Восени

Поромник Пилип Тюрін дослухав останні вісті по радіо, постирчав іще за столом, суворо помовчав…

— Ніяк не втихомиряться! — сказав він сердито.

— Кого ти знову? — спитала Пилипова жінка, висока баба з чоловічими руками і з чоловічим басовитим голосом.

— Бомбардують! — Пилип кивнув на репродуктор.

— Кого бомбардують?

— В’єтнамців.

Стара не схвалювала чоловікового захоплення політикою, більше того, це безглузде захоплення дратувало її. Траплялося, що вони не на жарт сварилися через політику, але зараз старій не хотілося лаятись — ніколи, вона збиралася на базар.

Пилип, суворий, зосереджений, одягнувся тепліше і пішов до порома.

Поромником він давно, відразу після війни. Його поранило в голову, працювати нахилившись — столярувати — він більше не міг, він пішов поромником.

Був кінець вересня, віяло після дощів, наганяло сирість і холод. Під ногами чвакало. З репродуктора біля сільмагу лунала фіззарядка, вітер шарпав і рвав музику та бадьорий московський голос. Свинячий виск по селу й крик півнів був стійкіший, пронизливіший.

Зустрічні односельці віталися з Пилипом, киваючи головою, і поспішали далі — до сільмагу по хліб або до автобуса, теж на базар квапилися.

Пилип звик ранками долати цю відстань — від хати до порома, проходив її, не думаючи ні про що. Тобто він думав про що-небудь, але аж ніяк не про пором чи про те, наприклад, кого він перевозитиме цілий день. Тут усе зрозуміло. Він зараз думав про те, як угамувати цих американців з війною. Він дивувався, але нікого не питав: чому їх не влуплять наші ракетники? Можна ж за кілька днів усьому покласти край. Пилип замолоду був дуже активний. Активно прилучився до нового життя, був активний з колгоспами… Не розкурку- лював, щоправда, але сперечався і кричав багато — переконував недовірливих, хвилювався. Партійцем він теж не був, якось про це ні разу не зайшла мова з відповідальними товаришами, але зате відповідальні ніколи без Пилипа не обходилися: він їм щиро допомагав. Він потай пишався, що без нього ніяк не можуть обійтися. Подобалося напередодні виборів, приміром, обговорювати в сільраді з приїжджими товаришами, як краще провести вибори: кому привезти урну додому, а хто сам прийде, тільки треба збігати вранці нагадати… А були й такі, що починали опиратися: «Вони мені коня багато давали — я просив по дрова?..» Пилип тільки дивувався на ці слова. «Та ти що, Єгоре, — казав він чоловікові, — та хіба можна порівнювати?! Оце таке! Тут політичне діло, а ти з якимось там конем: переплутав телятину з…» І бігав по селу, доводив. І йому теж доводили, з ним охоче сперечалися, не ображалися, на нього, а казали: «Ти їм перекажи там…» Пилип відчував важливість моменту, хвилювався, вболівав. «Ну люди! — думав він, весь перейнятий турботами про велике діло. — Бевзі дрімучі». Минав час, активність Пилипова слабшала, а тут його по голові уперіщило — не стало снаги бути активним і хвилюватись. Але він, як і раніше, всі громадські питання брав близько до серця, вболівав.

На річці вітер гуляв добрячий. Шмагав і штовхався… Линви гули. Але хоч виглянуло сонечко, й те добре.

Пилип сплавав туди й назад, перевіз найнетерплячіших, далі пішло легше, без нервів. І Пилип зібрався було знову думати про американців, та під’їхало весілля… Таке теперішнє: на легкових, зі стрічками, з повітряними кульками. У селі тепер теж завели таку моду. Під’їхали три машини. Весілля висипало на берег, галасливе, трохи напідпитку… дуже і дуже показне, хвастливе. Хоч і мода — на машинах, із стрічками, — але ще рідко, ще не всі могли дістати машини.

