Няня

В темний вечір зим холодних
В парту кинувши книжки,
Ми збирались коло грубки
Слухать нянині казки.

Надворі було хуртеча
Та метелиця мете;
За ворітьми коло вікон
Сніг горбами наросте;

По задвірках круте вітер,
Аж віконниці риплять;
А у нас у грубці дрова
І палають, і тріщать.

От ми й кинемось на шию
Нашій няні, щоб вона,
Няня мила та хороша,
Розказала нам, що зна,

Про Івашечка, про відьму,
І про пекло, і про рай…
І почне писати казка,
Тільки слухай — не зівай!

А зима змінила зиму, —
Теж віконниці риплять;
Теж горби високі снігу
Попід вікнами лежать;

Теж збираємось ми вкупку,
І палає коминок;
Та немає з нами няні
І нема її казок.

Де ж ти, няня, мила няня!
йди нам казку говорить!
А братуха встав та й каже:
«Стійте, хлопці, підождіть!

Коло цвинтаря, я бачив,
Там могилка є одна:
А у їй і наша няня, —
Кажуть всі, що спить вона.

Так ходімо ми до неї
І до себе позвемо,
Варенухою напоїм
І вареничків дамо».

— Підем, підемо до няні! —
Закричали ми водно;
А дідусь нам каже: «Дурні,
А загляньте у вікно!

Бач, як круте! Помоліться
Та й засніть собі в теплі».
Ми й лягли, та тільки сльози
По щоках у нас текли!

1882