Психопат

Живе на світі чоловік, його звуть Психопат. У нього є, звичайно, ім’я — Сергій Іванович Кудряшов, але у великому селищі, колишньому райцентрі, його звуть Психопат — коротше і точніше. Він і справді якийсь ненормальний. Не так щоб зовсім з вивихом, а так, звихнутий.

Один випадок, приміром.

Захворів Психопат, простудився (він працює бібліотекарем, працює добре, не було, щоб у нього в робочий час на дверях висів замок), але, крім роботи, він ще ходить по селах — купує за безцінь старовинні книжки, журнали, листується з якимись закладами в місті, час від часу до нього з міста приїжджають… У один з таких походів по селах він у дорозі потрапив під дощ, промок і простудився. Йому призначили ходити на уколи в лікарню, тричі на день.

Уколи робила сестричка — молода, висока, сором’язлива, дуже приємна з виду, раз у раз чогось червоніла. Стала шукати голкою вену в Психопата, штрикала, штрикала в руку, почервоніла… Психопат зціпив зуби і мовчав, йому хотілось якось підбадьорити сестричку, бо він бачив, що вона сама мучиться.

— Та ви не хвилюйтесь, — сказав він. — Ви спокійніше — як вас учили…

— Вона зникає, — пояснила сестричка.

Психопат поворушив вільним плечем, другу руку, ліву, він напружив і щосили працював кулаком, як звеліла сестричка. Сяк-так всадили укол.

— Невже всі так будуть? — спитав Психопат. Він аж упрів.

Сестричка нічого на це не сказала, тільки знову зніяковіла, пінцетиком зняла голку з шприца і поклала її у металеву блискучу вазочку, в якій кипіла вода. Психопат подумав: «Як суп вариться з залізяччя, треба ж».

Прийшов він удруге робити укол. Заздалегідь почав хвилюватися. Діждався своєї черги, ввійшов до кабінетика, оголив праву руку до ліктя і заходився працювати кулаком. Защемили гумовою кишкою руку вище ліктя, і він далі працював кулаком, а сестричка готувала шприц. Психопат між ділом відзначив, яка вона ставна, пора взагалі заміж — хороша, напевно, мати буде.

Почали знову шукати вену. Рука Психопатові оніміла.

— Відпускайте, — звеліла сестричка.

Психопат став поступово відпускати гумову петлю, а сестричка шукала і одно попадала мимо.

— Зникає… — сказала вона.

— Та куди вона в біса зникає!.. — втратив терпіння Психопат. Руку просто ломило від болю. — Що вам тут, гра в жмурки, чи що? — зникає… Уміти ж, мабуть, треба!

Потім, ідучи з лікарні, Психопат шкодував, що нагримай, але не міг без роздратовання думати про сестричку. Він думав: «Тільки дітей і народжувати — здорові хоч будуть. Чоловіка хоч акуратно годувати буде… Ні, поперлася в медсестри — в люди вийшла, називається».

Пішов він утретє робити укол. Ішов і з жахом думав, що треба ходити так цілий тиждень. «Як же вона вчилася? — думав він з подивом. — Адже вчив її хтось — оцінки ставив. Вирішив хтось, що все, готова медсестра». Що в нього зникає вена, він якось не міг цього зрозуміти. Куди зникає? Як це?.. Маячня ж. Не вміє людина, і все.

Оголив він у кабінетику ліву руку, стяг її гумою, поклав на червону холодну подушечку і заходився уміло працювати кулаком. На медсестру не дивився — як вона готує шприц. У нього боліла душа — боляче ж, нестерпно боляче, ще від попереднього уколу біль не вгамувався, а тепер вона знову почне вену шукати. Він працював кулаком і думав: «Ну на якого біса треба було в медучилище? Ну, бухгалтер там, рахівник, секретар у сільраді, якщо дояркою не хочеться, — ні, неодмінно треба в медсестри!»

Сестричка підійшла до нього, виштовхнула з шприца вгору тонесеньку цівку ліків, вільною долонею з силою кілька разів погладила руку Психопатові від ліктя донизу. На Психопата не дивилася — сама, очевидно, неабияк страждала, що в неї погано виходить.

«Буду терпіти, — вирішив Психопат. — Тиждень якось витерплю».

Вена знову зникала. І сестричка, і Психопат упріли. Біль з руки стріляв кудись під серце. Психопат подумав, що так, мабуть, можна знепритомніти.

— Та невже ви всім так? — спитав він крізь зуби. — Що ж це таке?.. Нестерпно ж!

— Ну як вона у вас зникає! — теж розсердилася сестричка.

«Вона ж іще й сердиться!»

— Припиніть! — Психопат одвів вільною рукою руку сестри з шприцом. — Це тортури якісь, а не лікування.