Пилип з цікавістю дивився на весілля. Цих людей він не знав — нетутешні, у гості кудись їдуть. Дуже хизувався один дядечко в капелюсі… Схоже, що це він дістав машини. Йому все хотілося, аби вийшло гучно, хвацько. Примусив баяніста грати на поромі, перший пішов у танок —-вигукував, дріботів ногами, зорив орлом. Тільки на нього й дивитися було незручно, соромно. Соромно було молодому з молодою — вони тверезіші за інших, совісніші. Уже він так викаблучувався — цей дядечко в капелюсі, нікого не розпалив своєю вдаваною веселістю, зморився… Пором переплив, машини з’їхали, і весілля покотило далі.

А Пилип почав думати про своє життя. Ось як у нього сталося замолоду з одруженням. Була в їхньому селі дівка Марія Єрмилова, красуня. Кругловида, рум’яна, ласкава… Очей не відведеш. Про таку наречену можна лише мріяти, та й то уві сні. Пилип дуже любив її, і Марія теж його любила — йшло до весілля. Але зв’язався Пилип з комсомольцями… І знову ж таки: сам комсомольцем не був, але кричав і заперечував усе нарівні з ними. Подобалося Пилипові, що комсомольці повстали проти дідів сільських, проти їхньої сваволі. Було таке діло: піднялись усі молоді свідомі люди проти церковного шлюбу. Нечуване діялося… Старі нічого зробити не можуть, сердяться, хапаються за батоги — щоб хоч батогами напоумити халамидників, та тільки ще дужче роздражнюють їх. Веселий був час. Пилип, звичайно, — нате й моїх п’ять: теж проти вінчання. А Марія — ні, не проти: у Марії мати з батьком міцні, та й сама вона остаточно випряглася з передових рядів: хоче вінчатися. Пилип опинився у важкому становищі. Він умовляв Марію і сяк і так (говорити він був мастак, за це, напевно, і любила його Марія — талант рідкісний на селі), переконував, трощив затурканість селянську, читав їй статті всякі, фейлетони, сміявся з болем у серці… Марія затялася: вінчатися, й квит. Тепер, оглядаючись на своє життя, Пилип знав, що тоді він зробив непоправну дурницю. Розлучилися вони з Марією. Пилип не змінився після того, ніколи не шкодував і тепер не шкодує, що по силі-змозі брав участь у перебудові життя, а за Марією шкодував. Усе життя серце кров’ю плакало й боліло. Не було такого дня, щоб він не згадував Марію. Спершу було так тяжко, що хотів смерть собі заподіяти. І з роками біль не вгамувався. Вже була сім’я за правилами громадянського шлюбу, — дітки були. А боліло й боліло за Марією серце. Його дружина, Фекла Кузовникова, коли виявила у Пилипа цю його постійну тугу, зненавиділа Пилипа. І ця глибока, тиха ненависть теж стала жити постійно. Пилип не ненавидів Феклу, ні… Але от на війні, приміром, коли казали: «Ви захищаєте ваших матерів, дружин…» — Пилип замість Фекли бачив у думці Марію. І якби судилося загинути, то й загинув би він з думкою про Марію. Біль не минув з роками, але, звичайно, і не пік так, як у перші роки по одруженні. Між іншим, він тоді й говорити став менше. Був активним, як і раніше, говорив, бо треба було переконувати людей, однак весь час ніби випручувався з лабет своєї великої гіркої думи. Замислиться-замислиться, потім схаменеться — і знову напоумлювати людей, знову розкривати їм очі на нове, небувале. А Марія тоді… Марію тоді вивезли з села. Уподобав її якийсь (не якийсь, Пилип з ним потім багато разів зустрічався) заможний парубок з Краюшкіна, приїхали, висватали й повезли. Пилип через рік спитав у Павла, Маріїного чоловіка: «Не совісно було? В церкву поперся…» Павло вдав, що здивувався, потім сказав: «А чого мені совісно повинно бути?» — «Старим піддався». — «Я не піддався, — сказав Павло, — я сам хотів вінчатися». — «Отож я й питаю, — розгубився Пилип, — не совісно? Старим уже можна вибачити, а ви?.. Ми ж так ніколи з темноти не виліземо». На це Павло матюкнувся. Сказав: «Пішли ви!..» І не схотів більше розмовляти. Але що помітив Пилип: при зустрічах з ним Павло дивився на нього з якоюсь прихованою злістю, навіть з болем, так, ніби хотів щось зрозуміти і ніяк зрозуміти не міг. Дійшла чутка, що живуть вони з Марією поганенько, що Марія сумує. Пилипові цього тільки не вистачало: навіть запив від нового болю, що охопив його, однак потім пити кинув і жив так —носив у собі цей біль-змія, і кусав він його, і кусав, але Пилип звик.

