за другим линва обвилася навколо його лап, потім ще раз і ще. П’ятниця впав. Линву я кидав, стоячи по пояс у воді, а як тільки птах звалився, я вискочив на берег і перетяв йому ножем горло…

Згадувати про це мені не хочеться й тепер. А тоді я відчував себе просто вбивцею, хоч і кипів від люті на того птаха. Я стояв над ним і дивився, як кров цебенить на білий пісок, а його гарні довгі ноги та шия сіпаються в передсмертній агонії. Ох…

Після цієї трагедії наді мною прокляттям нависла самотність. Боже милосердний, ви собі навіть не уявляєте, як мені бракувало того птаха! Я сидів біля його трупа й тужив. Мене аж дрож проймав, коли я кидав погляд на свій похмурий, німотний атол. Я згадував про те, яким гарним пташеням був мій П’ятниця, щойно вилупившись, і скільки кумедних звичок він мав, поки не зіпсувався. Хтозна, якби я його був тільки поранив, то потім, може, виходив би й навчив жити мирно. Коли б я мав якийсь інструмент, то видовбав би в кораловому ґрунті яму й поховав його. На душі в мене було так, ніби я розлучився з людиною. Про те, щоб епіорніса з’їсти, я не міг навіть думати. Отож я кинув його в лагуну, і дрібна риба обгризла на ньому все до кісток. Я навіть не залишив собі з нього пір’їн. А потім одному типові, що подорожував на яхті, якось спало на думку подивитися, чи ще існує мій атол.

Він з’явився саме вчасно. Мені стало на тому пустельному острові так тоскно, що я вже подумав, чи не зайти якомога далі в море і там покласти край усім клопотам земним або просто наїстися отої зеленої погані з бородавками…

Кістки я продав чоловікові на ім’я Вінслоу, що держав крамницю неподалік від Британського музею, а він, за його словами, перепродав їх старому Геверсу. Той, видно, не знав, що таких великих кісток ще ніхто не знаходив, і вони привернули до себе увагу вже після його смерті. Птаха назвали Aepyornis… Не пригадуєте, як там далі?

— Aepyornis vastus,— підказав я.— Смішно, але саме про ці кістки мені якось розповідав один мій товариш. Коли знайшли кістяк епіорніса із стегенною кісткою завдовжки цілий ярд, то вирішили, що більшого не буває, і його назвали Aepyornis maximus. Потім хтось роздобув ще одну стегенну кістку завдовжки чотири фути шість дюймів чи й більше, і того птаха назвали Aepyornis titan. Згодом, після смерті старого Геверса, в його колекції виявили вашого vastus, а потім трапився й vastissimus.

— Вінслоу так мені й казав,— промовив чоловік з рубцем.— Коли знайдуться ще епіорніси, то якесь наукове світило, мовляв, ще вдарить грець. Але ж дивні історії часом стаються з людиною, чи не так?

[1] Наскільки відомо, жоден європеєць не бачив живих епіорнісів, якщо не брати до уваги сумнівного твердження Мейсера — він побував на Мадагаскарі в 1745 році (прим. авт.).