Дід Омелько
Ну й на світі тепер… Аби я не голодний, а ти хоч і пропадай, та, їй-бо, правда. Ось хоч і про себе скажу. Що тут, як тут житимеш: ну, вівчар я, ну, дітей п’ятеро в мене… Ну, годувать їх, зодягать треба… А чим? Тим, що літо пасеш, а зиму гроші правиш? Еге, посмикни!..
Ех, де та сила, що була!.. То, було, мотнешся сюди-туди — зовсім і діло не те, а тепер… А ще ж і молодий, ще б і жаліться стидно… Так що ж… заїли роботи чужі, навіки заїли. Добре пам’ятаю: гречку зносив на горище у Олексенка, та чи воно ноги потерпли, чи зна його морока… як увірвусь з драбини, як стусоне мішок мене — лихо! Тепер і коло овець тягаюсь так… З силою.
Не було в світі за діда Омелька. Ото чоловік був…. і, чоловік!.. Отой піддержував мене… і, піддержував покійник, дай бо’ царство йому. Було, чи хлібцем, чи соломкою та й піддержить, та й піддержить… Та усе — «брате» та «брате»… такий уже був… І братається, було… Б царство небесне йому!.. Який інший багач стане брататься з тобою!.. Еге-е… інший тільки брат тобі, як горе яке трапиться йому, та й тебе треба… Е-ех, що й сю зиму як прийшлось мені, без діда вже… ні їсти, ні топить, ні… ні зна його морока. Сиджу, сумую… досадно, хто його зна й як. А тут дітвора ще:
— Ї-ї-сти… Хо-о-лодно.
«А, вивішалися б ви,— думаю,— і халери нема на нас…» Терпів, терпів, а далі як ухоплю дубець та до їх… Чищу… куди попав. Стара обізвалась, я й її… та міг би — й себе розірвав. Та аж угрівсь… Сів — плачуть, сльози як горох — жаль стало. «За віщо ж я бив,— думаю…— Чим вони винні, що померзли, що їсти хотять?..»
Пішов по дворах, сотий раз, мабуть,— правлю. Пощастило: направив полтиника. «Ну, тепер же, слава богу,— думаю,— до кого б же вдариться його, щоб і хлібця, й соломки… за полтиника. До Козленка — дорогий дуже. До Лопатенка — і той не вважить. Піду до Яковчука ще. Гаразд». Мішечок під плече — гайда. Ось і він.
— Здрастуйте,— кажу.
— Здоров, що скажеш?
— До вашої милості,— кажу.
— Ну,— та й брови насупив.
Так і так,— кажу… розказую, жаліюсь… А він і не слуха мене, до наймита балака, загадує щось.
— Наділіть борошенця,— кажу,— з коробочку.
А він:
— Що?.. борошенця?.. Нема борошенця,— та й.. од мене.
— Так чуєте…— кажу,— будь ваша милость…
— Ну,— та й став боком.
А я:
— Так ви хоч житця мені…
— Нема,— та й знов од мене.
Я за ним — шапкую:
— Та будь ваша милость… адже бог уродив.
Він аж приснув:
— Ну то що?.. По коробочці — розщоту нема!
— Так хоч соломки,— кажу.
— Соломи?.. Можна… Йди сюди…— Та й веде поміж ожередами мене. Привів до купки до якоїсь.— Оцю,— каже,— візьми. Полтиник. Гарна солома.
Дивлюсь… А вона… ну прямо ж гнилятина… та й то… чи будуть сани, чи й ні.
— Нехай четвертак,— кажу.
— Ні копійки менш.
— Та вважте,— кажу,— вона ж однаково погниє у вас.
— Ну так що ж,— каже.— Зате спокійний буду: чужий ніхто добром моїм не користуватиме.
Пішов я. Собаки куліш хламають, голуби в пашні кубляться, а я… йду, сльози ковтаю.
* * *
Ну й нічого. Ось після Юрія, уночі якось, лежу й чую — дзвонять десь. Луп очима… аж надворі таке… І дерево, й хати… таке все червоне. Вибігаю — лихо! Пожар десь. Я — сіряк на себе, відро в руки — гайда. Туди… аж Яковчук… Клуні в огні, ожереди займаються… гоготить, тріщить, голуби в’ються, таке… А Яковчук тільки:
— О, рятуйте, о людочки… о, рятуйте! О солома ж моя, о сім ожередів!., о дві комори… о, з одним… З одним хлібом!..
Мені так сльози й покотились з очей. Та ще побачив мене та:
— О Степанчику, о, рятуй, о братику!
«Еге,— думаю,— як тебе рятувать тільки».
Так отаке воно. Он коли тільки братаємось ми!
Ні, дід не такий був. Що вже що, а то раз стирлував я вівці коло його окопу. Сиджу під вербою — обідаю: хлібець розмочую. Ось гука хтось. Глянув — дід. Я до його. А в його там садок, пасіка… Посадив мене, нарізав хліба, виніс щільників з куреня:
— Їж, брате.
Наївся я… та радий, радий… не знаю, чим би й подякувать діда. Ось він сіно гребе. Назорив і я граблі. Помагаю… Гребемо… Та гарно так… там сонечко світить, бджоли гудуть… А тут радісно так… балакаємо. Дід і каже:
— Як-то на світі божому добре було б, якби тільки ми добрі були.
Ех, дід був!