Сестричка розгубилася… Почервоніла.

— Ну, а як же? — спитала.

— Та як, як!.. — Психопатові враз і шкода її зробилося. — Не знаю як, але так теж не можна, люба. Я ж не залізний, ну!

— Я розумію… — Сестричка стояла перед ним і зі своєю могутньою молодою поставою мала жалюгідний вигляд.

— Ви уважніше якось, пригадайте, як вас учили…

— Я все правильно роблю. — Сестричка дивилася на нього згори просто, зі щирим здивуванням. — Усім так роблю — нічого.

— Ну, всім, усім… — сказав Психопат. І знову мимохіть роздратовано подумав: «У люди вийшла». — Ну, давайте, що тепер…

Сестричка націлилася знову в вену, наче намацала, загнала голку і встигла натиснути поршник шприца… Психопат скрикнув від болю; біль різонув по руці, навіть у потилиці зробилося важко і боляче.

— Ідіотство, — сказав він, ледь не плачучи. — Ну й ідіотство ж справжнє!.. Покличте лікаря.

— Навіщо? — спитала сестричка.

— Покличте лікаря! — вимагав Психопат. І встав, і почав нервово ходити по кабінетику, зігнувши ліву руку, і притиснувши її до боку, і роздратовуючись дужче й дужче. — Це ідіотизм! Будемо ми коли-небудь що-небудь уміти робити чи ні?! — Він кричав на сестру; і вона тому пішла до лікаря, що він кричав: скаржитися пішла, тому що він висловлюється: «ідіотизм».

Прийшов лікар: молодий, з борідкою, сумує в селі, неуважний, дотепний понад усяку міру, помітив Психопат ще того разу, коли лікар приймав його.

— Що тут у вас? — Та з такою поблажливою посмішечкою в очах — просто Міклухо-Маклай, а не лікар заштатний. Саме ця посмішечка і розгнівала до краю Психопата.

— Та у вас тут, знаєте, коней кують, а я укол прийшов робити…

— Ну-ну! — перебив його лікар і виглядом своїм показав, що йому ніколи. — Ближче до діла прошу.

— Та діла ж немає! — закричав йому в борідку Психопат. — Будемо ми коли-небудь хоч уколи робити чи шпаги будемо ковтати? — Психопат, коли втрачав самовладання, говорив незрозуміло, недоладно, від чого сам потім страждав і катувався. — Ну що ж, любі ви мої, як же так працювати? Укол ось — годину стараємось — зробити не можемо. А ми борідки відпускаємо, пенсне ще тільки лишилося… Працювати не вміємо! Борідку найлегше відпустити, а вона он у вас уколи не вміє робити! — Психопат показав на сестричку. — Дядя лікар з борідкою… навчили б! Чи самі теж не вміємо?

«Дядя лікар» спершу слухав з подивом, потім розсердився.

— Та перестаньте кричати тут! — сказав він суворо. — Що вам тут, базар, чи що?

— Та гірше! — не вгамовувався Психопат. — Гірше! Базар за своїми законами живе — там уміють, а у вас тут… чортзна-що, стайня.

Сестричка з цього мовчки дуже здивувалась і обурилася.

— Приміщення їм побудували! — кричав далі Психопат. — А який толк? Все одно самодіяльність. Та що за прокляття таке, що ж, вічно так і будемо?! Ну, уколи, уколи — адже ж… ну що ж простіше! Ні, і тут через пень-колоду! Та щоб вас чорт забрав з вашими борідками, з вашими гітарами!..

— Що, міліцію викликати, чи як? — спитав лікар спокійно і зневажливо.

— Давай, браток, це дуже просто. Простіше, ніж укол зробити. Ех-х… —Психопат надів піджак і рушив до виходу. Але не втерпів і ще сказав з порога: — Ду ю спік інгліш, сер? А як щодо картоплі дрова підсмажити? Лескова треба читати, Лескова! Ще Лескова не прочитали, а вже… слину про неореалізм розпустили. Лескова, Чехова, Короленка… Потім Толстого, Льва Миколайовича. Бо — гітара гітарою, а квакаємо поки що. А вже думаємо — солов’ї. — Помовчав, скористався, що лікар теж мовчить, ще сказав, миролюбно, повчально: — Працювати треба вчитися, синку, працювати. Потім уже поблажливість, гітара — чорт з нею, якщо так хочеться, але спершу працювати ж треба.

І Психопат пішов. Сестричка подивилася на лікаря — так подивилася, наче хотіла перевірити й переконатися, що вона недаремно потурбувала лікаря, викликавши його.

— Працюйте, — невдоволено сказав лікар. І вийшов з кабінетика.

