Хуторяночка

Перед Тройцею з нашого села йшли баби говіти в Київ. До їх пристали я і ще другий парубок — Василем звуть. Ну, йдемо день, ідемо другий; сонце було вже так, як у снідання. Зупиниться б, так як на те сонце припіка, ні вітру, ні холодку… шлях та рілля. Попойшли ще трохи. Аж ось починається жито, добре жито, далі долина, широка така. По підгір’ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі й видно. Вище трохи — млин. У долині — луки, трава по пояс, а квіток — так і рябіють, метелики так і майорять. Посередині — рудочка, верби, очерет поріс, осока. А далі туди — і по підгір’ю, і по долині гай і гай — пішов, як стіна. Та перепели, та жайворонки… щебетнява така!.. Та бджоли. Понад шляхом теж пішли верби. Під вербами колодязь.

Тут ми й зупинились. Посідали — давай снідати. Снідаємо й дивимось, любуймось місцем: от де, кажемо, життя людям.

Коли це на луці де взялась дівчина; квітки рве, паха і на нас так позира та позира.

Ось баба Пріська:

— Та й пити ж, матінко! — Підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерця нам!

Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе. Баба й каже:

— От спасибі, доню… дай же я витягну.

А вона:

— Я сама, я сама… Я за людьми так скучила!..

Взяла ключ, тягне. І така — в керсетині в латаній, в платочку в старенькому, а гарненька така — брівки чорненькі, оченята карі, худенька…

Витягла й підносить, і так покірливо:

— Здорові пийте!

— Спасибі, доню, дай боже здоров’ячка тобі! — дякує баба, а далі: — Як же тебе звуть, доню?

— Марина.

— Хай же тобі, Маринко, господь пошле чоловічка доброго.

А баба Омельчиха:

— То ще поки пошле, а то ось і є він.— Та й моргнула на Василя.— Ось ми,— каже,— за хлопця за цього й візьмем її.

Дівчина почервоніла-почервоніла, та й очі в землю.

А Василь:

— У неї, мабуть, є й без мене… А є ж… хлопець?

Дівчина нічого. Потім так тихенько:

— Не-ма…— та й спідлоба зирк-зирк на Василя.

А баба Мудрачка:

— Що то ті літа молоді!., свого требують.— Подивилась на керсетину дівчини, на хатину, що й сіней нема, та: — Хоч… І вбожество.

У дівчини й вуха почервоніли. Позирнула на латки на свої та аж руками повела по їх, наче затулить хотіла.

Баба Яковиха й каже:

— Нічого, правдонько, убожество — не опорок. Балощі, лінощі… ото опорок.

Дівчина так і ожила:

— А я… куди!.. Я з тринадцяти літ у найми пішла… зараз же, як батько вмерли… Як же?.. В матері, окрім мене, ще зосталось тройко: Настуся, царство небесне, вмерла торік, Парася й Миколка… І всі такі манісінькі, тільки я ото… Так мати мерщій до хазяїна мене, в село в одно. Та вже раді, як получу карбованця якого та їм дам. «Не знаю,— кажуть, було,— куди й повернути його вперед: чи на соломку, чи на папку…» Так ото так мені лінуватись та балуватися було!.. Та як не є в наймах, а я шість год без виходу прослужила в хазяїна в того, та й на сьомий хотів: «Ти,— каже,— й покірлива, ти й роботяща…» Так я найнялась, щоб додому ближче, до другого — у хутір в один, та тільки це сю зиму й розщиталась, а то й у цього без виходу чотири прослужила…

Та й осміхнулась, та так і обвела очима всіх: чи не здивується, мов, хто, чи не похвалить. Ніхто нічого їй. Тільки баба Пріська:

— А то, як ведеться, доню! — а далі:— Ох, матінко, як же й плечі щемлять… така важка торбина.

