Завірюха

Звечоріло; ніч заходе,
Місяць з хмари не виходе;
Ані зіроньки не мріє,
Тільки сніг кругом біліє.
Ось схопилась хуртовина,
Закурилася долина,
І кипить мороз у полі
На просторі та на волі.
Тільки й чутно, що холодний
Вітер дує та голодний
Вовк помчався по дорозі
І завив на перелозі;
Та у лісі щось рубало,
Все рубало і гукало,
Далі стихло й перестало:
Мабуть, там когось не стало…
А на хуторі я знаю
Хату бідну, хату скраю;
Там сьогодні не топилось
І вечерять не варилось.
У віконця мати слуха,
Як надворі завірюха
Круте, стріху розриває,
Снігом хату замітає.
Слуха бідна і не дише,
Все колисочку колише
Та недужую дитину
Угортає в кожушину.
Довго ще свого старого
Сподівайсь, моя небого,
Та недужую дитину
Угортай у кожушину.
Завірюха ще повіє,
В хаті ще похолодіє;
Заголосиш і од муки
Над хлоп’ятком зціпиш руки,
А була і в тебе мати:
Чом було їй не благати,
Щоб тебе не виростати
Та малою поховати?..

1876