За пашпортом

У спасівку раз мені в волость треба було. Іду. Надворі було так гарно: сонячно, тепло… У волості й вікна були поодчиняні, аж двоє. В одно — писар оселедець укутував, у друге — сторож графин виполіскував. Підходжу ближче. На східцях сидить парубок якийсь, похнюпивсь і не зворухнеться.

— Здрастуй! — кажу.— Не знаєш, тут старшина?

Він мов аж жахнувся, підвів голову, подививсь-подививсь та й знов похнюпивсь. Смутний, худий, загорів, ніс полупився… Та ще й зодягнений… чумарчина в дірках на йому, картуз аж рудий — виношений такий,— коліна поналатувані, чоботи стоптані… Аж жалко дивиться на його. А й парубок би нічого: і брови чорні, і усики є, і чуб кучерями, і стан козачий.

— Старшина тут? — знов питаю його.

Він уп’ять глянув на мене.

— Що? — каже, а далі:— Нема.

— Значить, підождать,— кажу,— треба,— та й сів коло його.

Мовчимо. Як ось він плюнув та сам собі:

— Іди, хто його зна куди й що!

— Та куди «йди»? — питаю.

— Та на той край… Та не був зроду, та зайди, та сам… А треба йти… Ех, життя! — та й рукою махнув.

— Чого? — кажу.

А писар у вікно:

— Робить, видно, не хоче.

Утерсь після оселедця й вікно зачинив. Парубок аж очима заморгав, ніби плакати хотів. Потім зробив так, мов ковтнув що, осміхнувсь і каже:

— «Робить не хоче»,— от пече… Що я з самого малечку роблю? Мати як померли, та батько як узяли жінку другу, так я… по наймах усе.

— Так ти вже взнав,— підзадьорую його.

— Куди твоє діло! — каже.— Було, й вола налигать не достану, ще й по ріллі спотикаюсь,— оремо… Та ще босий, та ноги поб’ю, поколю, було, та порепаються… Та приїдеш з поля, то діти хазяйські, як поросята годовані: пустують, ячать… А в тебе й се й те болить, та не хвались, що й болить, та чи сьорбнув борщу, чи ні, та мерщій на ніч жени… Та й виразки зав’язать не вспієш… Було!.. А й тепер бач що!

Парубок показав долоні. Вони були такі порепані та в пухирях-таки. Осміхнувся та й знов:

— Бач що… от і «робить не хоче». Що й оце я, як робив у пана, так!..

— У якого пана?

— Та он що за Буланого Рудкою… що до пані пристав… Він з міщан, кажуть… Та оце я був у його. Ну, вже й пан або й пані… хуже собак. Терпів, терпів, а це вже з терпіння вийшов. Де ж пак,— парубок присунувсь до мене ближче,— де ж пак: оце ж молотять у його, та машиною… Та як попомотаєшся день, та так втомишся, так утомишся, що впав би на колючки, то й на колючках би заснув… І от повечеряли позавчора, мощусь спать… Коли прикажчик: «Е, ні,— каже,— жени воли пасти…» Ну, я ж прямо — як варений… Жену… Очі сплющуються, голови не здержу, ноги — як не свої… Сів на горбику та незчувсь, як і задрімав. Прокинувсь… Сюди, туди,— аж воли мої в гречці, трохи не з півгонів так і попсували. «І, лихо!.. Що ж це буде!» — млію душею. Коли так як у снідання в добре йде прикажчик до молотилки. «Ходім до барина!» — каже. Пішли. Він з нею у садку походжає. «Ти нащо,— каже,— подлець, гречуху збив?» — «А як я вморився,— кажу,— спать хотілось».— «А, господин який,— спать хотілось!.. А деньги я тобі нащо плачу, нащо плачу?!» Та як виважить долоню, та як морсне по виду мене… А вона: «І, мерзавець!.. Він уже й без того противной мені: скида снопи раз, а я проходжу, а он і за хуражку не узялся». Та й губи залишала. Пан до прикажчика: «Молодець, Савастян, що доніс,— на штани наберемо. Запиши ж за місяць з його, за місяць одвернем». Пішов я… Тут роблю, а там важко так мені, злість така мене бере… «Як же,— думаю,— що я таке? Віл? Он він по пиці мене, грішми доріка мені, або… за хуражку берись, хоч і світу не видно тобі… Хай вам лихо,— думаю,— хіба тільки й світу, що в вас?» Кинув вила, за чумарчину,— хода. Іду поз пана: «Дайте ж,— кажу,— хоч за півмісяця, коли за місяць одвертаєте…» А я за півтора не получав од його. «Нікаких півмісяцей»,— каже. «Ну, так бог з вами ж,— кажу,— буду аж у Чорноморії».— «Харашо, харашо»,— каже. Я й пішов. «Оце ж,— думаю,— пожаліюсь батькові та пораджусь: чи таки й справді — у Чорноморію, чи, мо’, поки що дома побуду, попарубкую на волі».

