Місія

1

Патріарх Єремія замислився. Ця дивна країна, в яку він потрапив, була не зовсім йому зрозуміла.

Ще приїхавши сюди, він помітив: люди цієї землі живуть зовсім не таким укладом, який був йому знайомий,— не вкладався в канони віри, а зчаста й зовсім оминав їх. Це враження склалося в нього ще раніше, ніж вірні люди розповіли йому про звичаї цього краю,— ще тоді, коли переїжджав вільний, порослий тирсою степ. Над головою світило сонце, щедре й значно лагідніше, ніж у Цареграді, а навколо хиталися роздольні тирсові хвилі. Повіз ховавсь у тій тирсі зовсім, і Єремія неначе опинивсь у зеленій воді, на дні незвіданого трав’яного океану, крізь який годі прозирнути, бо людина, потрапляючи сюди, відчуває, що вона схована від цілого світу, а водночас на неї чигають небезпеки. Єремія тоді висловив цю думку єпископові Дионизію.

— У цій країні,— відповів Дионизій,— ми зустрінемося з багатьма несподіванками. Патріарх Іоаким попереджував про те вашу святість…

Зараз уже, після повернення з Московії, коли він трохи ознайомився з тутешніми звичаями (може, той його спалах щодо Онисифора Дівочки і Тимофія Злоби був недоречний, подумав патріарх, але його знову охопило роздратування: двоєженець — митрополитом, що це таке? Що це таке — єпископом убивця?), йому хотілося досконаліше пізнати цю країну і її звичаї.

— Там, де дуже багато дають волі,— сказав він єпископові Дионизію,— мало стійких звичаїв.

Дионизій шанобливо схилив голову.

— Люди, що мали ознайомитися з цим краєм,— сказав він,— висвітлять вашій святості все. Вони ходили тут збирачами стацій для вашої святості. Не думаю, що вони багато їх назбирали: надто високі чини ми наділили такою місією.

— То в римській церкві,— звищив голос Єремія,— владики об’їдаються й набивають свої черева, це там вони стають вельможними й марнотратними. Наша церква міцна в убогості своїй, і нічого страшного не станеться, коли милостиню попросить єпископ.

Дионизій змовчав. Йому хотілося заперечити, що, мовляв, треба зважати й на тутешні умови й призвичаюватися певним робом до них — чи не в тому сенс мудрої церковної політики? Звичаї не можна переробити заразом, їх треба викорінювати помалу, але впевнено. Дионизій, однак, промовчав, бачачи, що слова його роздратували патріарха. Врешті, він твердо вірив у Єреміїн розум, адже недаремно той мав славу найученішого теолога. Навіть тут його запросив на гостину не хто інший, як польський канцлер, і хоч узяв патріарх скромні покої, вони знайшли під його стелею добрий затишок.

— Хвороба світу,— сказав патріарх,— гроші! Римська церква завжди мала їх доволі, благочестиві за всіх часів були убогі. Наша церква лише в Московії має державну підпору. Інші країни, як і ця, підлеглі. Маємо жити на ласці…

— Але наші переваги в засадах наших,— Дионизій зумисне дозволив собі улесливість.

— Так.— Патріарх різко встав, аж схитнулося полум’я свічок, і поквапно заходив покоєм.— Господь шле нам суворі випробування, але вони не важчі від спокус на жирний гріш і ситну їжу. Голодний завжди вільний. Голодний — найсправедливіша людина у світі.

2

Од свічок крутилися вгору чорні нитки диму, і Дионизій зняв нагар. Велика патріарша тінь хиталась у покої, заповнюючи його вщерть, і, здавалося, було їй тісно серед цих оббитих тканиною дерев’яних стін. Увечері просторе приміщення неначе стислося — бракувало навіть повітря, і патріарх дихав розтуленим ротом, як риба. Йому не давали спокою думки. Стояв серед мешкання, заповнюючи його тінню. Дионизій зараз був зайвий і зрозумів це, бо в такому малому приміщенні годі вміститися двом (не як там, подумав патріарх, коли тирса заплескує зеленими хвилями й не бачиш довкола нічого, лише хвилі й безбережне, глибоке море). Тут, довкола нього,— ніч, тут хитаються чорні хвилі, й він поринає в них беззастережно. Дионизій завжди був тямкуватий, він підвівся і вийшов, а патріарх полегшено зітхнув. Здавалося йому, що в покої побільшало повітря, але це також була омана,— за хвилину стіни знову стислися довкола нього, і йому ніяк стало повернутися. Біля нього горіли свічки, тінь його перекинулася через стелю і звисла з протилежної стіни. Свічки палали, наче золото. Патріарх довго дивився на них. «Золото,— подумав він.— Хто має його багато, той багато може. А що можу я, злидар-патріарх, який має тільки одне — голову на плечах, яку, до речі, не вельми легко носити…»

