Космос, нервова система і шмат сала

Старий Наум Євстигнійович слабував на похмілля. Лежав на печі, стогнав.

Раз на місяць — у пенсію — Євстигнійович неодмінно напивався і після цього три дні лежав не встаючи. Лаявся в бога.

— Як чорти копитами товчуть, в господа мать. Конаю…

За столом, обкладеним підручниками, сидів восьмикласник Юрко, квартирант Євстигнійовича, вчив уроки.

— Конаю, Юрку, в хрестителя, в бога душу мать!..

— Не треба було напиватися.

— Молодий ще розпатякувати про це.

Пауза. Юрко поскрипує пером.

Старому хотілося поговорити — все-таки трохи легше.

— А що ж мені робити, якщо не напитися? Повинен же я хоч раз на місяць відмітитися.

— Навіщо?

— Що я, не людина, чи що?

— Хм… Міркування як за кріпацтва. — Юрко відкинувся на спинку віденського стільця, насмішкувато подивився на господаря. — Це тоді вважалося, що людина мусить обов’язково пити.

— А ти звідки знаєш про часи кріпацтва? — Старий дивиться згори болісно і з цікавістю. Юрко інколи дивує його своєю обізнаністю, і він хоч і не здається, але слухати хлопчину любить. — Звідки ти знаєш? Тобі ж від горшка два вершка.

— Проходили.

— Вчителі розказували, чи що?

— Авжеж.

— А вони звідки знають? Там у вас жодного старого немає.

— Вони вчились. У книгах написано…

— У книгах… А вони часом не знають, чого людина на похмілля хворіє?

— Отруєння організму: сивушне масло.

— Де масло? У горілці?

— Авжеж.

Євстигнійовича хоч нудить, але він мимохіть посміхається.

— Довчилися.

— Хочеш, я тобі формулу покажу? Зараз я тобі наочно доведу… — Юрко взяв був підручник з хімії, але старий застогнав, обхопив руками голову.

— О-о… знову накотило! Все, мать-перемать…

— Ну, тоді похмелися, чого ж так мучитися?

Старий ніяк не реагував на цю пропозицію. Він похмелився б, та шкода грошей. Він взагалі скнара страшенний. Живе справно, пенсія непогана, сини й дочка допомагають з міста. У льоху в нього чого тільки й немає — сало ще торішнє, солоні огірки, капуста, кавуни, грузді… Діжки, діжечки, корзини, бочечки — цілий склад. У коморі — півтора лантуха доброго борошна, окорок висить пудів з півтора. У городі — яма картоплі, теж іще торішньої, він згодовує її кабанам, качкам та курям. Коли він не хворіє, він устає вдосвіта і цілий день, до смерку, порається по господарству. Часто спускається в погріб, сяде на сходинку й довго замислено сидить. «Чорти дурні. Чого б тут зараз не жиги!» — думає і вилазить на світ білий. Це він про синів та дочку. Він ненавидить їх за те, що вони переїхали до міста.

У Юрка інше становище. Живе він у сусідньому селі, де немає десятирічки. Батька немає. А в матері, крім нього, ще троє. Батько втонув на лісосплаві. Ті троє дітей менші за Юрка. Мати б’ється з останніх сил, хоче, щоб Юрко закінчив десятирічку. Більше того, він мріє потім вступити в інститут. У медичний.

Старий наче й не помічає Юркової бідності, бере з нього п’ять карбованців на місяць. А варять — старий собі окремо, Юрко — собі. Іноді, наприкінці місяця, у Юрка кінчаються харчі. Старий довго косує на Юрка, коли той їсть самий хліб. Потім питає:

— Усе вийшло?

— Ага.

— Я дам… Опісля привезеш.

— Давай.

Старий зважує на безмені кілограм-два пшона, і Юрко варить собі кашу.

Ранками бесідують коло печі.

  Все ж хочеться довчитися?

— Хочеться. Хірургом буду.

