Привіт Сивому!

Ця історія про те, як Михайло Олександрович Єгоров, кандидат наук, довготелесий, зосереджений очкарик, ледь не одружився.

Була дівчина… жінка, яка повільно, лагідно називала його Мішель. Очкарика трохи дратувало, що він Мішель, він був розумним росіянином, тому вся ця… весь цей брязкітливий чужий набір — «Мішель», «Базіль», «Андж» — усе це його бентежило, соромно було, але він вирішив, що він потім, пізніше, підправить свою подругу, вона стане простіша. Поки що він терпів і «Мішеля», і багато чого іншого. Йому було добре з подругою, легко. Її звали Катя, але теж, біс його забирай, Кет. Мішель познайомився з Кет у малознайомих людей. Щось таке там відзначалося, день народження, чи що, була Кет. Мішель випив трохи зайвого, осмілів, якось само собою сталося, що він провів Кет додому, ввійшов з нею разом, і вони весело хихикали і теревенили до ранку в її маленькій милій квартирці. Мішеля приємно здивувало, що вона розумна жінка, дотепна, смілива… Хоча знову ж — ця навмисно уповільнена мова, млявість, надмірна томність… Не те що це надто вже безглуздо, але навіщо? Кандидат, грішним ділом, подумав, що Кет хоче йому сподобатись, і в душі навіть попишався собою. Хоче видаватися дуже сучасною, цікавою… «Дурненька, — думав Мішель, крокуючи вранці додому, — хіба в цьому сучасність!» Кандидат ніс у грудях міцне почуття впевненості і свободи, рідкісне й дороге почуття. Життя його знайшло раптом важливий новий сенс. «Я поступово відкрию їй просту і вічну істину: цікаве те, що природне. Хай би що це коштувало — відкрию!» — думав кандидат.

Далі — більше: Мішель усе ходив і ходив до Кет, інколи починав говорити, що не вся ж література — «Аеропорт»! Кет тихо, повільно сміялася, вони голубилися… Мішель поринав у якийсь хисткий, повільний, безтурботний світ, і його вже менше бентежило, що весь час — музика й музика, безперервно, одноманітно; що світ — десь під ногами, що, як і раніше, мляві жести Кет, повільні слова… Він їх не слухав. Він вирішив, що, певно, варто трохи розслабитись. Усе потім увійде в свої береги. Є в природі весна, є повені… Ми потім гарно все налагодимо: вона недурна, вона збагне, що не вся література— «Аеропорт», та навіть річ не в цім: нехай «Аеропорт», але нехай поряд будуть реальні виміри речей: наприклад, прожито день, оглянувся — щось зроблено, таке потаємне свято душі, не знати хоч би зрідка такого свята —, величезна бідність. Звичайно, звичайно, думав Мішель, переливаючи в руках м’які струмочки запашного волосся Кет, звичайно, вона знає досконало мистецтво ніжності, пестощів, але ми додамо до цього щось тверезе, ділове. Ми знайдемо!

— Катю, — каже Мішель, — а що, як ми… У мене скоро відпустка, гайнемо ми в Сибір. На Алтай. Візьмемо рюкзаки — і пішки. Там дуже розвинена народна медицина, я хотів би зібрати матеріал…

— Найн, — навмисне сердила його Кет чужими словами і сміялася. — Но-о, Мішель.

А сміялася вона чарівно, повільно, тихо, обіцяюче, заклично… Ну, чорт знає як двозначно. Мішель кидався її цілувати, а Кет мляво відбивалась і казала:

— Ну, годі, Мішель, годі…

«А здоровий я мужчина!»—думав сам собі Мішель. Йому було добре.

Так тривало з місяць.

І якось Мішель прийшов знову до неї ввечері. Прийшов… І сторопів: на дивані, де він учора ще вільно напівлежав, теж досить вільно напівлежав здоровий бугай у неймовірній сорочці, ситий, навіть якийсь світлий від ситості.

— Здрастуйте, — сказав Мішель. Він постарався сказати спокійно, але серце в нього заболіло. А далі він і зовсім очманів: Кет була в халатику, він одразу цього не помітив. Але ж це при ньому вона ходила в халатику, чому ж іще при комусь? Що це?

Бугай у квітчастій сорочці сів на дивані й трохи насмішкувато, трохи поблажливо дивився на довготелесого охайного кандидата.

— Знайомтеся, — спокійно, повільно сказала Кет. — Серж, я тобі казала…

Серж кивнув.

Мішель і далі по-дурному стояв: він не знав, як йому бути. Потім він сів.

У кімнаті було накурено, але не душно, а якось нудотно- солодко: звучала тиха музика. Кандидат почував себе дуже гидко… Він підвівся і підійшов до Сержа.

— Михайло Олександрович, — відрекомендувався він. І подав руку. «Може, це її родич?» — подумав він.

Серж поблажливо подав свою руку. І кивнув поблажливо… Кандидатові зробилося зовсім погано: який родич! Родичі не дивляться так насмішкувато, так поблажливо, це сидів зухвалий суперник. Кандидат знову сів.