Було парко, патріарх ще ширше розтулив рота — не ставало духу; стіни помешкання уже чавили на нього, а свічки спалювали решту повітря. Він задув усі, крім однієї, і втомлено сів на застелену барвистим рядном лаву. Дихати стало легше, патріарх помалу почав заспокоюватися; він мав багато ще передумати, перш ніж дозволити собі заснути.

3

Йому здалося, що відхилилася дошка і з-під неї висунувся малесенький чоловічок, одягнутий у давню українську одежу, з дрібним, поморщеним личком і гострим, блискучим поглядом. Патріарх сидів, приплющивши повіки; йому було душно. Відкинувся спиною на стіну і важко дихав. Чоловічок уже зовсім виліз із дірки, ретельно затулив дошку, потім обсмикнув одежу й побіг до патріарха. Той важко дихав, борода його була мокра від поту, як і волосся на голові,— боровся над силу з млостю. Чоловічок схопився руками за патріарше коліно і хутко видерся нагору. Патріарх розклепив повіки: чоловічок дерся уже на його зігнуту в лікті руку. А коли дістався патріаршого вуха, той схилився, щоб краще дослухатися до швидкого, шамотливого шепоту, який посипався з пришельцевих вуст:

— Йде падіння звичаїв, ваша святосте! Я не знаю, чи не загибель це світу. Однорядки й корзни наші здаються смішними, давай теперечки цуг, кабатів, страдеток, делій. Це щось страшне, ваша святосте,— у мене волосся пнеться вгору. В одних одежа тягнеться до землі, а в інших коротка, без комірів, або такі коміри наставляють, що не знаєш, ваша святосте: чи комір пришитий до одежі, чи одежа до коміра. Старий наш стрій здається дурноверхим, вбратися по-домашньому можна хіба що в хаті, сховавшись од злих насміхів; теперечки, ваша святосте, треба безлік пуговиць, вишивок нашить, торочок, стрічок, плетениць, шнурків. Це не тільки одежа міняється — це звичаї занепадають, ваша святосте, я переконаний у тому твердо. Теперечки не вгостиш гостя борщем і кашею; давай печеню, що нагадує слона, лева чи дерево. Тепер готуй на неділю, прости господи, з п’ятниці, бо де набереш людей на ці хитромудрощі. Наші дідівські наливки, ваша святосте, стали вже несмачні, теперечки давай угорські й іспанські вина. Жінки наші стали мавпами золоченими, літники й опашні вже їм не до шмиги, давай їм італійські й іспанські берети, ферети, фалбани, фордигали,— тьху, прости господи, на їхню голову. Розпустили нині пані хвости, що хлопчаки мусять іти слідом і тягти той ерам уселюдно…

Чоловічок обірвав свою мову й заплакав. Патріарх обтер йому вид і обережно спустив додолу.

— Йди з миром, сину мій. Це все дияволові спокуси. Наша сила у відданості суворим і простим звичаям. Міць нашої церкви у повстримності й благочесті.

Відчув, що в хаті стало ще менше повітря. Чоловічок уже влазив у дірку, відсунувши дошку, а по патріаршому обличчю покотився раптом піт — великі солоні, як сльози, краплі.

4

Він довго молився, спроквола проказуючи слова молитви, аж поки не посвітлішало йому в голові. Помалу заспокоювався. Ніч нарешті прийшла, і все в ній було, як звичайно вночі: запнуті чорним сукном шибки, свічка, що догоряла, поблимуючи хитливим своїм оком, і ці стіни, обшиті тканиною, що тонули в мороці й наступали на той самотній свіччин вогник.

Патріарх відчув, що сьогоднішня самотність починає його гнітити, що йому треба думати вголос. Зараз Дионизія вже не вистачало, і патріарх починав дратуватися з його нездогадливості. Але він знав марноту власного дратування: ще мить — і двері відчинилися, впускаючи до покою людину, яка стала частиною його буття й думок.

Сидів спиною до дверей і почав говорити раніше, ніж почув звичне рипіння.