Парубок схитнув головою.

— Ех,— каже,— як я хотів дома побуть… на вечорниці походить!.. Що ось уже призов перейшов!.. Приходжу. Півдня якраз. Слухаю: гомін у хаті. Пристояв у сінях. Мачуха на батька: «Хоч би чи олійки, чи рибки купив, а то ж, господи, який той борщ! Чим ти годуватимеш дітей тих?.. Що ти за батько такий?» А батько: «Та хай твоєму чорт батькові з дітьми твоїми!.. За віщо я куплю?» Увіходжу. Батько сердиті-сердиті… стоять, часник чистять. Над борщем мачуха сидить, сльози витира й дитину запиха ріпкою. Коло неї ще сидять четверо, по мисці ложками ганяють.

Тут саме підійшов до нас чоловік якийсь у брилі, поспитав старшини і теж сів коло нас. Парубок притих.

— Ну, та що? — питаю.

— Та що ж… увійшов, а батько живо: «Ага, мо’, грошей несеш?.. Давай!» Мовчу я. «Що тут казать?» — думаю, а далі: «Ось які, тату, гроші…» Та й почав їм усе, як було. Мачуха слухала, слухала, потім: «Лихо, та й годі!.. Це вже робить не схотів, годить не схотів… це вже й його годуй». А батько: «Так що ж оце буде? Ступай, сякий-такий сину, проси!., роби!., годи людям!.. Жить треба!.. жи-и-ть якось треба!» Та за качалку, та за мною!.. Подався… Сів у бур’яні та й… сам не свій… «Отак, пожалівсь,— думаю.— «Проси ступай…» За віщо я проситиму? Значить, отак зневажають тебе, отак знущаються з тебе, а ти ще й проси!.. Ні,—думаю,— не буде цього… Н-не буде! В Чорноморію завтра непремінно!» Сиджу, поглядаю на сонце: коли б скоріше!.. Коли, стій! Як, ще й у Чорноморію? У мене ж ні копійки. Оце так!.. Та вже й смеркло. Місяць зійшов, на вечорницях співи, регіт, а я… Пішов у хлівець, ліг… Перекидаюсь: «Що робить? де взять? позичить?.. Так у кого ж? хто повірить голякові?.. Треба каптанок закладать…» Увікравсь уранці в хижу, зняв з жердки — сім рублів стоїть,— достав п’ятеричку… Та це аж сюди… Коли б старшина — та пашпорт узять.

— Хай бо’ помага! — обізвавсь дядько.

— Спасибі!.. Так ото так воно тут… А це ще й туди заберись, та ще против зими, та ще як роботи не буде… Ех, життя, щоб його…— Та й знов махнув рукою й похнюпивсь.

А чоловік йому:

— Не бійсь, хлопче, оце-то й іти против зими, щоб ти знав. На зиму всяке додому, а там же… якби ти знав, скільки скоту того, овець… Куди твоє діло!.. Оце-то й іти!..

Парубок підняв голову та так дивиться на його.

А він:

— Куди твоє діло!.. Чи воно старшина ще не скоро?.. Закурить би…— Вийняв люльку з кишені, кресало.— Куди твоє діло!.. Оце-то й іти… против зими… скоту того, овець!.. Не бійсь, чуєш!.. Я вже водив старців там, знаю… я… знаю, чуєш… Куди твоє діло!.. Та там бува, що попадається добре, так і зна його морока!..

Закурив і почав:

— Як був я ще парубком та зимував раз… там же таки. Ну, вже ж і на людей на добрих налучив!.. Сім’я невеличка: дід, баба та дочка Маруся; та десятин двадцять землі в їх. Ну, вже ж що добре й було, так і зна його!.. Попоробив трохи — оддихнув… А харч?.. У нас і на Великдень такої нема: м’ясо тобі, молоко тобі, прямо як кабанові!