А баба Яковиха:

— А мені, серденько, так паляниці намулили спину, так намулили…

Та й пішли: то чия торбина важча, то на скільки харчів хватить у котрої, то як котра з дому виряджалась…

А дівчина:

— Так я аж десять год прослужила… Тепер знаю вже й на полі, й скрізь… І орю, було, й воли пасу…— та й поглянула на Василя. Василь нічого. Взяв постольці лагодити. Вона помовчала та вп’ять:

— Знаю вже… бувало, й… плуг сама лагоджу,— та й знов поглянула на Василя. Він знов нічого. Вона на бабів — і баби нічого — про своє не перестають. Вона дивилась-дивилась, а далі одвернулась та давай сльози втирати. Утира й сама собі: — І обзиватись не хотять… А ще й… «за хлопця візьмемо»… Узяли вже одні так… узяли раз,— та й заплакала.

— Та чого то ти, серденько? — обізвалась баба Омельчиха.

Дівчина нічого.

— Та це й розсердилась, серденько?

А вона:

— Та ні…

— А чого ж?..

— Та то… пригадала, як сватали одні… мене.

— Та що, та й як?

— Та так… тут як розказать…

— Ану ж, ну, правдонько моя, сядь та й розкажи.

Дівчина сіла, втерлась і так жалібно:

— Отож не через що й… розщиталась я. На Різдво сю зиму хазяїн до дівчат пустив мене… там коло його. Я така рада. У квітки вбралась, у намисто, кожушанку наділа, стьожки почепила — пішла. Дівчата були на досвітках саме, і саме одна одній то квітки поправляли, то платки шовкові. Та такі веселі. Ось одна й каже: «Ану, котру сі м’ясниці заміж оддамо». А друга: «Тебе, мабуть, бо недаром запитували в пилипівку». А та їй: «А тебе й сватали перед пилипівкою»,— та хи-хи обидві. Я й думаю: «Бач, їх і сватають уже, а ще ж вони й молоді які…— а їм так… год по вісімнадцять,— а як я ось,— думаю…— Мені вже… двадцять третій!.. А я й… не дівувала ще…» Та вже так жалко стало мені, що й не знаю. Вони ж похихотіли та колядувати давай, а я одвернулась та сльози втираю. Заколядували у досвітчаної матері, пішли й у другі хати, а я… сльози душать, що б і робила, та аж до матері. Увійшла, поздоровкалась, сіла кінець столу та й… не знаю, що казать, мовчу. Мати зсунулись з печі, дивляться на мене, осміхаються: «Таки й у мене,— кажуть,— нівроку дочечка… І вбралась гарненько, і сама доладненька». Як ножем у серце дали мені. «Доладненька,— кажу…— Нащо мені доладність та, як другі он… старостів сподіваються, а ви мене в наймах душите й досі!.. Коли вже я у вас сподіваться буду, коли вже я служить перестану…» А й сама ж знаю: хіба ж вони винні, що треба служить?.. Так… З досади. Та схилилась на стіл, та вже плачу-плачу. Мати й собі в сльози: «Моя й голубочко, моє й серденько, хіба ж я тобі лиха бажаю… Я й сама вже давно думаю про це, так що ж…— А далі: — Ну не плач, серденько, не плач… що бог уже дасть — добудеш году, то хоч і розщитаєшся… мо’, й справді, дасть бо’, дома швидше трапляться люди». Я аж з місся схопилась, обняла матір і поцілувала, так уже мені радісно стало. А год випадав мені після Водохреща, так… через тиждень. Як я дожидала його — господи! Роблю, було, що, то не знаю й що, про розщот тільки й думаю. Раз несу їсти свиням, а там… радію-радію: «Ось-ось уже не буду носить, не буду служить… як воно,— думаю,— тоді буде?.. Як воно, як ото людина не служить?» — думаю, та й несу помийницю не в саж, а в курник… Діждала строку, підбігаю до хазяїна: «Тепер,— кажу,— спасибі богу та й вам!» І розщитувать не хотів він мене… та й розщитав-таки: оддав три карбованці, що ще не взяті були, та й подякував ще: «Спасибі ж тобі,— каже,— що служила вірно та чесно». Прибігаю додому та вже радію-радію: «Мамусю, мамусю, я вже не наймичка!» Та за троячку за ту, ще й до скрині побігла, там сім рублів було — наскладала: коли по п’ятачку, коли по гривеничку, що не оддам, було, матері,— вхопила й ті сім рублів, ношусь, лічу… «От,— думаю…— аби люди трапились — буде за що свадьбу одбуть: оце м’ясця буде купить, це хлібця, це горілочки…— буде». Та мати клопочуться: й того нема, й того нема, та й Парасю найняли вже. А я… байдуже. Шию на полу, та тільки застугонить що на дворі, так і дивлюсь у вікно, чи не йдуть… Та молю вже, молю бога: «Господи,— думаю,— пошли…» Аж ось дивлюсь — їдуть, їдуть одного дня… та прямо до нас… Господи!., аж душно стало. Схопилась. Керсетину на себе, запинаюсь, чепурюсь. Не знаю й як уже. Мати на печі лежали — у боку кололо,— я до їх: «Мамусю, мамусю, їдуть!» Вони сторчголов з печі… стіл застилають, прибирають на лаві… Коли це одчиняються-одчиняються двері… Боже! Сідаю та трушусь-трушусь… Позирнула раз, другий… Молодий таким уже гарним здався, що й не знаю. Усики чорненькі, сам червоний, кожух розхристаний: чумарку видно і пояс видно. Посідали. Про се, про те балакають і на мене дивляться, а я вже… господи!., не знаю, куди глянуть, як той рот стулить, де ті руки діти… мну шитво, а серце одно тьох-тьох… Коли це молодий: «Еге, душно в хаті… піти б у сіни ще». Мати кив на мене: вийди, мов. Я вступила в черевички, вийшла. Він за мною. Поставали в куточку. Він зараз сії-тії: чи є в хуторі хлопці, чи є досвітки. Я тут кажу, а там радію-радію: «Це вже я хазяйкою буду, жінкою буду — господи!.. Як же це воно?» Та тільки що не засміюсь. Аж ось він кашлянув і пита: «А ти вже наготовилась заміж?» — «Уже»,— кажу. «А що ж є в тебе?» — «Одежа є,— кажу,— кожушанка, юпка сукняна, дві легких, скриня є…» — «А ще що?» — пита. Мені в виски так і вдарило. «Що ж іще?» — кажу. А він: «А я чув, що ти служила все це, так уже ж заслужила, думаю?» — «Так я ж,— кажу, так і так,— не тільки на себе служила». Він тоді: «Хм… мало, зовсім мало приданого»,— та й посунув у хату. Там мати… яєчка б’ють їм, а вони… за шапки… поїхали…