— Кава? — мовби нічого й не сталося, спитала Кет; вона була мила і спокійна. — Коньяк?

— Чому ви віддаєте перевагу? — теж спокійно, повагом спитав бугай у тропічній сорочці; якось уміли вони так говорити — в’яло, повільно у них виходило.

«Як у кращих домах Лондона», — спало на думку кандидатові, він раз у раз чув цю огидну дурну фразу, а тепер сам чомусь пригадав. Він розсердився на себе за це. І за те ще розсердився, що розгубився. І за те ще, що не може ніяк знайти правильний тон у цій ситуації. В такому дурному становищі він ще не бував.

— Коньяк, напевно, — несподівано теж повільно сказав кандидат, але в його повільності явно звучала іронія; кандидат збадьорився: здається, знайдено правильний тон, єдино можливий. — А ви?

— Так, напевно, — повільно сказав бугай, не почувши чужої іронії. Кет почула іронію і уважно подивилася на Мішеля… невизначено усміхнулася.

— Серж, у холодильнику, — сказала вона.

Серж устав і повільно пішов на кухню.

— У чім річ? — спитав кандидат, коли Серж вийшов.

Серце його так забилося, так гірко й прикро зробилось, що голос його здригнувся, іронія зникла.

— Що? — Кет струснула попіл з сигарети «Кент» у попільницю. — Про що ти?

— Хто це?

— Знайомий…

— Як знайомий?

— Близько.

— Але… Не розумію! — загарячкував кандидат. — Що значить «близько»?

Кет повільно засміялася… Цієї миті кандидатові захотілося підійти і вліпити їй ляпаса. Увійшов Серж з коньяком і ще з якоюсь пляшкою.

— Я знайшов там віскі, — сказав він. — Я, напевно, займуся віскі. У тебе є содова?

— Там же внизу.

Серж поставив пляшки і знову попрямував на кухню.

— У чім річ? — сердито спитав кандидат. — Хто це?

— Мій давній знайомий, я ж сказала. Друг, якщо хочеш. А що?

—- Не розумію… — Кандидат знову розгубився, і було дуже боляче. — У нас, здається, були не ті стосунки…

— Тобі було погано зі мною?

— Але я вважав, що… Не розумію! Нічого не розумію!

— Ти вважав, що ти єдиний і неповторний?

— Отже, між нами все? — дуже по-дурному спитав кандидат. І сам знову розсердився на свою дурість.

— Чому? — спитала Кет. — Ти можеш приходити…

— За графіком, чи що?

— Не треба хамити, — зморено й повільно сказала Кет.

«Не піду! — вирішив кандидат. — Що буде, те й буде. Я вам покажу… Сан-Франціско!»

Увійшов Серж із содовою. У нього були спадисті могутні плечі й широченні груди.

— Вам коньяк чи віскі? — спитав він увічливо і поблажливо? він почував себе в цій квартирі цілковито господарем.

«Чого ж він не ображається, що вчора ще господарем тут був я? — дивувався кандидат. — Це ж треба так увійти в роль… ультрасучасних людей. Чи це вже скотство якесь».

— Мені б горілки, — сказав кандидат; він з відчаю пішов на ризикований крок: вирішив випити добренько і, можливо, сказати цим «джентльменам» усю правду про них. Але він мало пив, зовсім майже не пив, і швидко п’янів. Одначе навмисне зажадав горілки — у цьому був певний виклик, і це його влаштовувало. — Є у цьому домі горілка?

— Є? — спитав Серж господиню. При цьому не приховав поблажливої посмішки.

— Нема, — коротко сказала Кет.

— Ну, тоді віскі, — сказав кандидат. — 3 содовою. — Він теж підладнався грати «джентльмена», і Кет, він бачив, зрозуміла це, а Серж не розумів поки що, думав, що кандидат бундючиться з ними і робить це погано, тому він ставав ще ввічливішим з Мішелем, ще іронічнішим і поблажливішим.

— Як з’їздили? — спитала Кет у Сержа. Розгорнула кольоровий папірець, узяла щось у рот і почала жувати. І потім вона весь час жувала, навіть коли говорила. Жувала теж повільно. — Цікаво було?

— Було непогано.

— Хто був?

— Були Алка з Владиком, Радик… Ще двоє, ти їх не знаєш.

— Радик сам був?

— Сам. Було непогано. Погода дещо псувала пейзаж…

— Чому Радик був сам?

— Ти ж знаєш Радика! Настрій — побути самому. Взагалі непогано було. – Кажучи це, Серж налив у три кришталеві чарки: собі й Кет уміло бризнув із сифона содової, кандидатові підсунув сифон, щоб той сам розвів собі, як вважатиме за потрібне. Кандидат принципово не схотів розводити.

Кет ледь відпила і знову закурила. Серж випив половину, закурив теж і відкинувся на спинку стільця, і навіть стілець нахилив назад. Кандидат шарахнув усю чарку і крякнув.

Кет і Серж розмовляли.

— Що робили? — спитала Кет.

— Ну, сама знаєш… У похмуру погоду дулися в преферанс. До речі, — пожвавішав Серж, — потім знаєш хто приїхав? Сивий!

