Рудий

Давно-давно це було! Так давно, що й згадувати не хочеться, коли це було. Це було давно й чудово. Весна була — ось що стоїть у пам’яті, наче це було вчора.

Їхав я по Чуйському тракту з Онгудая додому, в Сростки. В Онгудаї я жив з місяць у дядька Павла, хрещеного мого, (бухгалтера. Була така у нас із мамою досить безглузда спроба: чи не вивчитися мені на бухгалтера? Отже, мені років 12–13, тому що коли мені виповнилося 14, нас пойняла інша думка: вивчитися мені на автомеханіка. Нас із мамою постійно турбувала думка: на кого б мені вивчитися?

З бухгалтерства нічого не вийшло: хрещений відмовився вчити. Я цьому дуже зрадів, бо й сам уже хотів утекти додому… Чомусь я дуже любив своє село. Пожив я з місяць серед чужих і просто-таки змучився: село сниться, хата рідна, мати… Неспокійно на душі, незатишно.

І от їхав додому. Серце півником співає — славно! Я знав: лаяти мене немає за що (бухгалтерія зовсім щиро не полізла в голову, про що хрещений і сповіщав маму листом, і я цього листа віз), а скоро буде — з-за гори відкриється — моє село.

З Онгудая до Сростків — це їхати з гір, униз, в передгір’я, кілометрів триста. Хрещений в Онгудаї посадив мене на ЗІС-5 до рудого шофера, наперед віддав гроші — і я їхав собі. Дорога ж он яка!.. Від самої їзди серце завмирало з радості. А тут ми ще десь зупинялися на ночівлю, в якійсь хатині, я спав на просторому полу, де пахло овечими шкурами, борошном і цибулею, слухав якісь розмови внизу… Люблю слухати чужі розмови, завжди любив. Слухав-слухав і заснув. А вдосвіта, тільки почало сіріти, мене розбудив мій рудий шофер, і ми поїхали по свіжачку. Я позіхав, рудий теж підпозіхував… Було йому років тридцять, дебелий, увесь рудий-рудий, а очі голубі. В дорозі він увесь час мовчав. Тільки позіхне, смішно вилається — протяжно якось, з приспівом — і знову мовчить. А я собі Дивився, не міг надивитися, як прозоріє, летить назустріч нам величезний, відкритий навстіж гірський день… Ах, і чудово ж їхати! І чудова моя батьківщина — Алтай: як буваю там, то мовби піднімаюся трохи до неба. Гори, гори, а простір такий, що душа співає. Якась рідкісна, незаймана краса. Описувати її марно, нею й надихатися не можна: все мало, все дивився б і дихав цим простором. І не лякали мене ніколи ці гори, хоч на вершинах у них голо, сніг… Мені любіше поле, та не рівна долина, а з косогорами, з гривами та підгірками. Але й гори, і сніг цей на вершинах, коли внизу зелено, — ніколи чужими не були, а тільки ще любіше й тепліше тут, унизу.

Їдемо…

Назустріч нам така ж вантажна ЗІС-5 (їх потім, коли вони вже ішли з життя, лагідно звали «Захар» або «Захарович», вони добре попрацювали). Рудий ледь відхилився на тракті правіше, а той, зустрічний, жене посередині майже… Рудий трохи стривожився, притиснувся ще правіше, до самої бровки, а зустрічний — нахраписто посередині. Рудий здивовано втупився уперед… Я від цього його погляду захвилювався: я спершу не збагнув, що нам загрожує небезпека. А небезпека летіла назустріч нам… Рудий зменшив швидкість і невідступним, немигаючим, якимсь заціпенілим поглядом стежив, як наближається цей зустрічний дурень. Той перед самим носом у нас звильнув, але однак нас дуже штовхнуло і почувся неприємний, моторошний тріск…

