Сон

В пізній час важкої ночі,
В час злигодньої години,
Мати з горя і скорботи
Прихилилась до одрини.

Прихилилася й забулась,
У дрімоті їй приснилось,
Що з її малими дітьми
Несподіване зробилось.

Що лежать вони без руху,
Що вогнем вони палають;
Що нещадної хвороби
Ліки вже не заливають;

Що вона прохала бога
В світі все од неї взяти,
Що є краще й наймиліше,
Та дітей її не брати;

Що вона із лонь без жалю
Тепле серце виривала,
Розривала й небіжчатам
На помогу роздавала.

Сон важкий її порвався;
Стрепенулась і жахнулась;
Краще б спала, не вставала,
Краще б більше не проснулась!

Я крізь мури кам’янії
Серце материне бачу:
Знав і я її злигодню, —
Сліз не стало, але плачу…

Ждала щастя ти багато, —
Щастя пилом розлетілось;
Стисни ж в лонях тепле серце,
Щоб дощенту не розбилось!