Парубок слуха вже, слуха, а дядько своє провадить:

— Завів тоді й я ряшку,— куди твоє діло!.. Прямо як решето!.. А шия… хоч обіддя гни, отака-о!..— Дядько показує, яка була шия, яка ряшка, а парубок аж осміхнувсь:

— Так там,— каже,— і молоко, й м’ясо дають?

— Куди твоє діло!.. По саму зав’язку!

— Що ви думаєте! — дивується парубок.— А тут галушки — і в пельку не вб’єш.

— Отож бач, а там… е, там — куди твоє діло!.. Там живо ряшку наб’єш.

— Та коли б… коли б дав бог! — осміхається парубок.— А то тут… підтягло мене, і дівчата гидують: халера, кажуть.

— От бач, а там — куди твоє діло!.. Якби ти знав, що ще мені з дочкою було з хазяйською!.. Отож побув я в їх, зробився таким парнягою… Вона й помітила — зачіпать почала: оце як іде поз мене, та усе, мов ненарошне, та й зачепить рукою абощо, та й зачепить… Та так тими очима й поведе, та ще й осміхнеться…

Парубок почервонів, почервонів, та аж рот роззявив, та слуха.

— Та ще й осміхнеться… А я… не посмію ніяк. «Ти он хазяйська дочка,— думаю,— та сяк, та так, а я що таке?..» А то перевертаєм сіно раз, та випало так, що з нею вдвох тільки. Ось оддихать посідали. Вона взяла квіточку та хвось мене, а я одваживсь та й її. Вона тоді до мене тал близенько… та й дивиться у вічі мені, та й дивиться, а далі: «Я… люб-лю тебе».

Тут парубок аж губу лизнув. А дядько:

— Ну й нічого. Не знаю, що вже було між ними, тільки після того старий давай натякувать мені: «Легко дихать тобі,— каже,— уже не зажаліємось на тебе: ти й правдивий, ти й роботящий, ти й хазяйливий. Якби нам бог приймака такого до Мару піки послав!..»

Далі дядько тільки головою схитнув. А парубок так радісно:

— Так там… так там… і… І з наймитів — ось хоч би й я — приймають…

— Ого, чому не так? — каже дядько.

А я до дядька:

— Та й як ваші прийми?

Дядько почухав під брилем.

— Ех,— каже,— скушено мене… скушено, бодай їх чорт батькові! Повіз пшеницю у город, та дала морока земляків побачить. Ну, звісно, у погріб… Ну, звісно… поналигувались, як… бодай їх чорт батька налигувавсь!.. Без копійки вернувся. Не вшанувався, знаєш.

— Ну, мене не скусять! — аж крикнув парубок, почервонів та аж з місця схопивсь.— Мене не скусять! Я якомога… коли б дав бог… буду шануваться! — І знов сів.

Далі дядько розказував, як старі не злюбили його, як розщитували та як дочка плакала за ним. А парубок уже й не слухав нічого. В йому, видно, або надія ворушилась, абощо, бо й не всидить ніяк: то так сяде, то так, ногу то простягне, то на коліно поставить то сюди, то гуди гляне, і оце мовчить, мовчить, та так ні з якої речі:

— Я буду шануваться… коли б дав бог!.. І… ну, як же воно, як ото чоловік — хазяїн?.. Земля в його… Як воно?.. Та й батько ж зрадіють тоді!

Або погладить усики, скине картуз, погладить чуб і те ж…

— Як же воно, як люб… хе-хе… як любляться ото?..

Як ось приїздить старшина. Не вспів ще й з воза встать, як він до його, картуз з голови та так весело:

— Здрастуйте!

— Здоров,— каже той,— чого тобі?

— Пашпорта, господин старшина…

— Нащо?

— Піду… далеко… аж на той край,— показав рукою, ще й засміявсь.

Старшина насупив брови:

— Обожди,— каже,— ти… твоя як фамилія?

— Павло Грищенко.

— Що?.. Грищенко, кажеш?.. Ніяких же пашпортов!.. Твій барин заявленіє дав: не видавать такового. Ти самовольно пішов од його… Свиня!.. Роби ступай!

Парубок уже ні слова, ні півслова. Стоїть, як скам’янів, та побілів-побілів.

І вже не скоро, дивлюсь, поклигав кудись як неживий.