Медик Володя
Студент медичного інституту Прохоров Володя їхав додому на канікули. Їхав, як заведено, у загальному вагоні, їхав добре. Сесію склав непогано, із села писали, що в них там усе гаразд, усі здорові — на душі у Володі було святково. І надвечір пішов він у вагон-ресторан повечеряти і, може, випити грамів сто горілки — таке виникло бажання. Пішов через вагони і в одному , в купейному, в коридорі, побачив землячку свою, теж студентку, здається, педінституту. Вона була із сусіднього села, позаминулого року вони разом їздили в райцентр складати екзамени з англійської мови і там познайомилися. Володі вона тоді навіть сподобалася. Він потім чув, що вона теж пройшла в інститут, але в який і в якому місті — точно не знав. Взагалі якось забув про неї. Він був зрадів, побачивши її біля вікна, але одразу ж і розгубився: забув, як її звати. Став, одвернувся теж до вікна, щоб вона поки що не впізнала його… Почав згадувати ім’я дівчини. Напружував пам’ять, перебирав навмання різні імена, але ніяк не міг згадати. Чи то Алла, чи то Оля… Щось таке коротке, лагідне. Поки він отак угадував, уткнувшись у вікно, дівчина оглянулася й теж упізнала його.
— Володя?.. Ой, здрастуй!
— Хелло! — вигукнув Володя. І вдав, що дуже-дуже здивувався, і гостро відчув свою фальш — і це «хелло», і награне здивування. Від цього інші запитання вийшли дуже безглузді: «Яким вітром? Звідки? Куди?»
— Як?.. На канікули.
— А-а, так-так. Ну і як? На скільки? — Володя до болю відчув свою нікчемність, розгубленість і метушився ще дужче. Чомусь було страшно замовкнуть і не фальшивити далі. — До вересня? Чи до жовтня?
Дівчина — це було видно по її очах — помітила, як змінився за короткий час її земляк. Але дивно, що й вона не сказала отак собі просто: «Та ти що, Володю? Я теж їду на канікули, як і ти», а відразу підхопила цю показну вільну манеру.
— Не знаю, як зараз буде. А ви? Вам сказали чи теж на бум-бум їдете?
Володі стало трохи легше від того, що дівчина не осмикнула його з цією дурною тріскотнявою, а ладна була навіть сама подурнішати задля сучасних вільних взаємин.
— Нам сказано до вересня зібратися, природно. Але ми пронюхали, що знову повезуть на картоплю, тому багато хто з наших хочуть дістати довідки, що працювали вдома, у рідних колгоспах.
— А ми теж!.. Ми кажемо: «А можна, ми вдома відробимо?»
— Навіщо ж їх питати? Треба привезти довідку, і все. — Володі навіть сподобалось, як він хвацько став розперізуватися, він у глибині душі заздрив однокурсникам з міста, особливо старшокурсникам, але сам не наважувався вдавати з себе такого ж — соромно було. Але тепер він раптом відчув якусь насолоду в нарядній ролі… ледь не гульвіси й циніка… Якби в нього були в кишені гроші, хоч трохи більше, ніж на сто грамів горілки та на квиток на автобус до свого села, він, мабуть, бовкнув би щось і про ресторан. Але грошей було обмаль.
— А це не дуже небезпечно, з довідкою? — спитала дівчина. — Адже можуть… це…
— А-а, байдуже! Одробив — і все. Возив гній на поля. — Володя з усмішкою подивився на дівчину, але відвернувся і поліз до кишені по сигарету. Не все ще йшло як слід поки що. Трохи було соромно.
— Вас куди торік возили?
— У Заозерн’я. Але ми там пожили непогано. — Володі й справді сподобалося їздити з курсом на осінні роботи в колгосп, і ніякої він довідки не збирався діставати дома.
— А ми їздили у Красногорський район, — теж не без задоволення пригадала дівчина. — Теж непогано було. Хох-ми-или-и!..
— А як відпочиваєте дома влітку? Чим займаєтеся?
— Та чим? По ягоди ходимо… —Дівчина схаменулася, що, мабуть, це банально — по ягоди. — Взагалі нудьга.
— Скооперуємося? — бовкнув Володя. — Бо я теж від нудьги чманію. Адже нас розділяють якихось… чотирнадцять кілометрів, так? Сядемо на велики…
— Давайте, — легко згодилася дівчина. — У нас теж молоді немає. Подруги деякі лишились, але… Знаєте, от були подругами, так? Потім раптом щось — раз! — і стосунки псуються. Отак, знаєте, як одрізало.
