«Радощі»
Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робить у світі божому? Зима… Морози, а в його топить нічим… Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду — та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають… отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав… Такий був хлопчик розумний, втішний — поховав… Ех, це вже в його шоста дитина на тім світі… Що ж… Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив,— до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав…
Сумно, досадно Кирилові. Ось і Параска з печі, жінка його:
— Кириле, та що ж воно буде? На печі ось, а поглянь іди, які ніжки, які ручки в дітей: як лід!
«От лихо,— думає Кирило,— хоч би мороз пересідався абощо»,— і він підвівсь і дивиться у вікно, чи не хмариться, чи не м’якшає. Та ні: зорі так мигтять та виблискують.
«Хм… ну що ти казатимеш?» Повісив голову, думав-думав: нічого… Треба й сьогодні в город. Засвітив… Се, те — давай сокиру гострить. Параска з печі зволоклася, за гнойком пішла. Дітки, Оленка з Андрійком, і собі з печі. Позгинались на лежанці, дивляться… так жалібно дивляться на батька.
— Чого ви тут? — батько до їх,— померзнете, гетьте на піч!
А Оленка:
— Ні, ми…— почервоніла та й нічого. Погострив сокиру Кирило, у вікно подивився: небо біліє, світ скоро… Перекусить би чого. Вломив хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув в горщичок, пошарив на лаві — нема нічого.
Оленка:
— Татусю, татусю, ось я вам! — та, як зайчик, під лаву, вхопила часничину:— Ось, татусю, я й обчищу ще.
Аж усміхнувся татусь. Обчистила.
— Нате!
Узяв Кирило, маже шматок. Вона так уже зазира в вічі йому, так зазира, далі:
— Т…татусю.
— Чого?
— На… наберіть..— Пальчик у рот та й похнюпилась.
— Чого наберіть?
— На… на спідничку.
Дивиться Кирило.
Вона:
— Я… Я виросту, то й… сорочку шитиму… вам.
Андрійко меншенький:
— А мені… А мені… пилога ж… ж ожюмом…
Кирило аж засопів.
— А, де ви набрались на мою голову! — каже.
Оленка:
— Он у Цмелів… і… Ганнусці набрали, й Устусці, а я… А мені й…— та й скривилась. Та така: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана… плаче, бідна.
А Андрійко й собі:
— Он, он у Цмелів… ожюм, пилоги, а в нас, а в нас… І ні,— такий страдний.
Похнюпивсь Кирило. Жалко стало. Пригадав, як і ті, покійні, оджили в його. Плачуть, плачуть, було, а він ще б’є, було… Ех, оджили… А це й сі… та двойко ж їх тільки… Бідненькі… Жалко! — й хліба не проковтне. Перехрестивсь, дранку на себе, другу зверху, за сокиру — та й гайда. Надворі світало. Прийшов у город Кирило. Десь узялось ще чоловіка з шість. Поставали, стоять під крамницею. Одежа — латка на латці в кожного, чоботи — ніски так і позадиралися. А холодно — страх! Скрізь так іскорки й грають, під ногами тріщать, ворони позгинались на дереві, дим стовпами, та такий проти сонця червоний. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг…
Підходить двірник в кожушині:
— Ану, до панів наших.
Кожний так і рушив з місця.
— Ні,— каже двірник,— не всі. Ходім… ти,— та показав на самого молодшого, на самого здоровішого. Так і осіли всі, тільки дехто головою скрутнув, дехто почухавсь. А той… той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало.
— Аж противно,— каже,— як ото воно ще й зуби скалить.
— Радий, бач, що взяли,— каже один.
— Еге,— каже другий,— показний, бач… Та це й прохарчиться він, і в кишеню перепаде.
«Ех,— дума Кирило,— от щасливий… А він… чого його не взяли?.. Чого ж він непоказний такий? Чого він… ні зросту, ні цвіту?.. Та це… гляди, й сьогодні не візьмуть!»
Підходить міщанка якась, товста і в шалі великій.
Кирило:
— Я.,, мене!
— Ну, не дуже «якай»,— визвірились.— Не ти сам! — та й заступили його. Так і вдавило Кирила. Чи плакать, чи що й робить? Пом’явсь-пом’явсь та під другу крамницю сам собі став. Стояв-стояв, ніхто нічого.
«О боже мій, ну що тут робить?» Утер очі, бадьориться давай:
— Ану до жидка до якого, столярувать давай… От столяр так столяр! — осміхнеться та ще й усом моргне!
Одначе час не стоїть. Почали вже розходиться ті.
Глянув на сонце Кирило — високо…
— І, лихо! Та це вже і не буде нічого. Так-таки й сьогодні не візьмуть? — Похукав руки.
«Піду… піду до панів,— дума.— Дітки… плачуть… піду!»
Рушив.