— Занепад звичаїв у цьому краї — вина вищого духовенства. Воно має відповісти за це на суді божім. Але я не бачу якогось ближчого шляху, щоб зарадити лихові зараз. Римський натиск на цей край страшний — це натиск розкоші на бідність, сяйва на сутінок. Римляни, як ніхто, вміють ховати й прикрашати свою гнилизну…

— Гроби повапнені,— сказав Дионизій.— Тут ваша святість має повну рацію. Подивіться на священика римського й нашого, особливо з цієї землі. Римлянин має голене підборіддя, охайно, навіть вишукано вдягнений у гарну сутану. Одежа нашого ченця схожа на мішок: клобук, довге волосся, нерозчісана борода, намазані дьогтем чоботиська.

— Наша церква,— сказав патріарх,— це шлях до неземного, вона не чваниться багатознанням ані земною могутністю, як римська; наша церква — церква смирення, духовного приниження, блаженного убозтва.

— Йдеться,— сказав Дионизій,— про інше. Про змагання, а відтак, про вплив на людські душі. Духовна ж людина на Русі — той-таки холоп, він не вміє триматися у вишуканім товаристві й вести світську розмову. Але найгірше, що моральні постулати нашої церкви так само далекі цим людям, як і шляхетність духу…

Свічка догоряла. Патріарх дивився на її хиткий, ненадійний вогник, і в його душі засвічувався інший вогонь. Це був великий, тривожний вогонь, вогонь душі, який має переплавляти залізо й каміння і дати сполуку, яка означається твердим рішенцем. Єремія вдивлявся у свіччин вогник, що конав; чорний шнурок диму плівся над ним, як чорний дух. Здавалося, вогник ще боровся за своє існування, за право горіти й світити, але це була безнадійна боротьба. Патріарх усміхнувся — полум’я душевного вогню уже палахкотіло в його очах, але він ще не досяг того натхненного стану, коли може покладатись на непомильність. Він іще вагався.

5

Цього разу уявний чоловічок проник до патріаршого покою крізь стіну. Обірвав соломини, що поприліплювалися до одежі, й хутко підбіг до вкляклого патріарха. Був нарівні з Єреміїним вухом, отож зашепотів відразу, як тільки той повернувсь у його бік. Свічка блимала вже з канделябра, лизала потемнілу бронзу, але патріарх не зважав на те — вслухався в швидкий, похопливий шепіт, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Владики нашої церкви, ваша святосте,— шепотів голос,— не набагато побожніші від пастви своєї. Всі вони походять із шляхетських родів, ваша святосте, і про їхню смиренність чи простоту годі казати. Під архієрейською одежею в них стукочуть мирські серця і ховаються мирські звички. Місця свої вони здобувають підкупами й знайомостями. За них свідкують рум’яні червонці при виборах та білі великі таляри, напівталяри, четвертаки й потрійниці, які сують потайки й уяв секретарям і референдаріям. Бо єпископське ім’я, ваша святосте, в цій землі — це панування і сваволя над маєтками й селами, що належать до єпископських місць…

Патріарх слухав уважно. Довкола панувала тиша, яку може породити тільки ніч. Біля нього вмирало полум’я свічки, а він відчував у душі смуток чи жаль. Цей світ був складний і так химерно сплутаний, побитий, як іржею залізо, усталеними здавна поганськими звичками, перебороти які дуже важко. Його місія мала здійснити саме це, його розум мав би виважити рятункову гадку, знайти той єдиний рішенець, який з’являвся в ньому, але глибини якого ще не сягнув.

— Архієреї, ваша святосте,— шепотів біля його вуха уявний чоловічок, що так вільно пройшов крізь стіну,— беруть духовне звання лише про око, щоб володіти маєтками, вони ведуть світське життя і піддаються світським розкошам. Вони уподібнюються до старост, ваша святосте, оточуючи себе юрбами слуг, наймаючи оружних людей і чинячи збройні наїзди на сусідів. Вони живуть родиною, із жінками та дітьми, і про це знають усі, ваша святосте.

— Відаю це,— сказав патріарх.— Митрополит Дівочка був двоєженець, і я його змістив…

Свічка погасла, глуха темінь затопила помешкання. Патріарх устав, важко розгинаючи задерев’янілі в колінах ноги. Він втомився, світити світла не хотілося, отож натрапив у темряві на стінку і став помацки наближатися до ліжка. В помешканні було тихо. Лише десь під підлогою шкреблася й шаруділа якась завзята домонтарка-миша.