Такі невеселі думки збудило це весілля на машинах. З цими думками Пилип ще поплавав туди-сюди, подумав, що треба буде, мабуть, випити в обід склянку горілки — вітер пробирав до кісток і душа чогось заскімлила. Роз’ятрилася, просто розтривожилась.

«Разів до зва ще сплаваю і піду на обід», — вирішив Пилип. Підпливаючи до чужого берега (у Пилипа був свій берег, де його рідне село, і чужий), він побачив криту машину й гурток людей біля машини. Досвідчене Пилипове око відразу вгадало, що це за машина і кого вона везе в кузові: покійника. Люди возять покійників однаково: біля порома завжди вилізуть з кузова, від домовини, і так якось стоять і дивляться на річку, і мовчать, що одразу все зрозуміло.

«Кого ж це? — думав Пилип, вдивляючись у людей. — З якогось села, що вгору по річці, бо не чути було, щоб хтось поблизу помер. Тільки чому ж — звідкись везуть? Не дома помер, чи що, а додому ховати везуть?»

Коли пором підплив ближче до берега, Пилип упізнав у одному з тих, що стояли коло машини, Павла, Маріїного чоловіка. І раптом Пилип зрозумів, кого везуть… Марію везуть. Згадав, як на початку літа Марія їхала до дочки в місто. Вони поговорили з Пилипом, доки пливли. Марія сказала, що в дочки в місті народилася дитина, треба допомогти трохи. Поговорили тоді гарно. Марія розповіла, що живуть вони нічого, добре, діти (троє) усі влаштувалися, сама вона одержує пенсію, Павло теж одержує пенсію, але ще працює, столярує помаленьку вдома. Худоби багато не держать, але так усе є… Індиків збирається завести. Хату ось перебудували минулого року: сини приїздили, допомогли. Пилип теж розказав, що теж усе гараз поки що, пенсію теж одержує, на здоров’я поки що не скаржиться, хоч на погоду голова поболює. А Марія сказала, що в неї серце чогось… Мучиться серцем. То нічого-нічого, а то як стисне, здавить… Уночі буває: як запече-запече, хоч плач. І от, видно, кінець Марії… Пилип як упізнав Павла, то ахнув у душі. У жар кинуло.

Пором стукнувся об хиткий припоромок. Протягли ланцюги з порома в кільця припоромка, заплішили ломиками… Крита машина пробувала вже передніми колесами колоди припоромка, колоди хляпали, тріщали, скрипіли…

Пилип, мов заворожений, стояв біля свого весла, дивився на машину. Господи, господи, Марію везуть, Марію… Пилипові треба було показати шоферові, як ставити на поромі машину, тому що за ними мали з’їхати ще дві, але він наче приріс до місця, дивився і дивився на машину, на кузов.

— Де ставити?! — гукнув шофер.

— Га?

— Де ставити, питаю?

— Та став… — Пилип навмання махнув рукою. Він таки ніяк не міг цілком усвідомити, що везуть мертву Марію… Думки плуталися в голові, не збиралися в одне, в скорботне коло. То він згадував Марію, як вона розказувала йому ось тут, на поромі, що живуть вони добре… То бачив її молодою, як вона… Господи, господи… Маріє… Та невже ж це ти?