— Скільки ще?

— Вісім. Тому що в медичному — шість, а не п’ять, як в інших.

— Ноги простягнеш, поки дійдеш до хірурга. Де вона, мати, грошей візьме стільки?

— На стипендію. Учаться хлопці… У нас із села двоє так учаться.

Старий мовчить, дивиться на вогонь. Видно, згадав своїх дітей.

— Чого це вас так дуже в місто тягне?

— Вчитися… «Чого тягне». А хірургом можна потім і в селі працювати. Мені навіть більше до душі в селі.

— Що, вони багато одержують, чи що?

— Хто? Хірурги?

— Авжеж.

— Навпаки, їм мало платять. Менш від усіх. Зараз прибавили, правда, але однаково…

— То на якого дідька тоді жили з себе тягти стільки років? Іди на шофера вивчись і працюй. Вони он по скільки вибивають! Та ще де ліску кому підкине, де сіна привезе радгоспного — гроші. І матері поміг би. У неї ж іще трійко на руках.

Юрко мовчить якийсь час. Згадка про матір та менших братів боляче озивається в серці. Звичайно, важко матері… Накипає роздратування проти старого.

— Проживемо, — гостро каже він. — Нікому до цього немає діла.

— Звісна річ, — погоджується старий. — Збили вас з пантелику цим ученням — от і вештаєтеся білим світом, як… — Він не добере підходящого слова — як хто. — Жили раніше без усякого вчення — нічого, бог милував: без хліба не сиділи.

— У вас тільки одне на думці: раніше!

— А то… яропланів понаробляли — погані отої.

— А тобі дужче подобається на возі? Чи на печі лежати?

— А хіба погано на возі? А якщо поїхав, то знаю: принаймні — доїду. А ти гепнешся з цього свого яроплана — кісток не знайдуть.

І так довго вони розмовляють щоранку, доки Юрко не піде до школи. Старому треба вибалакатися — він потім цілий день мовчить; Юрко ж, хоч і дратує його занудливе бурчання старого, відчуває вдоволення від того, що заступається за нове — за аероплани, навчання, місто, книги, кіно…

Дивно, але старий у бога теж не вірить.

— Робити нічого — і починають базікати, навіжені, — каже він про віруючих. — Робити треба, от і благодать настане.

Але працювати — це означає тільки для себе, на своїй ниві, на своєму городі. Як раніше. В колгоспі він давно не працює, хоч старі в його роки ще порпаються помаленьку — хто на пасіці, хто об’їждчиком на полях, хто сторожем.

— У тебе якийсь куркульський ухил, діду, — сказав якось Юрко сердито.

Старий довго мовчав на це. Потім сказав незрозуміло:

— Ставай, проклятий заклемьонний!.. — і висякався смачно спершу з одної ніздрі, потім з другої. Утер носа подолом сорочки і закінчив: — Ти, мабуть, комісаром у них був би. Тоді молоді були комісарами.

Юркові це сподобалося.

— Не проклятий, а прокляттям, — поправив він.

— Про ухил це… дивись, не ляпни десь. Бо прийдуть, город відріжуть. У мене там соток з чотири лишку є…

— Треба він мені.

Частенько поверталися до теми про бога.

— Що у вас кажуть про нього?

— Про кого?

— Про бога.

— Та нічого не кажуть — нема його.

— А чому тоді стільки людей молиться?

— А чому ти так часто згадуєш його? Ти ж не віриш!

— Прирівняв! Я — матюкаюся.

— Все одно — в бога.

Старий знітився.

— Хіба тільки я так лаюся? Якщо його всі згадують, то й мені, можна.

— Дурниці. А в такому віці взагалі соромно.

— Попустило трохи, в хреста мать, — каже старий. — Просто в голові все помутилося. .

Юрко не хоче більше розмовляти — треба вивчити уроки.

— Про кого зараз проходиш?

