Школяр

Миколка, Прокопів хлопчик, такий школярик гарненький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Воно й училось нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке — чи про луку, чи про ліс… Ну й любило це!

Раз гулять повели їх у ліс. Воно вбігло в гущавину та: «А як ось тут гарно!., гіллячко… сонечко в дірочки… мережечки… ну й гарно!»

Далі вхопило квіточку, осміхнулось, притулило до щічки, погладило…

А там, що раде знать було все!.. Усе, було, розпитує вчителя, усе розпитує і про се, і про те, як і дощ, як і сніг. Вчитель, було, не навтішається ним, усе, було, по щічках його, по щічках, а воно вже таке раде ото, так осміхається та ту голівку . так простягає до його… Таке. А то раз учитель підійшов і питає:

— А що, Миколко, вивчив урок?

Воно встало, осміхається… тут осміхається, а там сльози.

— Плакав, чи що? — питає учитель.

Воно так болісно:

— Ні.— Далі руку до очей та й скривилось.

— Чого, що таке? — вчитель йому.

— Б… били.

— Хто?

— Батько.

— За віщо?

— За… за…— та й не доказало за плачем.

Діло ж ось як було. Встав Миколка вранці, почитав трохи,— снідати пора,— він і каже:

— Мамо, що їсти?

— Що ж? — мати йому.— Он хліб, ось борщ…

Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сів до борщу до того… А борщ же той… аж вони, аж нудить кислятинням: ні олійки, ні квасольки в йому, та ще й учорашній, холодний та перебовтаний. Сидів, сидів Миколка над ним — не пожене ніяк. Устав та з тим і вдягаться давай. Одягся, дійшов до дверей — за печінки тягне. Він знов:

— Ну що їсти, мамо?

— Та я ж не знаю,— мати йому.

Миколка по горшках: і в той заглянув, і в сей… Увіходить батько знадвору, такий сумний.

— От лихо,— каже,— хліба на денці тільки.

Миколка своє:

— Та, мамо, що їсти?

— Батька питай.

Миколка:

— Он у людей і риба, й олія.

Батько так бликнув на його. Він байдуже:

— І оладки,— каже,— і в школу беруть.

Батько:

— Що?! — Та як ухопить деркач.— Так тобі ще,— каже,— риби, олії! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькі четверо, що теж їсти дивились, на піч усі, як горобчики.— А, сякі-такі,— кричить батько,— їсти!

А то ще й зодів… Раз увечері роззувся Миколка та й моня чоботи, й мбня в руках, а далі так боязко:

— Ну й чоботи… чисто потрюхли… ноги так мерзнуть.

— Що? — батько.

— Мм… дірки скрізь.

Батько з рук його, подививсь та по пиці його, по пиці халявами.

— Гляди,— каже,— гляди!

Позатягав, як умів, де більші дірки, й нічого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний і їсти не питає. Сів на лаві, кліпа очима. Батька в хаті не було. Мати пряла на полу. Сидів, сидів, далі встає і як неживий диба-диба до полу… став і стоїть, похнюпивсь.

— Чого ти? — мати йому.

— Та… та,— губи задрижали, лице скривилось, і він засичав тільки.

— Отакої! Чого ти?

Помовчав, далі так тихенько:

— Мамо!..

— Ну?

— У… У мене…

— Що у тебе?

— У мене…— повернув п’яту, показує…

Глянула мати — підбора нема. Зітхнула й нічого.

— Що ж… оце… як… батько побачить? — плаче, так плаче Миколка.

Увійшов Прокіп, Миколка й дух притаїв. Сів і то побіліє, то почервоніє; дивиться в землю та чобіт той одно хова за другий, та ввесь так і тремтить. Прокіп байдуже до його, поліз під лаву собі.

— Де воно,— каже,— в чортового батька коноплі ті? Холод такий, а тут підперезаться нічим, хоч би мотузок абощо виплести.

— Хм… там десь…— жінка йому.— Та… те й упослі б, а тут… он…— та очима на Миколку й показує.

— Н… не кажіть,— сичить Миколка,— не кажіть..

— Як же ж,— мати йому,— а в школу в чім підеш?

— Що таке? — батько до їх.

— Підбор у Миколки одпав…

— Що? — крикнув.