— Хм, які ж вони…— каже баба Яковиха.

А дівчина так жалібно:

— І яєшеньки… не схотіли…

— Хм,— та й знов про своє.

А дівчина:

— Підождіть же, що далі було. Поїхали… Де б і ділась я… сумую… Як ось приїжджа прикажчик Селезньова. А Селезньов — пан такий, тисячу десятин орендує тут у другого пана. Оце все оренда його — й гаї, й луки. Онде й живе він, Селезньов отой.

Дівчина показала рукою на другий бік шляху. Там, далеченько, видно було якусь озію цеглову, клуні, ожереди…

— Так приїжджа прикажчик, наймає у тютюн мене, дає тридцять п’ять до пущення до пилипівчаного. Я аж зраділа ціні такій… «Год служила,— думаю,— та рублем тільки й більше, а це ж…— Согласилася.— Оце ж,— думаю,— получу, коровку куплю, овечку… отоді!., побачать!..» А ту десяточку з скрині та мати просять: «Дай же хоч п’ятеричку… он і братик голий, і се й те…» А я: «Е, ні вже…» Та повернулась, та кожушанку справила другу… Так уже ж кожушанка хоч!., там така! — Дівчина аж повеселішала.— Там така… сивеньким суконцем покрита, чорним смушком обложена… Та до кожушанки та й спідницю ще… Ну й спідниця ж!.. Голубенька, ще й з квіточками з червоненькими…— Осміхнулась та аж язичок показала.