— Астрономію, — коротко й сухувато відказує Юрко, даючи тим зрозуміти, що розмовляти не має наміру.

— Це про що?

— Космос. Куди наші космонавти літають.

— Гагарін?

— Не тільки Гагарін… Багато вже…

— А чого вони туди літають? Навіщо?

— Привіт! — вигукнув Юрко й знову відкинувся на спинку стільця. — Ну, ти даєш. А що вони, будуть краще на печі лежати?

— Чого ти пристав з цією піччю? — образився старий. — Доживеш до моїх літ, тоді базікай.

— Я ж не докоряю тобі. Але спитати: чого люди в космос літають? — це я тобі скажу…

— Ну й розтлумач. Навіщо ж тебе вчать? Щоб ти на старих сердився?

— Ну, по-перше: освоєння космосу — це… треба. Прийде час, люди сядуть на Місяць. А ще прийде час — долетять до Венери. А на Венері, може, теж люди живуть. Хіба не цікаво подивитися на них?..

— Вони такі ж, як ми?

— Цього я напевно не знаю. Може, трохи страшніші, бо там атмосфера не така — дужче тисне.

— Ще битися кинуться.

— За що?

— Ну, скажуть: чого прилетіли? — старий зацікавився розповіддю. — Непроханий гість гірший за татарина.

— Не кинуться. Вони теж зрадіють. Ще невідомо, хто з нас розумніший, — може, вони. Тоді ми в них будемо вчитися. А потім, коли техніка розвинеться, далі полетимо… — Юрка самого захопила така перспектива людства. Він підвівся із стільця і почав ходити по хаті. — Ми ж іще не знаємо, скільки таких планет, схожих на Землю! А їх, може, мільйони! І скрізь живуть істоти. І ми будемо літати одні до одних… І вийде таке… світове людство. Всі будемо однакові.

— Женитися, чи що, одне на одному будемо?

— Я кажу — в розумінні освіти. Може, десь є такі людиноподібні, що ми всього у них повчимося. Може, в них усе вже давно відкрито, а ми тільки перші кроки робимо. От і вийде тоді те саме царство боже, яке релігія називає — рай. Або ти, скажімо, схотів своїх синів побачити просто з печі — будь ласка, ввімкнув відеоприймача, настроївся на потрібну хвилю — вони тут, розмовляй. Схотілося злітати до дочки, внука побавити — лізеш на дах, заводиш невеликий вертоліт — і за якийсь час ікс ти в дочки… А внук… йому скільки?

— Восьмий уже.

— Внук тобі почитає «Війну і мир», тому що розвиток буде прискорено. А медицина буде така, що люди до ста — ста двадцяти років житимуть.

— Ну, це вже ти… прибрехав.

— Чому?! Вже зараз ця проблема вирішується. Сто двадцять років — це нормальний строк вважається. Ми тільки не маємо даних. Але ми візьмемо їх у сусідів по галактиці.

— А самі не можете — щоб сто двадцять?

— Самі поки що не можемо. Це повільний процес. Може, і докотимося колись, що будемо сто двадцять років жити, але це ще не скоро. Швидше буде побудувати такий космічний корабель, який долетить до галактики. І, можливо, там цей процес уже вирішено: відкрито які-небудь ліки.

— Сто двадцять сам не схочеш. Набридне.

— Ти не схочеш, а інші — з радістю. Буде такий засіб…

— «Засіб»… Відкрили б на похмілля якийсь засіб — і то добре. А то довбешка, як цей… як бачок з-під самогону.

— Не треба пити.

— Пішов ти…

Замовкли.

Юрко сів за підручники.

— У вас лише одне на язиці: «буде! буде!» — знову почав старий.’— Базіки. Ось ти — шішнадцять годів будеш учитися, а почне чоловік умирати, що ти йому зробиш?

— Виріжу щось.

— Так якщо йому час настав помирати, що ти йому виріжеш?

— Я на такі… дрімучі запитання не відповідаю.