6

Патріархові подобалося сонце цієї землі. Було воно зовсім не таке, як у Константинополі, і не таке, яке він бачив в інших країнах. Важко було його описати, але Єремія знайшов слово для означки — сонце тут було соковите. Це він помітив ще відтоді, коли переїжджав дивні степи, зарослі тирсою, в якій міг заховатися вершник. Зело було налите так, що здавалося: торкни його пальцем — і сік бризкне межи очі. Він тоді наказав спинити повоза і раптом відчув, яка солодка навколо тиша. Шуміла трава, а вгорі раптом ударили у сто дзвінків жайворони. І це розтоплене золото співу, і небо, яке вразило патріарха,— блакитне, з великими купчастими хмарами,— все ввійшло в його душу, і він зрозумів, що тут, під цим небом і цим сонцем,— воно тоді сипало на нього м’яке тепло,— можна просто й щасливо жити, позбувшись марноти, яка так тяжко лягає людині на плечі. Він сказав про це єпископові Дионизію.

— Це перше враження,— відповів той.— Його мав і я свого часу. Марнотність, однак, скрізь є марнотність. Для людини, яка виросла під цим небом, нічого дивного в ньому нема.

— Але воно тут особливе,— не стримався патріарх.

— Через це так міцно сидять у тутешньому народі поганські забобони,— сказав Дионизій, який вважався знавцем цього краю.— Свято Різдва для них — свято колядок. Новий рік вони святкують як поганський щедрий вечір. На свято Хрещення вони вшановують свого Світовита, Великдень дорогий їм не воскресінням спасителя, а галасливими волочильнями, на Юрія вони танцюють у полях, співають, гопцюють на втіху диявольську і на сум святого великомученика. Тройця для них — зелені свята, плетіння вінків; на Іоанна Предтечу вони по-поганському скачуть через вогонь, а на Петра й Павла гойдаються на бісівських гойдалицях, які нагадують шибениці…

Патріарх промовчав тоді, він лише подумав: «Я знав, що на цій землі треба вести ще велику боротьбу за нашу церкву. І це буде боротьба проти їхніх звичаїв, проти оманних, чарівницьких впливів природи, адже відчув їх на собі навіть я».

— Тут мусить бути ще багато чарівників та ворожбитів,— задумливо мовив він.

— Прості люди цієї землі,— відказав Дионизій все тим-таки трохи роздратованим тоном,— ще й досі вважають, що душі померлих перетворюються у птахів та звірів, літають між деревами, блукають полями, лісами й болотами, а тоді йдуть геть у далеку країну сонця. Довкола них живуть не янголи, а лісовики, домовики, водяники, болотяники, мавки. Для них бог щось інше, хоч і вклоняються вони тому, кому висвячені.

«Цього треба було сподіватися,— подумав Єремія тоді.— На цій землі й справді чарівливе сонце».

7

Йому щось заважало. В душі не було тієї чистоти і встояності, які завжди відчував, перш ніж оголосити свій остаточний рішенець. Здавалося патріархові, що все йому тут уже ясне, що ця земля прочинила перед ним свою таємничу заслону. «Врешті,— гадкував він,— не треба надмірно ускладнювати, інакше легко втопитись у сумнівах, а тоді лишається хіба копирсання в собі». Людина, наділена верховною владою,— то було тверде патріархове переконання,— не мусить мати забагато сумнівів, від них треба очищатися сміливо й безоглядно. Істина завжди безначальна, і не воля смертного нею керує. Вона зіходить згори, особливо на людей з такою місією, як у нього, інакше його становисько не мало б сенсу. Розум — то лише місток, більш чи менш управно налагоджений між ним і тим світом, який є вищий і недосяжний для смертних. Суть у такій налагодженості — все інше прийде. Але такої налагодженості ще не було в його мозку, і це мучило його якнайбільше.

