Вірний друг
Одного ранку старий Водяний Щур виткнув голову із своєї нори. Очі в нього були як блискучі намистинки, вуса сірі й жорсткі, а довгий чорний хвіст був ніби скачаний з гуми.
Маленькі каченята, жовті, наче канарки, плавали в ставку, а їхня мати Качка, геть уся біла, з яскраво-червоними лапками, намагалася навчити їх стояти у воді вниз головою.
— Якщо ви не навчитеся стояти на голові, вас ніколи не приймуть у добре товариство, — промовляла вона, раз по раз показуючи їм, як це робиться.
Проте каченята зовсім не слухали її. Вони були ще надто малі й не розуміли, як то важливо бути прийнятим у доброму товаристві.
— Які неслухняні діти! — вигукнув Водяний Щур. — Та за це їх варто потопити.
— Зовсім ні, — заперечила Качка. — Всякий початок нелегкий, і батьки повинні бути терплячими.
— Ет, мені батьківські почуття не відомі, — сказав Водяний Щур, — у мене нема сім’ї. Я ніколи не був одружений і взагалі не маю наміру будь-коли одружуватися. Кохання, звісно, річ по-своєму непогана, проте дружба набагато величніша. А й справді, я не знаю нічого величнішого чи рідкіснішого на світі, ніж вірна дружба.
— Скажіть, а що, на вашу думку, вимагається від вірного друга? — втрутилась зелененька Коноплянка, що сиділа неподалік на вербі й чула всю цю розмову.
— Так, так, саме це і я хочу знати, — сказала Качка, а сама відпливла в інший куток ставка і знову стала вниз головою, щоб показати гарний приклад своїм діткам.
– Що за дурне запитання! — вигукнув Водяний Щур. — Ну, звичайно ж, вірний друг має бути вірний мені.
— А чим би ви йому віддячили? — запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці й помахуючи маленькими крильцями.
— Я вас не розумію, — відповів Водяний Щур.
— Дозвольте, я вам розповім з цього приводу одну історію, — сказала Коноплянка.
— Про мене? — запитав Водяний Щур. — Тоді я охоче послухаю. Я страх як люблю художню літературу. і
— Її можна прикласти і до вас, — відповіла Коноплянка. Вона спурхнула з гілочки і, сівши на берег, почала розповідати історію про Вірного Друга.
— Жив собі колись, — повела Коноплянка, — славний хлопчина, і звали його Малий Ганс.
— Він був видатна людина? — запитав Водяний Щур.
— Ні, — відповіла Коноплянка, — як на мене, він нічим особливим не вирізнявся, хіба що своїм добрим серцем та потішним круглим, веселим обличчям. Він жив самотньо в маленькій хатині і з рання до смеркання працював у своєму садку. В усій околиці не було іншого такого чудового садочка. Там росли і турецькі гвоздики, і левкої, і грицики, і жовтець. Були там червоні та жовті троянди, шафран бузкового й золотавого кольору, пурпурові та білі фіалки. Орлики й жеруха, майоран і васильки, первоцвіт і півники, блідо-жовті нарциси й червоні гвоздики розпукувалися й цвіли кожне у свій час. Місяці йшли за місяцями, квіти цвіли за квітами, і його садок завжди тішив око і був напоєний солодкими пахощами.
Малий Ганс мав безліч друзів, та найвірнішим з усіх був Великий Г’ю — Мірошник. Так, багатий Мірошник був настільки вірний Малому Гансові, що, було, не мине його садка, щоб не перехилитися через тин і нарвати букет квітів, чи оберемок духмяних трав, чи, коли достигали плоди, напхати повні кишені слив і вишень.
— У справжніх друзів усе має бути спільне, — казав Мірошник, а Малий Ганс кивав головою та усміхався: він дуже пишався, що має друга з такими шляхетними думками.