Тут Миколка як печений як схопиться та під піл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокіп, засіп…

— Ну, нічого,— каже,— хай.— Знайшов конопельок, плете, нічого нікому.

Жінка дивилась, дивилась та:

— Так, Прокопе, що ж з чобітьми?

Мовчить Прокіп.

— Пора б… уже ж, ті й на латки не годяться.

Мовчить.

— Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось.

Прокіп так бликнув на неї.

— Хай його,— каже,— калікою зробить!..

— Отаке!.. Божевільний!..

Миколка з-під полу:

— Мамо,— сичить,— цитьте!., мамо, цитьте!.. Цитьте ж.

Мати йому:

— А в школу як?

Прокіп так хижо:

— А, в школу… грамоти тобі!., в пани сина!..

— А хоч би й у пани?

— Щоб і нога в школі!., щоб і нога не була! — кричить.

Миколка:

— Як же… Я ж не… ненарошне.

— Старцюго,— батько йому,— панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе… книжки розкладе, перо… старцюго, щоб і нога не була!

Аж перекидається та плаче Миколка.

— Он… он,— каже,— усі… учаться — і Василь, і Павло… гарно як.

— Іч, старцюго, рівняється до яких…

— А хіба… хіба душа в мене… хужа?

— Сміттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!

— Божевільний,— жінка йому,— нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..

— А, ти розумна!

— Ти ж сам одвів його, ти ж сам записав, а тепер… Як тобі не соромно, як тобі не гріх потріпувать дитину отак?

Прокіп, ніби засоромившись:

— Та ти, ти,— каже,— домелешся!

— Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорізуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.— От боже мій,— каже,— і де та смерть, що вона і не забере нас од тебе… Поки вже ми отак і труситься будем тебе? — Хлипають обоє.

Прокіп нічого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає і якось досадно, досадно:

— Школа… школа — здирство, школа — грабіж…— кинув мотузку, надів шапку.— Школа останню сорочку стягне з тебе,— в груди себе… Та мов аж з плачем:— Оста-а-нню со-рочку!

Грюкнув дверима, пішов, голову похнюпивши.

А Миколка:

— Як… як гарно… вчитися, а вони… В найми…— Та з-під полу до дверей.

— Куди ти? — мати до його.

— У школу… хай… як знають…

— Обідать же… чоботи ж…

— Хай!

Надійшов вечір. Засвітили… Біжить Миколка. Батько за столом саме сидів, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка:

— Ось, ось,— показує чоботи.

— Де то ти? — здивувалась мати.

— Хе-хе… учитель дали.

— Як учитель?

— Хе-хе… сиджу, а вони: «Чого ти сумний такий?» — «Чоботи порвались»,— плачу. «Цить,— кажуть,— у мене зайві є.— Виносять.— На»,— кажуть.

Мати взяла, так обдивляється.

— Спасибі,— каже,— дай бог здоров’я йому.

Миколка:

— Хе… А покажіть і батькові!

— А дивись іди, Прокопе,— каже мати.

Прокіп байдуже, давай осміхаться сам собі.

— Дивись іди, глушмане.

Прокіп наче й не знає нічого:

— Що там таке?

— Сюди йди!

— Чого? — почухався, підійшов.— Ану, що тут? — Узяв.— Так це вчитель? — питає.

— Глуха тетеря… не чув мов.

— Хе-хе… живем, значить.

— Ні,— жінка йому,— мерщій наймати побіг…

— Балакай,— Прокіп до неї,— наймати!.. Мені, думаєш, і не жаль ото? Я побіг позичить на чоботи йому, а воно…

— Що таке? —питає Миколка.

— Що… бігав, бігав — не позичає ніхто, а тут ще й мішок під плечем, щоб і хліба де… Мені й кажуть: їсти нічого, а він ще позичає на сина… Треба ще в школу у злиднях у таких! А Петро Чхурик: «До волів його, мені до волів треба». Думав я, думав… «Що ж,— думаю,— буду бігать отак та усяке буде цупить отак мені… Дай,— думаю..» — та бух тебе до Чхурика за п’ятнадцять карбованців на рік.

А Миколка:

— Хе-хе… А я: «Чоботи порвались», а вони: «На, тобі!»

— Отож… А я: «Петре, позич, будь ласка», а він: «Найми»,— каже.