Пилип одірвав нарешті ноги з місця, підійшов до Павла.

Павла життя згорбило. Вид іще свіжий, очі розумні, ясні, а постави ніякої. І в розумних очах великий спокійний сум.

— Що, Павле?.. — спитав Пилип.

Павло байдуже глянув на нього, не зрозумів наче, про що його питають, знову став дивитися вниз, у дошки порома. Пилипові незручно було ще питати… Він повернувся знову до весла. А коли повертався, то обійшов криту машину ззаду, зазирнув у кузов — труна. І відкрито заболіло серце, і думки зібралися докупи: так, Марія.

Попливли. Пилип машинально водив кермовим веслом і все думав: «Марієчка, Марія…» Найдорожча людина пливе з ним останній раз… Усі ці тридцять років, як він поромщиком, він напам’ять знав, скільки разів Марія перепливала на поромі. Здебільшого все до дітей їздила в місто: то вони вчилися там, то влаштовувалися, то коли в них дітки пішли… І ось — немає Марії.

Пором пристав до цього берега. Знову забряжчали ланцюги, завили мотори… Пилип знову стояв біля весла і дивився на криту машину. Розумом не збагнути… Ніколи в своєму житті він не подумав: що, як Марія умре? Жодного разу так не подумав. От уже до чого не готовий був, до її смерті. Коли крита машина почала з’їжджати з порома, Пилип відчув нестерпний біль у грудях. Охопило хвилювання: він щось повинен зробити? Адже повезуть зараз. Назавжди. Не можна ж так: провів очима, і все. Що ж робити? І ще більше хвилювання охоплювало його, а він не зрушував з місця, і від цього ставало зовсім погано.

«Та попрощатися ж треба було!.. — схаменувся він, коли крита машина вихоплювалася вже на узвіз. — Хоч попрощатися ж!.. Хоч подивитися востаннє. Труну ж іще не забили, подивитися можна ж!» І здалося Пилипові, що ці люди, які провезли мимо нього Марію, що вони не повинні так зробити — провезти, і все. Адже якщо чиє це горе, то найбільше — його горе У труні ж Марія. Куди ж вони її?.. І впало на Пилипа все це не зжите життям, не знищене часом, не забуте, дороге до болю… Все довге життя стало перед очима — найголовніше, найпотрібніше, чим він жив… Він не помітив, що плаче. Дивився услід жахливій машині, де труна… Машина піднялася на узвіз і в’їхала у вулицю, зникла. Ось тепер життя піде якось інакше: він звик, що на землі є Марія. Трудно бувало, тяжко — він згадував Марію і не знав сирітства. Як же тепер буде? Господи, порожнеча яка, біль який!

Пилип швидко зійшов з порома: остання машина, що тільки-но з’їхала, затрималася чогось… Пилип підійшов до шофера.

— Дожени лишень криту… З труною, — попросив він, влізаючи до кабіни.

— А чого?.. Навіщо?

— Треба.

Шофер подивився на Пилипа, нічого більше не спитав, поїхали.

Доки їхали селом, шофер кілька разів придивлявся збоку до Пилипа.

— Це краюшкінські, чи що? — спитав він, кивнувши на криту машину попереду.

Пилип мовчки кивнув.

— Рідня, мабуть? — ще спитав шофер.

Пилип нічого на це не сказав. Він знову дивився, не відводячи очей, на критий кузов. Звідси видно було труну посеред кузова… Люди, які сиділи по боках кузова, раптом знову здалися Пилипові чужими — і йому, і цій труні. Навіщо вони там? Адже в труні Марія.

— Обігнати, чи що? — спитав шофер.

— Обганяй… І зсади мене.

Обігнали фургон… Пилип виліз із кабіни і підняв руку. І серце застугоніло, наче ось зараз має статися щось таке, що всім, і Пилипові теж, стане зрозуміло: хто така була для нього Марія. Не знав він, що станеться, не знав, які слова скаже, коли машина з домовиною зупиниться… Так хотілося подивитися на Марію, так це потрібно було, важливо. Не можна ж, щоб вона отак і поїхала, адже в нього теж життя минуло і теж нікого не буде тепер…

Машина зупинилася.