Щоправда, сусіди часом дивувалися, чому багатий Мірошник ніколи нічим не віддячить Малому Гансові, хоч у млині в нього сто мішків борошна, а вдома шість дійних корів та велика отара тонкорунних овець. Але Малий Ганс ніколи над цим не задумувався, і не було йому більшої втіхи, ніж слухати солодкі Мірошникові слова про безкорисливість вірної дружби.
Отож Малий Ганс працював собі в своєму садку. Навесні, влітку й восени йому велося добре. Але взимку, коли в нього не було більше ні квітів, ні плодів, які можна було б понести на ринок, він сидів холодний і голодний і часто лягав спати, повечерявши кількома сухими грушками й твердими горіхами. До того ж узимку він був дуже самотній, бо в ту пору Мірошник ніколи не навідувався до нього.
— Нічого мені ходити до Малого Ганса, доки ще лежить сніг, — казав було Мірошник своїй дружині. — Адже коли в людини скрута, їй краще не надокучати відвідинами. Принаймні я так розумію дружбу, і я переконаний, що чиню правильно. От почекаю до весни, а тоді навідаюсь, і він наповнить мій великий кошик первоцвітом. Це для нього буде така радість!
— Ти справді тільки й думаєш про інших, — зауважила дружина, що сиділа у вигідному кріслі перед каміном, де палахкотіли соснові дрова, — весь час думаєш про інших. Аж душа радіє, коли слухаєш, як ти говориш про дружбу. Наш священик і той, мабуть, не вміє так гарно говорити, як ти, хоч він і живе в триповерховому будинку і носить золотого персня на мізинці.
— А чи не можна запросити Малого Ганса до нас додому? — запитав Мірошника найменший синок. — Якщо в бідного Ганса скрута, я поділюся з ним своєю кашею і покажу йому моїх білих кролів.
— Яке ж ти дурне! — крикнув на нього Мірошник. І навіщо тільки посилаю тебе до школи? Ніяка наука не йде тобі до голови! Адже якби Малий Ганс прийшов сюди, побачив нашу теплу хату, й нашу добру вечерю, і волі барило червоного вина, він би ще, чого доброго, позаздрив би нам, а на світі нема нічого страшнішого від заздрощів, вони будь-кого можуть зіпсувати. І я, звісно, нізащо не дозволю, щоб Ганс дійшов до такого. Я його найкращий друг, і я завжди дбатиму, щоб у його душу не закралася спокуса. До того ж, якби Ганс прийшов сюди, він, чого доброго, попросив би позичити борошна, а цього я не можу зробити. Борошно — то одна річ, а дружба — зовсім інша, і їх не слід змішувати. Ці слова, до речі, пишуться теж по-різному й означають різні речі. Це кожному зрозуміло.
—Як ти тільки гарно говориш! — промовила Мірошникова дружина, наливаючи собі великий кухоль підігрітого елю[1].
— Багато хто робить добрі діла, — відповів Мірошник, — але мало хто вміє добре говорити. Отже, говорити добре — набагато важче, а тому й достойніше.
І Мірошник суворо зиркнув через стіл на свого синка, який так засоромився, що похнюпив голову, весь спаленів, і сльози його закрапотіли просто в чай. Але він був ще дитина, отже ви повинні пробачити йому це.
— Оце й кінець історії? — поцікавився Водяний Щур.
— Та ні! — відповіла Коноплянка. — Це тільки початок.
— Тоді ви відстали від епохи, — сказав Водяний Щур. — Сьогодні кожний порядний оповідач починає від кінця, потім переходить до початку і закінчує серединою. Це найновіша манера. Я чув про неї цими днями від одного критика, який прогулювався навколо ставка з якимсь молодиком.
Він довго розводився на цю тему і, безперечно, казав правду, бо ж був зовсім лисий і мав сипі окуляри на носі, і тільки той молодик хотів що-небудь заперечити, як критик відразу на це: «Тьху!» Але, будь ласка, розповідайте далі. Мені страшенно подобається Мірошник. Я сам маю багато різних прекрасних почуттів, і я його чудово розумію, цього Мірошника.
