Орлячий сон

Спить орел на темній скелі,
І покій царя свого
Хають сосни, що, як релі[1],
Густо виснуть круг його.

Спить орел, не ворухнеться,
Мов трава в південний жар;
А у сні йому здається,
Що летить він вище хмар;

Що під ним степи широкі,
Повз дороги могилки;
У ярках терни й глибокі
Дишуть холодом балки;

Що без пам’яті татари
Мчаться в зеленях степів;
А вдогін їм, наче хмари,
Лави бравих козаків.

Тріпонувсь орел крилами,
Вгору голову підняв
Й клекче: бенкет перед нами
Буде десь з татарських страв!

Тихо знявсь орляка з скелі,
Сизі крила розпустив
І од скель в степи веселі
Попід хмарами поплив,

Та й подався в Дике Поле,
Верстви й милі пролетів;
Баче: поле всюди голе,
Ні татар, ні козаків…

Тільки й чутно, що з тернами
Зашелеще вітерок;
Тільки й видно між кущами,
Що гадюччя й ящірок.

Розпластавсь орел на крилах,
В небі крапкою дрижить;
Кров кипить в орлячих жилах:
Жде він — ворог побіжить…

Аж піднявся вітер буйний,
Понад степом полетів;
Рвав кущі й траву розруйний,
Та орлові й загудів:

«Не побачиш, орле-брате,
Що ти бачити ізвик:
Поле, славою багате,
Втихомирилось навік…»

Вітер далі й далі мчався,
Все щось жалібно гудів;
А орел до скель подався,
Та проклін всьому клектів…