Його в коридорі очікував Психопат. Він так само тримав руку зігнутою і морщився. Лікар наткнувся на нього, навіть ніби розгубився — він думав, що нервовий пацієнт пішов уже, а він тут.

— Пробачте, — сказав Психопат щиро, — я накричав там… Але я не винен — боляче ж.

— Ходімте, я вам у таблетках випишу, — сказав молодий лікар на ходу. — Температура яка зараз?

— Я не міряв, — відповів Психопат, увіходячи слідом за лікарем до кабінету.

— Ну от… — Лікар з борідкою не з жалем, а з досадою, звично усміхнувся і підсів до столу писати рецепт. — А обурюємося… Толстой. До чого тут Толстой? — спитав він і подивився на Психопата насмішкувато. Ця насмішка зачепила Психопата, але він вирішив бути спокійним.

— До того, що він розумні слова писав: не завадило б їх пам’ятати.

— А чому ви вирішили, що я… що їх не пам’ятають?

— Це ви пам’ятаєте? — здивувався Психопат.

— А чому б ні? — Лікар не тільки глузливо, а й з презирством знову і поблажливо, як здалося Психопатові, дивився від столу — молодий, вдоволений, упевнений. Психопат у свої 54 роки вважав, що це він повинен поблажливо дивитися на такого, як цей лікар, а не навпаки.

— Та невже?

Лікар вирішив, напевно, що в його становищі — лікаря — несерйозно, навіть безглуздо сперечатися з хворим, та ще так дивно: чи читав він Толстого, Льва Миколайовича? До речі, він його читав тільки в обов’язковому порядку: в школі та в інституті. Але до чого тут Толстой, господи! І він схилився і почав писати рецепт.

— Може, ви тоді скажете: чому ми нічого робити не вміємо? — спитав Психопат, все ще стоячи біля дверей.

— Що ми не вміємо робити? — Лікар не підняв голови, далі писав.

— Уколи, скажімо.

— Вона не читала Льва Толстого, тому не вміє.

— Гаразд, ви читали, тоді скажіть: чому ви нічого не вмієте робити?

— О дядечку!.. — Лікар перестав писати і з подивом дивився на Психопата. — Це вже цікаво. Нічого не вмію?

— Ні. —Психопат поозирався, не знайшов поблизу табуретки, присів на тверду канапу, застелену білим простирадлом, на краєчок. — Не вмієте, юначе.

— В чому ж це виявляється? — спитав іронічний лікар.

— Та у всьому. — Психопат прямо і просто дивився на лікаря. — Ви лікар, — розмірковував він далі спокійно, — ваша медсестра не вміє робити уколів, а ви… вас це анітрохи не збентежило: Ви, як гачок конторський, сіли виписувати мені таблетки. Та мені ж уколи потрібні! — Психопат простяг руку до лікаря і виразно ще раз проказав: — У-ко-ли! Адже ж ви самі призначили уколи.

— Бачте, — також терпляче заговорив лікар, — є такі особливі вени, які…

— Барани є особливі, це я розумію: різної породи, а вени у всіх людей однакові. Ти не лікар. — Психопат підвівся. — 3 тебе такий самий лікар, як з мене — акушерка. Але мене дивує оцей ось… — Психопат показав на лікаря, так начеб він комусь показував на виставці загогулисту претензійну картину — всією рукою, розчепіривши пальці долонею догори, ще й труснув рукою. — Оце ось самовдоволення. Сидить душа мертва, ні турботи, ні горенька — пише рецепт. Уміє писати рецепти — теж у люди вийшов.

Лікар, здивований до краю, дивився на хворого. Мовчав.

— Як же ви отак живете? Га? Як же так можна?.. Ви даруйте, я на ти перейшов — це не треба. Я не сварюся з вами, я справді хочу зрозуміти: невже так можна жити? Не знає ж людина ні діла свого, ні… Навіть знати не хоче, не любить, а сидить — хмуриться поважно… Та хоч червоніє, а цей… поважний. Господи боже мій, та невже тільки за шмат хліба? Та що ви, люди! Коли ж ми так приплуганимося? Ну? Голубчику ти мій, борідка, адже я так, не знаю — архієреєм сяду от і буду сидіти: мені що біс, що гаспид, що Миколай Угодник — нецікаво. Чого ж ото так… знахабніли, чи що? Інститут закінчив. Та в двадцять п’ять років я по хатах ходив би — бабусь із печей стягав: лікуйся, карго, а не жди кінця, як… А тут усе є, а живий труп: сидить таблетки виписує. Тоді вже касторку краще, чого ж.

— Усе? — спитав лікар жорстко. І встав. — Вийдіть звідси. — Він ледве стримував себе. — Вийдіть, я прошу. Я вимагаю!