— І от, — продовжувала Коноплянка, стрибаючи з ноги на ногу, — тільки-но минула зима і первоцвіт розкрив свої блідо-жовті зірочки, Мірошник сказав дружині, що піде провідати Малого Ганса.
— Ну, що за золоте в тебе серце! — вигукнула дружина. — Ти завжди думаєш про інших. Не забудь тільки взяти кошика на квіти.
Мірошник прив’язав крила вітряка важким залізним ланцюгом і попрямував з горба вниз із порожнім кошиком в руці.
— Доброго ранку, Малий Гансе! — привітався Мірошник.
— О, доброго вам ранку!—відповів Ганс, спираючись на заступ та радісно усміхаючись.
— І як ти перебув зиму? — запитав Мірошник.
— Ах, які ви люб’язні! — вигукнув Ганс. —Які ви люб’язні, що питаєте мене про це. Сказати правду, мені було дуже скрутно. Та от знову прийшла весна і я почуваю себе чудово, та й квіти гарно розвиваються.
— А ми часто згадували про тебе, Гансе, — сказав Мірошник, — все думали, як ти там.
— Ви такі добрі, — зрадів Ганс. — А я вже почав був потерпати, чи не забули ви мене.
— Гансе, ти мене дивуєш, — відповів Мірошник, — друзів не забувають. Тим-то й гарна дружба. От тільки навряд чи ти розумієш усю поезію життя. До речі, який чудовий у тебе первоцвіт!
— Він і справді чудовий, — погодився Ганс. — Мені пощастило, що розцвіло так багато первоцвіту. Я віднесу його на ринок, продам бургомістровій дочці й викуплю за ті гроші свою тачку.
— Викупиш тачку? Ти що, може, заставив її? Як тільки можна було зробити таку дурість!
— Ну, довелося, то й заставив, — пояснив Ганс. — Бачите, взимку мені було так скрутно, не було за що навіть хліба купити. Тож спочатку я заставив срібні ґудзики від своєї недільної куртки, потім срібний ланцюжок, потім свою велику люльку і, нарешті, тачку. Але тепер я все це викуплю назад.
— Гансе, — сказав Мірошник, — я тобі дам свою тачку. Вона, правда, не зовсім нова, в ній немає одного борта, і зі спицями щось не гаразд, але все-таки я дам її тобі. Я розумію, який я щедрий, і знаю, багато хто скаже, що я роблю дурницю, даруючи тачку, проте я не такий, як усі. Я вважаю, що дружби нема без щедрості, та й як на те, я купив собі нову тачку. Отже, тепер ти можеш не турбуватися про тачку. Я подарую тобі свою.
— І справді, ви такі щедрі, — сказав Малий Ганс, і його потішне кругле обличчя аж засяяло радістю. — У мене якраз є дошка, і я легко полагоджу тачку.
— У тебе є дошка! — вигукнув Мірошник. — А мені ж саме треба залатати дах на коморі. Там така дірка, що, чого доброго, ще замокне й зерно, коли я не залатаю дах. Як добре, що ти згадав про цю дошку! Просто дивно, як це один добрий вчинок тягне за собою другий: щойно я тобі подарував свою тачку, а вже ти даєш мені дошку. Звичайно, тачка коштує набагато більше, ніж дошка, та справжні друзі на це не зважають. Швидше неси її, і я сьогодні ж залатаю дах на коморі.
— Біжу! — вигукнув Малий Ганс, метнувся до повітки й притяг дошку.
— Гм, не дуже-то й довга, — зауважив Мірошник, оглядаючи дошку. — Боюсь, що, коли я залатаю дірку на коморі, на тачку нічого не залишиться. Але то вже не моя вина. Ну а зараз, коли я віддав тобі свою тачку, ти, мабуть, захочеш дати мені за це квітів. Ось кошик, наклади гарно з верхом.