— Прийшов той день, що й у тютюн заступать. Позбирались. Пішла робота, аж душно: то гної розкидаєм, то шо. А пан, звісно, пузатий, та в’язи товсті… прийде та тут: «Скорій, скорій», а там щип-щип мене або ляп-ляп долонею. А мені ж так гарно ото — як же? Пан, та шуткує!.. Як ось він до того, що… «Поступай за горничну до мене, там ти так і так… як баришня, будеш». «Господи,— думаю,— як же це воно: в кохті буду, в спідниці довгій, чисте лице в мене буде… Невже це й я, як баришня, буду? Господи! Як же воно, як баришнею бути? Що тоді хлопці казатимуть?.. Отоді вони!» Та так мені — так би й поцілувала пана… «Який же він добрий»,— думаю…

Поступила на… на благовіщення…— сказала та й удавилась, а в очах так і заблищали сльози, а далі:

— Поступила… аж воно… не те. Як не видно нікого, то він: «Я тобі й того куплю, й на те наберу»,— та й, та й… Господи, аж здумать соромно… А й жінка ж є, й діти є. Так я до матері днів через скільки. А вони: «Цур йому, одійди од його». Так я й… подякувала йому. Він нічого, тільки: «Пам’ятай же!» — каже… Коли якраз. Через тиждень, чи що, чоловік бумажку приносить: «На суд,— каже,— на післязавтрього в волость». «Що це, об чім це?» — млієм з матір’ю. Діждала й післязавтрього того, пішла… та так мені страшно там, усе таке страшне. Мене й питають: «Ти покинула в пана?» Я — що тут. «Покинула»,— кажу та трушусь уся, трушусь… Як ось і читають мені: заплати ж, мов, двадцять п’ять рублів… Селезньову… за те…— та й скривилась.

— Кричали ж ми, кричали з матір’ю — нічого… оддавать треба, знов… У найми.

— Еге, пора рушать…— позіхнув хтось.

Почали влаштовуваться.

— Так ви вже й тікаєте? — каже дівчина, а далі аж з плачем: — Остило, так остило служить…— Помовчала та й знов: — Ну що остило ж…— Потім так стиха: — Поки… не наймалась, то…— та й почервоніла, взяла полу, мне. Далі: — Якби… то й Парася б оддала… панові.

їй ніхто нічого. Вона тоді:

— У мене й… кожушанка є… гарна… Сивеньким покрита… та аж дві.

Василь осміхнувся, потім глянув на хату без сіней та аж ніс зморщив.

А в неї сльози блищать…

Рушили ми. Дивилась-дивилась вона та як ридне:

— Як без худоби, то й… марній так… Боже мій!.. Де ж мені… взять її?

* * *

Так через тиждень ми вп’ять прибули до хутірця до цього, з Києва йшли. Посідали вп’ять. Я здумав про дівчину. Закортіло побачить. Дивлюсь — не видно. Я й кажу Василеві:

— Ходім до хати: мов, відерця попросимо.

Пішли. Не видно й там. Ми в хату. Там теж… бабуся сама лежить, стогне на полу.

— Дайте відерця.

— Піди найди, Миколко.

Дивимось: із запічка злазить хлопчик у лахмітті в якомусь.

Я й кажу:

— А де ж це… помічниця ваша?

Бабуся зітхнула так важко, та й нічого, а далі:

— А ви хіба знали її?

— Еге.

— Ну так… нема ж…— та й захлипала:— Заміж, заміж оддала.

— Та як, та що? — питаємо.

А вона:

— Та так… приїхали: «Гроші давай панові!» — «Нема». Так вони одежу… писать давай… А вона ж, бідненька: «Рятуйте, рятуйте… о придане ж моє, придане!., о кожушанка сивенька!.. спідничка голубенька!» Билась-билась та аж… У рудці опи…нилась.

Баба припала лицем до подушки та як заголосить:

— О моя ж дитино-о, та моя й дочечко-о… та коли ж і сподіваться тебе… та з яким же ти зятем і прийдеш до мене?

Ми вийшли. Хлопчик показав могилу. Пішли ми… дивимось… Квітки кругом, вишеньки… сонечко сяє, пташки щебечуть, соловейко… А дівчина… не позирає вже спідлоба.

Спокійного сну вам, карі оченята!..