— «Я вимагаю!» — передражнив його Психопат. — Ех-х… А жити ще, мабуть, років п’ятдесят, а вже бурулька бурулькою. Він вимагає. Ти вимагай, щоб тобі прожити людиною. Нічого не хочуть люди! Борідки хочуть носити… Та коли ж і попрацювати, як не замолоду, адже що є кращого — людей лікувати — ні, до тридцяти років душа вже дохла. Тільки на гітарі й лишилося грати.

І Психопат вийшов з кабінету. А лікар сів і якийсь час ошелешено дивився на двері. Потім подивився у вікно…

Подвір’ям лікарні йшов Психопат — високий, прямий, з обличчям сильної, цілеспрямованої людини. Ішов широким рівним кроком, видно, звик ходити багато й далеко; на ньому якийсь довгий незграбний плащ і шкіряний капелюх.

Увечері лікар навмисне пішов до свого товариша, шкільного вчителя, який жив у цьому селищі років зо два вже. Спитав про Кудряшова Сергія Івановича — чи знає він його.

— Знаю, — сказав учитель, усміхаючись. — А що?

— А хто він такий?

— Бібліотекар.

— Але він що… Він тутешній?

— Тутешній. Це людина цікава, така, знаєш… З невичерпною енергією; крім роботи, ходить ще по селах, старі книги скуповує, до нього з обласної бібліотеки приїжджають, з архівами листується…

— А яка в нього освіта?

— Та ніякої. Я не знаю певно, може, класів вісім… Сам ходить, з власної ініціативи. А що він? Наскандалив? Він скандаліст великий…

— Та ні, просто цікаво.

— Його в селищі Психопатом звуть.

— Але ти його добре знаєш? Що він, читає багато?

— Не думаю. Інколи таких дрібниць нанесе… А інколи натрапить на путяще: тут розкольників було багато, книги на горищах є. Інколи цікаві приносить. Взагалі цікава людина. Кляузник тільки: завалив усі редакції пропозиціями і порадами. Мішанини в людині багато. Ну от… Ніхто ж не просить ходити по селах — ходить, свої гроші витрачає…

— Але ж у нього купують… Бібліотеки.

— Не все ж купують, куплять одну-дві, а він по півмішка привозить. Такий от… подвижник. Роздає багато книг… У школу нам дарує. З ним одна пригода була. Набрав якось мішок книг і стоїть голосує на дорозі… А платити шоферові нічим: увесь витратився. Один підвіз і вимагає плату. Цей йому книгу якусь: на, мовляв, дорожче всяких грошей. Той, видно, послав його… А книжку — в багнюку. Цей, Психопат, запам’ятав номер машини, знайшов того шофера, у сусідньому селі десь живе, поїхав до нього з братом, у нього брат тут, мисливець, і побили шофера.

— Нічого собі! Ну і як? Судили?

— Шофер не подав, мисливець відкупився. У цього ж немає нічого, а мисливець назбирав грошенят: відкупилися.

— А сім’я є в нього?

— У Кудряшова? Є, двійко дітей… Один у дев’ятому класі — нормальні діти. А що він? Написав, мабуть, щось на лікарню?

— Ні, так, — був у мене сьогодні, поговорили…

— Він поговорити любить! Пофілософствувати. Я, щоправда, писанини його не читав, але говорити часто доводиться — цікаво.

— А друкують його? В газетах?

— Та ну, хто його буде друкувати. Так — душу відводить. Його не чіпають, звикли… А він переконаний, що робить велике діло — книги збирає. У нього ціла теорія з цього приводу.

Лікар помовчав… І запитав:

— Слухай, а як гадаєш, Льва Толстого він читав?

— Ну, — навряд, — здивувався вчитель. — Не думаю. Може, про Жиліна і Костиліна, та й то навряд. Та ні, такий собі ентузіаст, як кажуть. Переконаний, що треба діставати книги з горищ, — дістає. Переконання там колосальне… Може, тому і кричить на всіх. Але не шкідливий. Не п’є, до речі. А може, й читав, треба спитати. Але гадаю, що ні.

— А як же він бібліотекарем без освіти?

— Він тут з давніх-давен бібліотекар, тоді не до цього було. Між іншим, добре працює. Не п’є, до речі… А, казав уже. — Вчитель засміявся, пошукав у кишенях сигарети, знайшов, закурив… І знову з цікавістю подивився на товариша. І спитав: — Та, мабуть, щось устругнув цей Кудряшов, еге ж? Чого ти з такою пристрастю розпитуєш?

— Та ні, кажу ж тобі… Побесідували просто в лікарні. — Лікар теж закурив, подивився, як горить сірник, послинив пальці, перехопив сірник за обгорілий кінець і спалив сірник увесь до краю. І уважно дивився на вогник.