— З верхом? — сумно перепитав Ганс. Кошик і справді був надто великий, і Ганс побоювався, що як набере його повний, то не буде чого продавати. А він же так хотів викупити свої срібні ґудзики!
— А чого б і ні! — сказав Мірошник. — Я віддав тобі свою тачку і думав, що можу попросити в тебе трохи квіточок. Може, я помиляюся, але я завжди вважав, що дружба вірна дружба вільна від усякого себелюбства.
— Мій дорогий, мій найкращий друже! — вигукнув Малий Ганс. — Та заберіть хоч і всі квіти з мого садка! Для мене ваша добра думка була й є дорожча за мої срібні ґудзики.
І він побіг і позривав увесь свій чудовий первоцвіт і приніс Мірошникові повнісінький кошик.
— Бувай здоровий, Малий Гансе! — сказав Мірошник і потяг на свій горб із дошкою на плечі та великим кошиком у руці.
— До побачення! — відповів Малий Ганс і вдоволено заходився копати заступом, щиро радіючи подарованій тачці.
Наступного дня Ганс прибивав довгі батоги жимолості над ґанком, коли це чує: Мірошник гукає зі шляху. Він зіскочив з драбини, перебіг садком і виглянув через тин.
Там стояв Мірошник, тримаючи великий мішок борошна на плечах.
— Любий Гансе, — сказав Мірошник, — чи не заніс би ти цей мішок борошна на ринок?
— Ой, мені так шкода, — забідкався Ганс, — але в мене багато роботи сьогодні. Треба поприбивати всі батоги жимолості, полити квіти, а потім скосити траву.
— Ну, це не по-дружньому, — відказав Мірошник. — Я дарую тобі тачку, а ти не хочеш допомогти мені.
— О, не кажіть так! — вигукнув Малий Ганс. — Я нізащо в світі не хотів би вчинити не по-дружньому.
І він збігав до хати по кашкет і поплентався на ринок з великим мішком на плечах.
Була велика спека, на шляху стояла страшенна курява, і Ганс, не пройшовши й шести миль, так стомився, що мусив сісти перепочити. Та якось він усе-таки доплентав до ринку. Постоявши там трохи, він продав борошно за добру ціну і негайно вирушив додому, бо дуже боявся, щоб його не перестріли на дорозі грабіжники.
— Це був і справді дуже важкий день, — сказав сам до себе Малий Ганс, лягаючи спати. — Проте я радий, що не відмовив Мірошникові. Адже він мій найкращий друг, і до того, ще й віддає мені свою тачку.
Рано-вранці наступного дня Мірошник прибіг по гроші, але Ганс, дуже натомившись напередодні, ще лежав у ліжку.
— Ну й ледацюга ти, — мовив Мірошник. — Я он збираюсь віддати тобі свою тачку, і ти міг би працювати краще. Лінощі — то великий гріх, і мені аж ніяк не хотілося б, щоб хтось із моїх друзів був вайлом і ледарем. Ти не ображайся, що я балакаю з тобою так відверто. Звичайно, я б ніколи й не подумав так розмовляти з тобою, коли б не був твоїм другом. Але яка користь від такої дружби, коли не можна відверто сказати все, що думаєш? Кожен може лестити й піддобрятися, а от справжній друг завжди у вічі каже все найприкріше, і чим прикріше, тим краще. Справжній друг завжди радий дозолити тобі, адже він знає, що тільки так робиться добро.
— Дуже прошу, вибачте мені, — сказав Малий Ганс, продираючи очі й стягуючи з голови нічний чепчик, — але я так натомився вчора, що мені захотілося трошки поніжитися в ліжку й послухати пташині співи. Мені, знаєте, завжди краще працюється, коли я наслухаюсь щебетання пташок.
— Ну, коли так, то я радий, — відповів Мірошник, поплескуючи Малого Ганса по спині, — бо я хочу, щоб ти негайно, як тільки одягнешся, ішов до вітряка лагодити дах на моїй коморі.