«До яких же панів? До цих хіба? — Перейшов через дорогу, постояв…— Ні, ніяково до цих, страшно: дім великий… Хіба до тих он? Ану — до тих…»
Пішов, м’явсь-м’явсь, і через фіртку загляне, і через огорожу… «Ні, ніяково… Піду аж до тих он…»
Пішов, уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й… що ж він казатиме, як увійде? Як у вічі панам дивитиметься? «Нічого, ждатиму вже!»
Вернувсь під крамницю синій-синій, зігнувся та так уже дивиться на всякого, так дивиться… Ніхто нічого…
«Ну й люди, ну й кляті, ситі, пикаті, осоружні… Ху, хай вам лихо!»
Поплигав… минув крамницю, один дім, другий… «Куди ж це він? Додому? Чого? З чим? Оленка ж, Андрійко…» — так і вдавили сльози.
«Вернусь, що не буде… Кланяться буду усякому, просить усякого… Так і так, скажу… дітки гинуть. Ось іде пан якийсь — оцьому й поклонюсь… Ні, шуба велика… страшно… Ні, хай під крамницею вже!..»
Дочекався, став…
«От тепер… поклонюсь оцьому».
«Ні, опалети великі — начальник великий. Хай он тому…»
«Ні, пика сердита».
«Ага, ось іде… дивиться весело,— оцьому… Ні, ніяково… соромно… От лихо! Ну, хай-но тому…»
Проходить і той, проходить і другий… «Отому непремінно вже!..»
Проходить і той.
«А-а, добра б тобі не було, життя отаке!» — заскреготів зубами, поклигав.
Трохи й не пропав, поки додому доліз. Аж у серце кололо, гак змерз. Одчиня хату. Андрійко з печі:
— Татусь, гостинця, гостинця!
Аж зуби зціпив татусь.
— А, гостинця тобі!., гостинця!.. А, печете ви мене!
Кинув шапку, похукав у руки, розстібаться давай.
Сіпа ті ґудзики, сіпа, не розстібнеться: як граблі руки.
— А, посохли б тобі,— каже,— а, а… нечиста сила!
— Боже мій,— каже жінка,— ти б же сказав… дай я розстібну…
— Не печи мене,— крикнув,— не ріж мене!
— Боже мій, хто ж тебе ріже?..
— Нечиста сило, сатано!
Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть.
Кирило до полу:
— А, печете ви мене!..— та кулаком у груди себе:— Пе-е-чете!
Жінка:
— Та боже мій, дітей поперелякуєш!
— А, дітей… діти… топи… грій… спідниці, озюми їм! «Он у Чмелів…» Ось і воно… сміття!.. А, печете… а-а, коли я здихаюсь вас!
Оленка,— що вже їй сталось,— як схопиться, та прожогом з печі. Мати за руку:
— Куди ти, господь з тобою?
— Піду, піду утоплюсь, піду… простуджусь…
— Та бог з тобою!..
— Як і… І допікають ще… Коли б… Коли б хоч… умерти,— плаче, аж захлинається.
Кирило сів на лаві.
Оленка:
— Коли б… хай… І Ганнуся, й Устуся в Цмелів… будуть, а… А мене… У вас і… не буде.
Похнюпився Кирило.
Рипнули двері. Увійшов чоловік у сіряці. Глянув Кирило: кум Хома, такий веселий, осміхається.
— Здорові були,— каже,— та боже поможи! — та руку Кирилові простяга. Цього не було ніколи, а це — простяга.
Кирило:
— Здорові! — та й знов похнюпивсь, руки мов і не бачить.
Хома ближче до нього.
— Як бог милує? — каже.
Сунув тоді й Кирило свою, тільки як неяшву,
— О куме,— каже той,— хіба так чоломкаються?.. Отако-о! — придавив йому, ще й посіпав.
— Ет,— аж лоб зморщив Кирило,— без діла мені чоломкання те.
— Чого?
— Та зовсім воно… не личить нам.
— Личитиме… ось і ми по-благородному будем…
Кирило так непривітно:
— По-благородному… на чорта нам благородне те?
— Чого?
— Та… он хата замерзає, чортма нічого… по-благородному!..— Зцідив зуби та ще дужче похнюпивсь.
— Хе-хе! — сміється Хома.— Сердиті кум!
Мовчить Кирило.
— Не журіться, куме, ось… не замерзатиме хата.
— Ех,— скрутнув головою Кирило,— не замерзатиме!
— Хе-хе… ще й не вірять кум… не те я чув, куме!
Підвів голову Кирило.
— Хе-хе… от чув!., от чув!..— Хома йому.
Дивиться Кирило.
— Що ж там? — питає.
— Еге, нічого… Я це й прийшов до вас… Не замерзатиме…— та по плечі, по плечі Кирила.— Не замерзатиме!
Здвигнув плечима Кирило:
— Що ж там? Кажіть!
— Так-то, й кажіть!.. Хе-хе… тут таке… от чув!
Аж осміхнувся Кирило:
— Так… кажіть!