Пилип зайшов ззаду… Взявся за борт руками і поліз по отій коротенькій залізній драбинці, що внизу кузова.

— Павле… — сказав він благально і сам не впізнав свого голосу: так благально він не збирався говорити. — Дай я попрощаюся з нею… Відкрий, хоч гляну.

Павло раптом рвучко встав і ступив крок до нього… Пилип устиг близько побачити його обличчя… Перекошене обличчя, очі, в яких недавно стояв сум, тепер вони раптом зробилися злі…

— Іди звідси! — неголосно, жорстоко сказав Павло. І штурхнув Пилипа в груди. Пилип не ждав цього, ледь не впав, утримався, вчепившись за кузов.- Геть!.. — закричав Павло. І знову штурхнув, і знову — і сильно так штурхав. Пилип щосили тримався за кузов, дивився на Павла, не впізнавав його. І нічого не розумів.

— Гей, чого ви? — переполошилися в кузові. Молодий чоловік, син видно, узяв Павла за плечі й потягнув у кузов. — Чого ти? Що з тобою?

— Хай іде геть! — зовсім зло сказав Павло. — Хай він (іде звідси!.. Я тебе подивлюся. Приповз… гадина яка. Геть звідси!.. Геть!.. — Павло затупав ногою. Він як сказився від горя.

Пилип зліз із кузова. Тепер він розумів, що з Павлом. Він теж зло дивився знизу на нього. І говорив, сам не усвідомлюючи, що каже, але, видно, слова ці жили в ньому готові:

— Що, гірко?.. Захапав чуже, а гірко. Радів тоді?..

— Ти зате багато нарадівся! — сказав з кузова Павло. — Наче я не знаю, як ти радів!..

— От як на чужому нещасті своє життя будувати, — вів далі Пилип, не слухаючи, що йому кажуть з кузова. Важливо було встигнути сказати своє, дуже важливо. — Думав, будеш жити розкошуючи? Ні-і, так не буває. Ось я тепер бачу, як тобі все це дісталося…

— А ти дуже нарозкошувався? Ти… Дуже?.. Тебе чого ото в таку дугу зігнуло? Якщо добре жив — чого ж зігнувся? Від хорошого життя?

— Радів тоді? От — нарадівся… Старець. Ти ж старцюга!

— Та чого ви?! — розсердився молодий чоловік. — 3 глузду з’їхали, чи що!.. Знайшли час.

Машина поїхала. Павло ще встиг крикнути з кузова:

— Я старець!.. А ти скавчав усе життя, як пес, за ворітьми! Не я старець, а ти!

Пилип тихо пішов назад.

«Маріє, — думав він, — ех, Маріє, Маріє. От як ти життя усім перекособочила. Полаялися ось — два дурні… Обидва ми з тобою старці, Павле, не прискай. Якщо ти не старець, то чого ж злостишся? Чого б я злостився? Відломив замолоду кусень щастя — живи та радій. А ти радості й не зазнав. Не любила вона тебе, от у тебе горе й полізло горлом тепер. Не треба було й хапати тоді. А то приїхав — раз, два — повезли!.. Зраділи?»

Гірко було Пилипові… Але тепер до гіркого розпачу цього прилучилася ще й досада на Марію.

«Теж хороша: ні щоб підождати — подалася в Краюшкіно! Просто вже нетерплячка якась. Теж толку було… І що тепер?..»

— Тепер що ж?.. — сказав собі Пилип остаточно. — Тепер нічого. Треба якось дожити… Та теж збиратися слідом. Нічого тепер не повернеш.

Вітер помітно слабшав, небо прояснилося, сонце освітило, а холодно було. Голо якось навкруги й холодно Та що казати — осінь, звідки теплу взятися?