Бідному Гансові так треба було попрацювати в садку, бо вже два дні не поливалися квіти, проте й Мірошникові не хотів відмовляти: адже той був йому таким добрим другом.
— А це буде дуже не по-дружньому, якщо я скажу, що мені нема коли? — боязко запитав Ганс.
— Авжеж, — відповів Мірошник. — Здається, я не так багато прошу, коли врахувати, що я вирішив віддати тобі свою тачку. Але якщо ти відмовляєшся, то я піду залатаю дірку сам.
— О ні, ні в якому разі! — вигукнув Малий Ганс і, вискочивши з ліжка, миттю одягся і пішов лагодити комору.
Ганс працював до самого вечора, а ввечері прийшов Мірошник подивитися, як іде робота.
— Ну що, Гансе, вже залатав дірку? — гукнув він весело.
— Залатав! — відповів Малий Ганс, злазячи драбиною.
— Ах, нема приємнішої роботи, ніж та, яку ти робиш для інших, — мовив Мірошник.
— Я так люблю слухати вас, — відповів Малий Ганс, сідаючи та втираючи спітніле чоло. — Дуже люблю! От тільки боюсь, ніколи не буде в мене таких високих думок, як у вас.
— О, вони будуть і в тебе! — сказав Мірошник. — Тільки старайся краще. Зараз ти знайомишся тільки з практикою дружби, але колись опануєш і її теорію.
— Ви й справді так гадаєте? — запитав Ганс.
— Навіть не сумніваюся, — відповів Мірошник. — Але дах полагоджений, і тобі пора додому. Відпочинь, бо завтра поженеш мої вівці в гори.
Бідний Малий Ганс боявся вже слово сказати навпроти і рано-вранці, коли Мірошник пригнав до його хатини свої вівці, подався з ними в гори. Доки туди та назад, так і день минув, і Малий Ганс так зморився, що не дійшов навіть до ліжка, а заснув на стільці і прокинувся, коли вже був день.
— З якою радістю я попрацюю, нарешті, в своєму садку сьогодні, — промовив він і негайно взявся до роботи.
Але весь час якось так випадало, що руки не доходили до квіток, бо його друг Мірошник раз по раз прибігав і посилав його кудись то в одній, то в іншій справі або ж загадував допомагати у вітряці. Часом Малий Ганс впадав у розпач і починав побоюватися, чи не подумали його квітки, ніби він зовсім забув про них, але він тішив себе думкою, що Мірошник — його найкращий друг. «До того ж, — не раз заспокоював він себе, — Мірошник вирішив подарувати мені свою тачку, а це — вияв його безкорисливої щедрості».
Так Малий Ганс і далі працював на Мірошника, а Мірошник тішив його гарними словами про дружбу, які Ганс записував у зошит і перечитував ночами, тому що був дуже старанним учнем.
Та якось пізно ввечері, коли Малий Ганс сидів у хаті й грівся біля каміна, раптом щось постукало в сінешні двері. Надворі лютувала буря, і вітер ревів і завивав так страшно, що Ганс спочатку не звернув на той стукіт уваги, подумав, що то буря. Але за якусь мить постукало вдруге, а потім і втретє, вже гучніше.
— Це, мабуть, якийсь бідний подорожній, — сказав сам собі Малий Ганс і кинувся до дверей.
Перед ним стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці і товстим ціпком у другій.
— Дорогий Гансе! — вигукнув він. — У мене велике лихо: мій найменший син упав з драбини й побився, і я оце йду по лікаря. Але лікар так далеко живе, а ніч така страшна, тож мені спало на думку, що було б краще, якби ти пішов по нього замість мене. Адже я дарую тобі тачку, і справедливо було б, щоб і ти якось віддячив мені.
— Авжеж, авжеж! — вигукнув Малий Ганс. — Це така честь, що ви прийшли просто до мене. Негайно біжу по лікаря. Тільки дайте мені ваш ліхтар, бо ніч така темна, ще, чого доброго, де-небудь упаду в яму.