— Так?

— Підкочує мотор, дивимося — вилазить Сивий. Запилюжений!.. Цупить з багажника ящик шампанського… «Закуска ваша!» — горланить.

— Сивий був сам? — спитав кандидат.

На нього здивовано подивилися.

— Сивий був сам, — сказав Серж, дещо спантеличений.

— Чого це він? — здивувався кандидат Мішель. — Здурів, чи що, сам їздить.

— Ви знаєте Сивого? — зацікавився Серж.

— Ну, огир такий… сіруватий, трохи рижий.

— Не треба хамити, Мішель, — повільно, без усякої, однак, тривоги сказала Кет.

Серж повільно подивився на Мішеля.

— Ще вріжемо, чи що? — спитав Мішель. І взяв пляшку з віскі, взяв іншу чарку, більшу, набухав повну. — Ну, за знайомство! — потримав чарку, почекав, чи не пристануть до нього… До нього не пристали, Мішель випив сам. — Кхух!.. — видихнув він. — Дуже люблю віскі. У вас «Кент»? Дозвольте?..

Серж підсунув йому пачку.

— Не фонтан сигарети, еге ж? — сказав Мішель, невміло закурюючи, — він не курив.

— У вас є щось краще? — спитав Серж.

— «Марлборо», дома лишив, — якомога повільніше і лінькувато сказав кандидат. Він теж відкинувся назад із стільцем і почав ризиковано погойдуватися. — На електрооргані. Вийшов уже і спохватився: де ж у мене «Марлборо»? Потім згадав: грав на електрооргані і там, напевно, лишив. Ну, думаю, у Кет хтось буде, я стрельну. У вас є електроорган? — спитав він у Сержа.

— Немає, у мене є балалайка.

— Фі-і… І ви на ній граєте?

— Так, я на ній граю.

— І як на це дивиться Сивий?

— Сивий… Слухає і плаче.

— І Радик плаче? Що ж ви таке граєте, що вони плачуть?

— «Не шей ты мне, матушка, красный сарафан».

— Чудова мелодія… Чого ж тут плакати? Проте… зрозуміло: кадри. Взагалі, як зараз ідуть справи з кадрами? По-моєму, непогано? Що Сивий думає про це?

Кет перестала жувати і з цікавістю глянула на Мішеля.

Серж прямо розглядав сухорлявого кандидата… Не знав, як усе це розуміти.

Кандидат катастрофічно п’янів. Зле, мстиве почуття ослабло, йому стало дуже весело, просто смішно.

— То що Сивий думає про проблему кадрів? — знову спитав він у Сержа.

— Сивий? — перепитав Серж. І в голосі його почулася погрозлива нотка. — Сивий думає, що за…

— Серж! — сказала Кет.

— А призи Сивий бере? — розпитував і далі кандидат.

— Бере. Хочете, я вам покажу парочку його призів?

— А коли ж він думає? — не вгавав кандидат. — Під час рисистих випробувань?

Серж вимогливо подивився на Кет: він більше не міг терпіти.

— Мішель, не треба хамити, — нормально, не лінькувато сказала Кет.

— А хто хамить? — здивувався Мішель. — Ми просто бесідуємо. Скажіть, будь ласка, багато було людей?

Серж мовчав.

— Ви не помітили, Вороний був там чи ні? До речі, як Сивий почуває себе в літаку? Не ірже від задоволення? Бо я з Вороним літав одного разу, він як заірже!..

— Ну годі, — рішуче сказав Серж. І встав. — Зараз ти в мене заіржеш… — І схопив кандидата короткою сильною рукою і поволік до виходу.

— Серж, не дуже там, — сказала Кет.

Окуляри у кандидата злетіли, хруснули під ногами… Він хотів озирнутися на Кет, але не встиг — вилетів у коридор. За ним вийшов Серж і вдарив його в щелепу. Кандидат стукнувся головою об стіну, але — дивно — не відчув болю. Серж іще раз ударив його, цього разу по зубах… І тепер боляче не стало, тільки зробилося солоно в роті й тісно.

«Який же ти жорстокий!.. — з огидою подумав немічний чоловік, невиразно бачачи перед собою того, хто бив. — Який ти мерзотний».

— Ще? — спитав Серж.

— Давай, — сказав кандидат.

Ще деякий час неясно бовваніла перед ним квадратна Сержева туша; потім вона зникла… Почулися кроки, що віддалялися.

— Привіт Сивому! — сказав кандидат.

Кроки зупинилися… З півхвилини, мабуть, східці мовчали в порожнечі, потім відчинилися двері й зачинилися; клацнув замок.

Кандидат дістав хусточку, витер закривавлений рот і почав навпомацки спускатися вниз по сходах. Дивне у нього було почуття: і гірко було, і гидко, і водночас він з полегкістю подумав, що тепер не треба сюди приходити. Те, що лишилося там, за спиною, — пестощі Кет, сьогоднішнє приниження — це як лікарня, було небезпечно, було марення, а тепер — швидше звідси і не озиратися.

«О-о! — подумав про себе кандидат Михайло Олександрович. — Ну як, Мішель?»