Я дужче злякався цього тріску, ніж удару, досі пам’ятаю цей тріск: різкий, сухий, раптовий… Якось від нього, від цього тріску, промайнуло у свідомості, що біда, може, смерть… Але вмить усе пронеслося — ні смерті, ні біди великої. Рудий зупинився, виліз із кабіни… І я теж виліз. У нас — з боку керма — відірвало ріг кузова, причому ріг, що від кабіни. Той, видно, задком хедекнув нас, і йому менше перепало, бо для нього це вийшло — на прощання з протягом, а для нас удар — зустрічний: шматка кузова як і не було, верхнього. Той, видно, гаками садонув, отими, що борт закривається. Ми подивилися вслід цьому придуркуватому — а він собі погнав, мовби нічого й не сталося. Рудий швидко вскочив у кабіну… Крикнув мені: «Сідай!» Я миттю опинився в кабіні… Рудий розвернувся і помчав навздогін за тим, що ні сіло ні впало отак пригостив нас. Ну й летіли ж ми!.. Рудий знову невідступно, не змигнувши оком, — взагалі страшнувато — дивився вперед, ледь схилившись до руля. І страшнувато, і гарно — я дивився то на рудого, то на машину попереду. Відстань між машинами скорочувалася. Рудий не промовив ні слова… Він тільки раз чи два поворухнувся від нетерпіння. Я зрозумів, що він хоче зробити, теж припечатати отому, кузовом-таки, я чув, так роблять шофери: за нахабство і зухвалість. Але коли ми наздоганяли, я раптом згадав, що там же їх у кабіні двоє сиділо, два дядьки. Я сказав рудому:

— їх двоє там…

Рудий ледь поворухнув головою на мій голос, але як дивився вперед, так і дивився, швидкості не зменшив… Він, звичайно, почув мої слова, але я не побачив, що він про щось таке подумав, крім отак: будь-що наздогнати. Це було в його погляді, у всій його схиленій постаті — наздогнати. Його нетерпіння передалося й мені, я теж учепився в ручку дверцят і теж увесь напружився — теж нараз усього цілком охопило одне-єдине бажання: швидше наздогнати і вшкварити.

Той, як і раніше, гнав серединою тракту… Ми повисли у нього на задку, рудий почав сигналити, просячи дороги. Він ще раз поворухнувся, востаннє, ковтнув… І гув, гув безперервно. Сині очі його просто палали нетерпінням, кричали просто. Горіли ясним синім вогнем. Він злився з кермом, правим ліктем притис отой великий чорний пупок сигналу — і гув, і гув.

Довго той не давав нам дороги… Нарешті, бачимо, почав одхилятися праворуч. Рудий зовсім ліг на кермо… І ми почали повільно їх обходити. Поряд зі мною — близько, рукою можна дістати — підскакував ворожий нам кузов… І він, хитаючись і підстрибуючи, потроху відставав і відставав… Мені вже стало видно обличчя того нахаби: теж молодий, молодший за рудого, вилицюватий, у сірому картузі… Скосив очі на нас, трохи назад… Потім ми з ним порівнялись, я зовсім поряд опинився… Серце моє ніби хтось у кулаці стиснув… Той, у картузі, подивився на нас, точніше так: через мене на рудого… І я зрозумів, що він не впізнав, що саме нам він зробив таку шкоду. Я дуже близько бачив його обличчя: широке у вилицях, зовсім не зле, трохи навіть кирпате… Він, по-моєму, досадував і дещо був здивований, що його обганяють — і тільки. Зовсім, певно, не сподівався він, що його догнала розплата за його хуліганство.

Ми почали вже обганяти ЗІС, цей, у картузі, вже остався трохи позаду. Їх, щоправда, двоє було в кабіні, але другого я зовсім не пам’ятаю — я його, мабуть, не бачив: до того було цікаво дивитися на вилицюватого.

Ми майже випередили, їхали серединою… І тут рудий зробив так: дав праворуч, потім рвучко вліво і загальмував. Нас кинуло вперед. Знову цей жахливий тріск… Знову мимо промчалося щось темне, моторошне, оглушивши гуркотом біди й смерті… І ми зупинилися зовсім: рудий звернув праворуч на узбіччя, як і належить, узяв довгу заводну ручку і виліз з кабіни. Але той, з обвислим уже бортом, не зупинився. Рудий підождав-підождав, уліз знову до кабіни, розвернувся, і ми поїхали своєю дорогою. Рудий був спокійний, нічого не сказав про те, що… Він їхав і їхав. Разів два виглядав з кабіни і дивився мигцем на понівечений ріг борту.

Я ж чомусь почав думати так: ні, жити треба серйозно, треба глибоко і по-справжньому жити — серйозно. Я дуже поважав рудого.

Відтоді я інколи ловлю себе на тому, що придивляюся до рудих: якісь це особливі люди, зі своєю якоюсь прихованою, серйозною глибинкою в душі. Дуже вони мені подобаються. Не всі, звичайно, але отакі ось — мовчазні, спокійні, настирливі… Такого не відразу зіб’єш. І зуби йому не забалакаєш — він своє зробить.