Чайчині діти

Весело чайка під небом летіла
З вирію в рідні краї;
Пильно дивилась, болітце уздріла
Й стиснула крильця свої.

Вдарилась низом, на землю упала:
Ті ж і купки, й береги…
Округ зирнула, родину пізнала
Й крикнула: киги-киги!

Бігала чайка на мокрім подолі,
Весело й в небі вона
З тиждень чи зо два літала поволі,
Потім зробилась смутна.

Наче знайти щось знайоме хотіла
В кущиках травки й куги;
Далі десь ямку під аїром вздріла
Й крикнула: киги-киги!

Чайці не треба багато містечка:
В ямку вона упаде
Й, сонцем пригріта, маленькі яєчка
Одно за одним кладе.

Вивелись дітки, слабенькі на ніжки,-
Довго, поки їм літать!
Жовті й дрібненькі, як тії горішки,
Лізуть під крила й пищать.

Мати — як мати: їх гріє й годує;
Рада віддати їм все:
То комаря їм чи мушку готує,
То черв’ячка принесе.

Вийшов стрілець до озір полювати
Став та й набій заклада;
Чуючи лихо, злякалася мати
Й зараз пурхнула з гнізда.

Баче, що ворог під діток підходе,
Хоче його обдурить:
Плаче-кигиче, від кубла одводе
Й далі та далі летить.

Вдарив без жалю стрілець із рушниці,
В полі, як грім, загуло:
Дріб досягнула до дикої птиці
І уразила в крило.

Птиця упала, травою побігла,
Вразу забула свою;
Рідного кубла в болоті настигла
Та й привітає сім’ю.

Довго боліло крильце перебите;
Чайці ж про теє й дарма:
Рада, що з діток ні одне не вбите.
Вражена ж? Ну, так сама!

Виросши, діти злетіли; а мати
Так і зосталась одна;
Бігать їй можна було, та літати
Вже не літала вона!

Під осінь птиці зібралися в зграю,
В вирій податись хотять;
Баче небога, що з рідного краю
Й діти невірні летять.

Чайка й говоре: «Навіщо ростила
Вас я, мої вороги?»
З синіх очиць своїх слізку згубила
Й крикнула: киги-киги!