8

Уночі, саме в той мент, коли мав заснути, патріарх уже багато літ бачив одне й те ж марення. То було щось інтимне й глибоко заховане, про яке він нікому не міг признатися. Як і в кожного, найінтимніше з’являється здебільшого перед сном, бо в цей час душа потребує заспокоєння, повного, нірванового, що дозволяє потім спокійно зануритись у хвилі небуття. Отож у такий мент бачив патріарх величезний, освітлений сонцем майдан, а на ньому маленьких людей. Вони були зовсім як комашня, і він, ідучи по цьому дивному майданові, був серед них велетнем. Мурашки-люди розсипались усібіч, коли він замахував ногою, аби не потрапити під знищувальну стопу, а він ішов через майдан, безсилий навіть спрямувати свій хід, ішов своєю дорогою, і те, що час від часу чувся під ногами тріск розчавленої мурашви, не бентежило його. Бо був — велетень і міг би співчувати хіба що велетневі. На тому ж майдані, оточений карликами (його люди-нишпорки теж були звідти), він не бачив жодного іншого велетня і знав, що тут, на майдані, має бути з велетнів лише він сам — велетні народжуються так рідко, отож чи треба зважати, що потрапить під його стопу якась комаха? Велетні мають вказати цьому товпиську одно — напрямок, яким потече ця мізерна в малості своїй ріка карликових тіл. Перед сном, вивіряючи свої думки, патріарх викликав в уяві образ майдану, де він велетнює,— нині цього потребував не так для остороги в мислях, як для твердості. Рішенцева твердість, ба й неоглядність — найнеобхідніщі людям, яким кладуться на плечі великі, світового карбу місії. У тому патріарх був переконаний…

9

Вранці він почув звістку, яка його зацікавила. До нього прибув з візитою непроханий львівський єпископ Гедеон Балабан. Патріарх наказав пропустити єпископа, й поки йшла церемонія благословіння та звичних ритуальних увічливостей, він пильно роздивився гостя. Йому відразу впала у вічі Гедеонова карновухість — вуха в єпископа були до смішного малі. «Хитрість і підступність,— подумав патріарх.— Це вже починаються доноси й наклепи один на одного». Гедеон дивився на патріарха смиренно.

— Велика честь нашому краєві, що ваша святість навістили нас. Візитації патріархів — це те, що нам найбільше потрібно. Не може отара не відчувати безпосередньої волі пастиря…

«Коли б не ці вуха,— подумав патріарх,— я б гадав, що його улесливість розумна».

Він зирнув на єпископа з прижмурцем. Хотів побачити його наскрізь, бо щось непевне в цій людині турбувало Єремію. Але була то мить, ще за хвилю патріарх побачив, як хутко єпископ перетворюється в карлика. «Ну, звісно,— подумав Єремія,— нічого тут особливого нема». Єпископ уже біг до нього, уже вилазив на руки, хапаючись за коліно. Патріарх уловив знайомий, приглушений шепіт і поступово вспокоювався. «Цю гру,— спогадав він,— я дозволяв собі тільки вночі, але хай цього разу буде виняток». Шепіт пік йому вухо, і Єремія прислухався:

— Я хотів би звернути увагу вашої святості на гидку невшетечність Кирила Терлецького, єпископа луцького. Страшні злочини чинить цей бузувір у чернечім образі — про нього ходить стільки розповідей! І недаремне, ваша святосте,— цей нечестивець має за душею не один злочин. Я зважився таємно розповісти вам про це, бо не можу спокійно дивитися, як розбійникує цей вар’ят. Він, кажуть, зґвалтував дівчину, яка переїжджала через його маєтки, грабує сусідів і навіть монастирське добро. А те, що він учинив із Сишевськими, ваша святосте? Як накажете оцінювати все це? Кирило та двісті його людей, ваша святосте, з гаківницями, півгаками, ручницями й сагайдаками, узявши й селян своїх од плуга, напали на тих чесних людей, і він відібрав, ваша святосте, землю прадідів. А хіба не він зі своєю дворовою челяддю, отими вуграми, сербами й волохами, напав на Яна Журавницького? Про те ,все плещуть люди, а люди даремно не балакають…

Патріарх розклепив повіки. Перед ним стояв Гедеон Балабан, єпископ львівський; його малі вуха пашіли жаром, і весь він був збуджений. Патріарх, однак, відчув нехіть до цієї людини. Вірні люди встигли оповісти про нього досить багато. «Немало і в тебе за душею,— подумав Єремія,— але мене цікавить не те. Який ти станеш, коли я зведу тебе віч-на-віч із Кирилом?»

Патріарх дозволив собі ослабину. Пізніше, коли роздумував над усім, було про те неприємно згадувати,— дозволив-бо собі погратися з людьми, як кіт з мишвою. Згодом, коли вірні люди оповіли про Кирила Терлецького те саме, що сказав йому Гедеон, він глибше зрозумів корені тодішньої своєї поразки.

— Треба вміти скрізь збирати зерно істини,— сказав він Дионизію, підсумковуючи свої думки.— Наші пристрасті затемнюють нам розум, і ми, засліплені, чинимо прогріхи!