— Нічого дивного, — сказав Володя. — Цього слід було сподіватися. Це — одне до одного.
— Але чому? — дуже вдавано здивувалася дівчина.
— Розійшлися дороги… І розійшлись, як у морі кораблі. — Володя засміявся і струснув попіл в алюмінієву незручну попільницю внизу. — Це так само природно, як природно те, що у людини дві ноги, дві руки і одне серце. — Володя згадав, що він медик.
І дівчина теж згадала, що він медик.
— Ой, а важко в медичному, еге ж?
Володя поблажливо засміявся.
— Чому? Ні, відсів, природно, відбувається… — Володі подобалося слово «природно». — Нас на першому курсі повели в анатомку, одна дівчина побачила жмуриків і каже: «Ой, держіть мене!» І впала…
— Знепритомніла?
— Так. Ну, природно, це вже не лікар. У фармацевти.
— Досадно, мабуть, так?
— А у вас… стабільне становище?
— У нас із другого курсу недавно пішла одна. Але вона просто перевелась, у неї просто батько військовий, його кудись перевели. У Владивосток. А так ні. А у вас клуб у селі збудували?
— Кінотеатр. Минулого року. Я одного разу пішов подивитись якусь картину, половини слів не зрозумів — бубоніння якесь: бу-бу-бу… Я вийшов. Гірше, що бібліотеки путящої немає. У вас хороша бібліотека?
— Та ні, теж… Я везу дещо з собою.
— Ой, що саме, га?! — Володя удав, що дуже голодний.
«Подорожі Христофора Колумба». Це, знаєте, щоденники, листи, документи… Я ж — географічка.
— Так. А ще?
— Ще дещо… А у вас є щось?
— У мене дещо спеціальне теж… «Записки лікаря». Цього… Як пак його, лікар теж був?..
— Чехов?
— Ні, але вони, здається, підтримували приятельські стосунки… От вилетіло прізвище. А Бредбері у вас нічого немає?
— Ні. А ви любите читати про медиків?
— Та ні… Цікаво буває, якщо не цілковита туфта. А Камю нічого немає?
— Ні, немає.
— Ну, то як ми будемо боротися з нудьгою? — весело спитав Володя. — Як ви собі це уявляєте? — Йому зовсім добре стало, коли облишили цих Камю, Бредбері…
— Спільними зусиллями якось… — теж весело сказала дівчина. Якось мовби обіцяюче сказала…
Володя швидко втрачав залишки сором’язливості. Він раптом побачив, що дівча перед ним славне і наївне. Недосвідчене. Він теж був не бозна-який досвідчений, точніше, зовсім недосвідчений, але порівняно з отакою, ще зовсім зеленою… Ну-у, він хоч щось та чув! Відважитися? Можливість ця так несподівано відкрилася Володі, і так він раптом захвилювався, що в нього враз ослабли ноги. Він втупився в дівчину і довго дивився — так, що та навіть засоромилась. І від сором’язливості засміялася. Дивлячись на неї, Володя й собі засміявся. Та так це у них голосно вийшло, так по-дитячому, так щиро.
— Аж до того, що… — реготів Володя, — аж до того, що — поставимо… — Володя і хотів уже перестати сміятися, і не міг. — Поставимо курінь і…
Як почула дівчина про цей курінь, то ще дужче залилася сміхом.
— Як Робінзони… на цьому… так?
Володя лише кивнув головою — несила було говорити від сміху.
Тут відсунулися двері купе поряд з ними, і якась жінка, сільська з виду, виглянула й попросила неголосно:
— Молодята, у мене дитина спить — тихіше б…
Тієї ж миті і в сусідньому купе скрипнули двері, і якась лиса голова сердито і невдоволено сказала:
— Наче в концертному залі, їй-право! Не в концерті ж! — І голова сховалась, і двері знову нервово скрипнули і клацнули. Навіть жінка, у якої дитина, здивовано подивилася на ці Двері.
— Не спиться юному ковбою, — голосненько сказав Володя, переставши сміятися, але ще усміхаючись. Він теж дивився на сердиті двері. І сказав ще, але тихіше: — Точніше, так: не спиться лисому ковбою.
Дівчина затисла долонькою новий приступ сміху, бігом побігла по коридору — геть від небезпечного місця. Володя, втішений, пішов за нею; чого йому не вистачало для остаточного утвердження в новій своїй якості, то ось цієї голої сердитої голови. Він ішов і придумував, як він зараз іще скаже про цю голову. Може, так: «Я спершу подумав, що це чиєсь коліно висунулося».