— Боже мій,— мати до Миколки,— отакий хлопець та в найми… нізащо, нізащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мій синочок! — каже.— Гляди ж тепер, слухай учителя, бач він який!… учись ото!

Прокіп:

— А вчись… звісно, вчись!.. Ану сюди книги!.. Багато вивчив уже?

— Оцю вивчив і цю, а цю… ось поки,— показує йому Миколка.

— Ото по бублик по той? ач, бублик який… Що воно за бублцк такий?

— Хм-хм… то «О».

— «О»! ач яке!.. А то далі?.. Що то за кочерга така?

— То «Г».

— Ач яке!.. А картинки є тут?

— А є… ось,— знайшов йому.

— Ач як!.. А то ж що за копиці такі?

— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?

— Бо’ йо’ зна… як можна сили божі знати?

— А я знаю!., з води., парою йде вгору.

— Ач який… хм-хм… І он про що зна!

— Я ще й про блискавку, й про грім знаю. Це люстричество… З землі набирається в спеку та й креше там, і грюка.

Прокіп так дивиться на його. А мати:

— Який!.. А ще ж тільки другу зиму в школі він.

Прокіп:

— Миколко, Миколко!.. Що який-то ти… що я б тебе… не знаю… Я б тебе паном зробив!., я б тебе… В семінарію в саму!., я б тебе… Ех! — Помовчав.— Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе… хоч би хоч ти не страждав, як я оце… Хоч би хоч… У хторокласну тебе.

А Миколка:

— Так… тату… У хторокласну, у хторокласну!

— Боже мій, хіба ж я ворог дитині своїй!.. спроможусь, боже мій!

Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога…

— Тату… я, я до вчителя піду.

— Чого?

— Хи-хи… хочеться.

Надів подаровані чоботи, за шапку й гайда.

Увійшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:

— А що, Миколко?

Миколка:

— Хе-хе.

— Що таке?

— Батько… В школу…. У хторокласну… мене.

— Гаразд. Іди ж сюди! — За руку його та до себе в світлицю.

Увійшов Миколка і дивиться, так дивиться скрізь.

— А що ти? — вчитель до його.

— Ну й… ну й гарно в вас!

В учителя й справді гарно було. Стіл застелений був скатертиною цяцькованою. На столі лампа горіла в голубій будці; блищав самовар. По долу стежечки рябіли. Червоніло ліжко під стіною. На вікнах квіти… на стінах картини.

— Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.

— В гарному! — осміхається вчитель.— Ото вчись, то й ти будеш у такому…

— І я… А як же… як воно, як жить у такому?

— Учись — побачиш… Сідай лиш, чаю вип’єш.

Учитель налив йому, сахару вкинув дві грудочки.

— Сідай!

Миколка сів на краєчку на стільчику, дивиться на стакан та так осміхається.

— Хм-хм… так це… це мені пить?

— Тобі ж, тобі… бери ложечку, мішай!

— Хм-хм… як же воно?

— Бери он і булку.

Бере, осміхається, присьорбує…

Учитель тим часом взяв скрипку, грати давай, і як загра-загра…

Миколка:

— Ну й, ну й…— та й устав.

— Що? — учитель до його.

— Н… не знаю… гарно… Я б день і ніч грав…

— Учись — гратимеш.

— Гратиму!.. й я гратиму? Ну й…— глянув навкруги.— Ну й життя гарне!..

* * *

На другу осінь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярів, він вернувся у свою хату, сів одпочити. Наступав холодний та сумний осінній вечір. Надворі негода, дощ, а в хаті учителя тепло й привітно. Книжки рядками стоять на поличках, на столі ясно горить лампа. Стомлений учитель довго ходив по хаті, часами зупинявся коло вікна, прислухався, як гуде й завиває вітер, як дощ порощить по вікнах; далі сів за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожій, забалакало. Одхиляє двері, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого місця шукає, обірваний такий, та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щічки кругленькі…

— Миколка, це ти?

— Я…— та скривився, скривився.

— Як це ти, що це?..

— Та… та… їсти нічого, топить нічим, удягтися…

— Бідненький!

— А батько… простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи драні… ноги крутить…

— Так ти це…

— Були до хазяїна… найняли… так я… не здужаю… аж захворів був… Так мене в поводаторі це…

Двері в світлицю одхилені були. Стіл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини… Глянув Миколка… заплакав…