— Нічого відповідати, от і не відповідаєте.

— Нічого?.. А ось ці люди! — згріб купу книжок і показав. — Ось цим людям теж нічого відповідати?! Ти хоч одну прочитав?

— Там читати нічого — брехня сама.

— Гаразд! — Юрко схопився і знову почав ходити по хаті. — Чума раніше була?

— Холера?

— Ну, холера.

— Була. У нас у двадцять…

— Де вона зараз? Є?

— Не доведи господи! Може, буде ще…

— В тім-то й річ, що не буде. З нею навчилися боротися.

Далі: якби тебе раніше скажений собака вкусив, що б з тобою було?

— Сказився б.

— І помер. А зараз — сорок уколів, і все. Людина живе. Туберкульоз був невиліковний? Зараз, будь ласка: півроку — і людина як огірочок! А хто це придумав? Учені! «Брехня»… Хоч би вже мовчали, якщо не розумієте.

Старого розпалив теж цей Юрків наскок.

— Так. Припустимо. Собака — це хай. А от змія вкусить?.. Де вони були, лікарі, раніше? Не було. А баба, бувало, пошепче — і як рукою зніме. А вона ж інститутів ніяких не кінчала.

— Укус був не смертельний. От і все.

— Піди підстав: хай вона тебе разок чикне куди-небудь…

— Будь ласка. Я до цього укол зроблю, і хай кусає скільки влізе — я тільки посміхнуся.

— Хвалько.

— Та ось же вони, о-ось! — Юрко знову показав книги. — Люди на собі перевіряли! А знаєш ти, що коли академік Павлов умирав, то скликав студентів і почав диктувати, як він умирає.

— Як це?

— Так. «От, — каже, — зараз у мене холонуть ноги — записуйте». Вони записували. Потім руки віднялися. Він каже: «Руки віднялися».

— Вони пишуть?

— Пишуть. Потім серце почало зупинятися, він каже: «Пишіть». Вони плакали і писали. — У Юрка в самого защипало очі від сліз. На старого розповідь теж справила сильне враження.

— Ну?..

— І помер. І до останньої хвилини все розказував, тому що це треба було для науки. А ви з цими з вашими бабками ще тисячу років у темряві жили б… «Раніше було! Раніше було!..» Ось так було раніше?! — Юрко підійшов до розетки, увімкнув радіо. Співала співачка. — Де вона? Її ж нема тут!

— Кого?

— Цієї… що співає.

— Так це по дротах…

— Це — радіохвилі! «По дротах». По дротах — це в нас тут, у селі тільки. А вона, може, десь на Сахаліні співає — що, туди дроти проведено?

— Дроти. Я торік їздив до Ванька, бачив: уздовж залізниці

дроти висять. На стовпах.

Юрко махнув рукою.

— Тобі не втовкмачиш. Мені треба уроки вчити. Все.

— Ну і вчи.

— А ти мене відриваєш. — Юрко сів за стіл, затис долонями вуха і почав читати.

Довго в хаті було тихо.

— Він є на карточці? — спитав старий.

— Хто?

— Той учений, помирав котрий.

— Академік Павлов? Ось він.

Юрко подав старому книгу і показав Павлова. Старий довго і серйозно роздивлявся зображення вченого.

— Старенький уже був.

— Він був до старості бадьорий і не напивався, як… дехто. — Юрко забрав книгу. — І не валявся потім на печі, не матюкався. Він у скраклі грав аж до самої останньої миті, поки не зліг. А скільки він собак прирізав, щоб рефлекси довести!.. Нервова система — це ж його вчення. Чому ти зараз слабуєш?

— На похмілля. Я без Павлова знаю.