Хома так потихеньку:
— Он що… виборних вибирать будем… У Думу… хе-хе!
— Гм,— Кирило й губи оддув,— знаю… таке…— Махнув рукою та й знов насупивсь.
Дивиться Хома:
— Що ж, куме, не до вподоби?
— А що ж,— Кирило йому,— що мені з Думи тієї?
— Як «що»? Дума ж, не на що то й Дума… Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб… щоб, значить… холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було… От що з Думи тієї!
— Таке… І кому там нужні ми? А так плеще наша браття.
— Е, ні, куме, стійте, це не «наша браття», це он хто — це сам земський казав. Од самого земського чув.
— Що?
— Од земського чув… У свідителях за Семена був.
Кирило ближче присунувсь до Хоми:
— Та й що?
— Що ж… сидимо в прихожій, чоловік з десять нас, балакаєм: той цієї, той тієї… згадали про бідність. Ось чоловічок один і давай про вдову про одну… «Ну й страждає,— каже,— бідна, так от страждає: ні топлива, ні хліба, а дітки ж то — сам дріб’язок». Де взявсь земський: «А що ви тут?» — каже. А ми: «Та це… про бідність,— кажемо…— Так уже,— кажемо,— жить гірко нашому братові, так гірко…» — «Потерпіть,— каже,— ось Дума скоро… не гірко буде». Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. «Ось,— каже,— що цар пише…» І там як зачав читать нам, як зачав читать… І все про те, що… хе-хе… І нам жить добре буде… Та й каже: «Бачте… це ж і Дума на те… потерпіть…»
Параска аж голову з печі.
— Так… так і цар пише? — питає.
— Еге ж, еге,— осміхається Хома.— А ви думали як? Жарти? Хе-хе… А кум ще й не віріли.
Кирило й собі осміхнувся та так радісно до Хоми:
— Так, куме… Як же ж… Що воно буде?
— Хе-хе… А вам якби що?
— Та що ж… якби… хе-хе… якби… щоб і ми люди….
— Отож… не що-то й воно: тут уже як не верти, а як ти чоловік, так і я чоловік. Як тобі — бог, так і мені… чого тобі, того й мені треба.
— А звісно… А воно як ведеться в нас? Тому небо й земля, а тому… ані писни. У того є й переє, а в того… хоч пропадай… У Чмеля ожереди й гниють, а в мене… крига в хаті… У Чмеля діти, а в мене цуценята. Ех!..— похнюпивсь Кирило, а сльози кап-кап йому.
Параска й собі давай утирать…
— Господи,— каже,— чи ми вже не люди! Чи в нас уже й не діти?
— Боже, боже,— хлипа Кирило,— який-то толк добру твоєму!
— Ось годі, годі! — зупиняє Хома їх.— Дума ж! Усі будемо люди, годі!
Кирило втерсь, осміхнувсь:
— Та коли б же дав бог!
Параска:
— Коли б дав милосердний… Цар же пише… Коли б! Бо так допекло вже…
— Чи повірите, куме, так допекло,— перехопив Параску Кирило,— так допекло… І оце ж… топлива… Ну хоч кричи!
— Хе-хе, бодай вас…— Хома йому,— у мене вівсяної є там… беріть… топіть… помиримось. Моліться тільки, щоб Дума швидше.
— Спасибі, куме! — Кирило йому.— Значить, коли б дав бог… значить… Хе-хе…— Кирило встав, у вікно подививсь, по хаті пройшовсь, осміхається.— Значить, хе-хе, і ми люди!
— Аякже, куме! Хе-хе…
— Коли б же дав бог, щоб Дума… А то й дитині не радий.
— Та як же ж,— Параска до кума,— почав на дітей…. що діти винні?
— Та звісно,— Кирило їй, та до полу сам:— А що там,— каже,— не плачуть уже?
Оленка й Андрійко повистромляли голови з печі та так радісно дивляться, так осміхаються.
Кирило:
— Дак як, Оленко: «Й Устуся, й Ганнуся будуть, а мене не буде?» А ти така!.. Як так можна! — Далі:— Андрійку, а йди лиш, чолом дай татусеві хрещеному, йди.
Хома до полу, Андрійко з печі простягає ручку…
— Чого ти плакав? — Кирило йому.— Га, чого? — Та тріп, тріп по щічках його пальцем.
Андрійко:
— А як лаяли он… ожюм не купили.
— О мій синку, дасть бог — купимо… ще й жупанок справимо… чобіток нема.
Оленка:
— Так… тату, і… спідничку справите?
— Справимо… спідничку справимо… та й керсетика б треба.
Оленка давай у долоні плескати:
— Спідничка, спідничка!
А Андрійко:
— Ожюм, ожюм, жупанок, жупанок…— та аж підскакує.
Оленка з печі, та за ручки Андрійка, та собі стриб, стриб, далі обняла й поцілувала його.
— Хе-хе,— сміється Кирило.— Стара, давай насіння!
Беруть, лущать, радіють…