— Я б і дав, — сказав Мірошник, — але ліхтар у мене зовсім новенький, ще що-небудь станеться з ним.
— Ну, гаразд, якось обійдуся і без ліхтаря! — вигукнув Малий Ганс. Він одягнув свого кожуха, натяг на голову теплу червону шапку, закутав шию хусткою і вирушив у дорогу.
Як же лютувала буря! Було так темно, що Малий Ганс майже не бачив дороги, а вітер налітав з такою силою, що він ледве тримався на ногах. Проте він сміло йшов уперед і десь за три години дістався до лікаревого будинку й постукав у двері.
— Хто там? — запитав лікар, виглянувши з вікна своєї спальні.
— Це я, Малий Ганс, лікарю.
— А що там у тебе скоїлося, Малий Гансе?
— Та це в Мірошника, його найменший хлопець упав з драбини і побився, і Мірошник просить, щоб ви швидше приїхали.
— Гаразд! — відповів лікар і звелів, щоб йому засідлали коня й приготували чоботи та ліхтар; потім сам зійшов униз, сів на коня і рушив до Мірошника, а Малий Ганс підтюпцем побіг за ним.
А вітер усе дужчав, і дощ полив, як з відра. Малий Ганс не встигав за конем і не бачив, куди йти. Зрештою він збився з дороги й забрів на дуже небезпечне болото. Там бідолашний Ганс і втопився в глибокій ямі. Наступного дня його знайшли вівчарі й принесли до його хатини.
Всі прийшли на похорон Малого Ганса, бо всі його любили, але найбільше побивався Мірошник.
— Я був його найкращим другом, — заявив він, — і по справедливості я повинен іти спереду.
І він ішов на чолі похоронної процесії в довгому чорному плащі й час від часу витирав очі великою носовою хустинкою.
— Смерть Малого Ганса — велика втрата для всіх нас, — сказав Коваль, коли після похорону всі сиділи в затишній корчмі, п’ючи настояне на духмяних травах вино й заїдаючи солодкими тістечками.
— А надто для мене, — відгукнувся Мірошник. — Адже я, можна сказати, подарував був йому свою тачку, а зараз і придумати не можу, де її подіти: дома вона мені тільки місце займає, а продати, так за неї ж нічого не дадуть, бо вона геть поламана. Надалі я буду обачніший. Нікому нічого не дам. За щедрість завжди доводиться розплачуватись…
— Ну, а далі що? — озвався Водяний Щур, який і так довго мовчав.
— Це все, — відповіла Коноплянка.
— Що ж сталося з Мірошником? — не вгамовувався Водяний Щур.
— Не знаю, — відповіла Коноплянка. — Та, щиро кажучи, мене це й не цікавить.
— Воно й видно, що ви не маєте співчуття, — дорікнув їй Водяний Щур.
— Мабуть, ви так і не зрозуміли моралі цієї історії, — сказала йому Коноплянка.
— Чого, чого не зрозумів? — перепитав Водяний Щур.
— Моралі.
— То ця оповідь має ще й мораль?
— Авжеж, — відповіла Коноплянка.
— Ну, знаєте, — розгнівався Водяний Щур, — вам треба було попередити про це. Тоді я взагалі не слухав би всієї цієї оповіді, а крикнув би «Тьху!», як той критик. А втім, і зараз ще не пізно.
І він на все горло гукнув «Тьху!», махнув хвостом і щез у своїй порі.
— І як вам подобається цей Водяний Щур? — поцікавилася Качка, підпливаючи знову. — У нього, звісно, чимало гарних рис, але в мені таке сильне почуття материнства, що я не можу без сліз дивитися на старих парубків.
— Мабуть, він образився, — сказала Коноплянка. — Адже я розповіла йому історію з мораллю.
— О, цього ніколи не слід робити, — зауважила Качка.
І я з нею цілком згоден.
[1] Ель — міцне солодке пиво.