— На похмілля воно на похмілля, але ти ж учора оглушив свою нервову систему, загальмував, а сьогодні вона… випро- стовується. А в тебе вже умовний рефлекс виробився: як пенсія, так обов’язково півлітра. Ти вже не можеш без цього. — Юркові раптом стало так приємно, що він може спокійно і переконливо доводити старому всю шкоду і наслідки його пиятик. Старий слухав. — Значить, що вимагається? Перебороти цей рефлекс. Одержав пенсію на пошті? Пішов додому… І ноги в тебе самі повертаються до сільмагу. А ти візьми пройди мимо. Або зовсім іншим провулком пройди.

— Я гірше мучитися буду.

— Раз помучишся, два, три — потім звикнеш. Будеш спокійно іти повз сільмаг і посміювалися.

Старий підвівся на лікоть, скрутив тремтячими пальцями цигарку, прикурив і закашлявся.

— Ох, .мать твою… Кхок!.. Аж вивертає всього. Це ж треба так!

Юрко сів знову за підручники. Старий, крекчучи, зліз з печі, надів піми, кожуха, узяв ножа й пішов у сіни.

«Куди це він?» — подумав Юрко.

Старого довго не було. Юрко хотів уже було йти подивитися, куди він пішов з ножем. Але тим часом прийшов господар, ніс у руках шмат сала з долоню завбільшки.

— Хліб є? — спитав він суворо.

— Є. А що?

— На, попоїж з салом, бо скрутишся раніше зі своїми академіками… доки їх вивчиш усіх.

Юрко навіть розгубився.

— Мені ж нічим віддавати буде — у нас немає…

— їж. Там чайник у печі — ще гарячий, мабуть… Попоїж.

Юрко дістав чайника з печі, налив у кухоль теплого ще чаю, накраяв хліба, сала і заходився їсти. Старий насилу заліз на піч і дивився звідти на Юрка.

— Як сало?

— Вері вел! Перший сорт.

— Годувати її треба вміти, свиню. Одні здуру починають її запихати восени — виходить саме сало, м’яса зовсім немає. Інші навпаки — маринують: мовляв, м’ясистіша буде. Саме сало не всі люблять. Заколють — ні м’яса, ні сала. А її треба так: тижник погодувати як слід, потім подержати впроголодь, знову тиждень погодувати як слід, потім подержати впроголодь, знову тиждень погодувати, знову помаринувати. Отоді воно буде прошарками: прошарок сала, прошарок м’яса. Солити теж треба вміти…

Юрко слухав і задоволено наминав мерзле запашне сало, справді напрочуд смачне.

— Ох, здорово! Спасибі.

— Наївся?

— Ага. — Юрко прибрав зі столу хліб, чайник. Сало ще зосталось. — А це куди?

— Винеси в сіни, на діжку. Ввечері ще поїси.

Юрко виніс сало в сіни. Повернувся, поляскав себе по животу, сказав весело:

— Тепер голова краще буде кумекати… А то… це… сидиш… трошки паморочиться.

— Ну от, — сказав дід, влягаючись знову на спину. — Ох, мать твою в душечку!.. Як ляжеш, так знову підступає.

— Може, я піду куплю чверточку? — запропонував Юрко_л Дід помовчав.

— Та нехай… пройде так. Потім, пізніше, курям посиплеш та корівчині на ніч пару навильників даси. Ворітця тільки зачинити не забудь.

— Гаразд. Значить, так: що в нас іще зосталося? Географія. Зараз ми її… галопом. — Юркові зробилося весело: попоїв добре, уроки майже готові — ввечері можна на лижах покататися.

— А в нього що ж, рідних нікого не було, чи що? — спитав раптом старий.

— У кого? — не втямив Юрко.

— У того академіка. Самі студенти стояли?

— Біля Павлова? Були, мабуть. Я точно не знаю. Завтра спитаю в школі.

— Діти ж були, мабуть?

— Напевно. Завтра взнаю.

— Були, звичайно. Нікого якби не було рідних, небагато надиктуєш. Самому погано.

Юрко не заперечував. Можна було сказати: а студенти ж! Але він не сказав.

— Звичайно, — погодився він. — Самому погано.