Дівчина пішла аж у тамбур — далі від гріха.
— Ой, справді, ми зняли галас, — сказала вона, поправляючи волосся. — Люди сплять уже…
Володя закурив… Його знову охопило хвилювання. Його просто гойднуло, коли вона — зовсім поруч — закинула вгору й назад оголені свої руки… Він устиг побачити у неї під пахвою родимку. Дим сигарети став гіркий, але він ковтав і ковтав його… І мовчав. Потім кинув сигарету й подивився на дівчину… Йому здавалося, що він подивився сміливо і з усмішкою. Дівчина теж дивилася на нього. І з того, як вона на нього дивилася — очікувально, ледь здивовано, — він зрозумів, що він не усміхається. Але тепер і відступати було вже нікуди, і Володя поклав руку на її плече і став несміло підштовхувати пальцями дівчину до себе. Отак якось двозначно підштовхував — запрошував і не запрошував: можна, однак, подумати, що він хоче пригорнути, тоді хай ступить крок сама… Моторошна настала мить, певно, коротка, але Володя встиг раптом усвідомити і свою нерішучість, і що йому зовсім не хочеться, щоб вона ступила крок. І він геть зніяковів.
— Що ти? — спитала дівчина серйозно.
— Почнемо? — сказав Володя.
Дівчина відштовхнула його руку.
— Що почнемо? Ти що?
— О боже мій! — вигукнув Володя. — Чого ж ти вже так злякалася?.. Пташка. — І він коротко реготнув, квапливо поплескав дівчину по плечу і сказав поблажливо й серйозно: — Іди спати, іди спати, бо пізно вже. Еге ж? — І кинувся у зовнішні двері тамбура — геть звідси.
— Завтра поїдемо разом? — спитала навздогін дівчина.
— Так! Неодмінно! — одказав Володя. Він уже був у перехідному мішку, де гуркотіло і гойдало.
Він майже біг по вагонах. Дуже хотілося або самому виплигнути з вагона, або щоб вона, ця географічка, випала б якось із вагона, щоб ніхто ніколи не дізнався про його мерзенну ганьбу і який він брехун і шмаркач.
Він прийшов у свій вагон, зняв черевики, тихо, як кожний дрібний гад, поліз на горішню полицю і завмер. Боже ж ти мій! Так ждав цього літа, так радів, їхав, так усе обміркував, як буде відпочивати… Тьху! Тьху! Тьху! Він раптом згадав, як звати дівчину — Лариса. І ще згадав, як він реготав у купейному вагоні. Він поворухнувся і застогнав тихо. Не поламав же руку чи ногу, ні від поїзда не відстав, ні чемодана не вкрали — сам гидко напакостив. Ця Лариса тепер розкаже всім… Вони люблять розказувати — сміються завжди! — коли якийсь тюхтій хотів звабити дівчину, але нічого не вийшло — дали відкоша. Ще й прибреше, прибреше неодмінно.
Так він катував себе на горішній полиці… поки раптом заснув. Якось заснув і заснув — страждав, страждав і заснув.
А прокинувся, коли вже поїзд стояв на рідній станції — далі він нікуди не йшов. За вікном був ясний день; на пероні голосно розмовляли, сміялися, вигукували радісно… Зустрічали, поспішали до автобусів.
Володя вмить зібрався… І раптом згадав учорашнє… І так і сів. Але треба було виходити: по вагону йшов провідник і підганяв пасажирів, які затрималися.
Володя вийшов на перон. Огледівся… І шаснув у вокзал. Сів там у куточку на чемодані й почав ждати. Ця Лариса поїде, мабуть, одним із перших автобусів, вона дівка метка. А вони потім ще будуть, автобуси. Багато. І всі майже йдуть через його село. Чорт з нею, з цією Ларисою!.. Може, розкаже, а може, й не розкаже. Зате він однак дома. І вже не так було боляче, як учора ввечері. Ну що вже тут такого!.. Соромно тільки. Ну, може, пройде якось. Володя виглянув у вікно на привокзальну площу… І відразу побачив Ларису: вона стояла осторонь від автобусів — виглядала Володю з-поміж людей, що йшли з перону. Володя знову сів на чемодан. От же вредна дівчина, стоїть, жде! Нічого, нічого, підождеш-підождеш і поїдеш — додому ж кортить. Але ж яка настирлива — стоїть, жде!