Але це були пізніші думки. Тоді ж, після розмови з Гедеоном, він негайно викликав до себе Кирила Терлецького.

— Зараз,— сказав Єремія Гедеонові,— зайде єпископ Кирило. Я хочу, щоб ви повторили те, що казали, йому передвіч. Наша церква — церква простоти й убозтва. Ми не повинні затуманюватися підступами й таємними справами. Наша-бо чистота у відвертості нашій!

Він побачив, як сполотніло Гедеонове обличчя. Зловтіха ворухнулась у патріарховій душі, та зловтіха, за яку він згодом себе осудив. Але тоді відчув, що вже достоту розуміє людей. «Багато тут не треба,— подумав,— людські характери — лише карти. Розгадай ті карти — і ^станеш велетнем на майдані карликів. Бо лише той, хто підійметься над дрібнотою людською і марнотністю життя, зможе пірвати зачароване коло твердих укладок. Я-бо сам вийду духом поза ту карту».

Отож патріарх з цікавістю чекав на стрічу Гедеона з Кирилом. Він тішився,— упевнення його, як ніколи, було непохитне, він майже дійшов урочистої хвилі, коли проголошував свої рішенці…

10

Але не все він передбачив. Гедеон у Кириловій присутності несподівано змінився. Це було видно з усього: з виразу обличчя і постави, полиску очей. Карлик, яким хотів так зловтішно помилуватись патріарх, раптом зник. Перед ним стояв владика, котрий знає собі ціну. Ще відчувалося його приниження, але для того, щоб убачити те, треба було мозкового напруження,— зрештою, Гедеон мав віддати патріархові належну шану! Патріарх безпомильно відчув до себе відчуження. Це не. було, однак, відчуження раба, це було відчуження упевненого перед упевненим. Патріарх зрозумів, що злагоди не буде: на одному майдані не може бути два велетні. Заходило тут на боротьбу складнішу й ницішу. Проголошувати цієї війни патріарх не хотів, ішлося лише про конечний рахунок між ворогами-єпископами. Патріарх посилено вдивлявсь в одне й друге обличчя: за ці кілька блискавичних ментів йому треба було вирішити вельми багато, так багато, що відчував уже знайомий біль у переніссі — звичний результат мозкової перенапруги.

— Хочу сказати вашій святості кілька добрих слів про цього достойного владику,— почув він рівний, лагідний голос Гедеона Балабана. Трохи здивовано зирнув на єпископа і стрівся з його очима. Дивилися вони привітно й тверезо, не змигуючи.

— Про вас,— сказав патріарх Кирилові Терлецькому,— ходить багато недобрих чуток, про недостойні сану духовному владики дії ваші. Єпископ Гедеон…

— Я навмисне,— поспіхом промовив Гедеон,— приїхав до його святості засвідчити твою достойність, зичливість і старатливість на добро нашої святої церкви. Хочу сказати, ваша святосте, ще раз про те саме. Ті нікчемні наклепи, які зводять на цього доброчинного мужа, викликають у мене невимовну огиду. До Кирила, владики луцького, я ставлюся як до рідного брата і вважаю його тією людиною, з якої багато хто з нас має учитися пристрасному служінню богові й нашій церкві…

Патріарх сидів незрушно. Одне те, що цей карновух осмілився обірвати його на півслові, а друге… Він прочитав на Кириловому обличчі більше, ніж хотів. Спершу було занепокоєння, свідома, хоч і пильно захована тривога; потім і тривога, й занепокоєння зникли, наче хто змив їх. Натомість заступило відверте, аж зухвале нахабство. Кирило витримав патріарший погляд, як перед цим і Гедеон, хоч не міг заховати на дні очей глуму, а потім почав говорити про свою відданість церкві, про свої турботи й ворогів, яких має немало, бо римська церква хоче з’їсти їхню. Це вже був розмисловий тупець, і патріарх, зирнувши суворо на Гедеона, виявив у слові свою прихильність до Кирила і хутко відпустив обох, бажаючи якомога скоріше залишитися наодинці, бо відчув, як йому з-під ніг вислизає земля.

11

Врешті він зрозумів усе зразу, але на якусь мить не повірив, що так може бути. Велетню, який звик бачити довкола себе карликів, важко було втямити інше: чи такий уже великий він в очах тих-таки карликів? Бо те, що вони малі в його очах, ще не значить, що вони малі насправді. «Не мають у мені,— подумав патріарх,— жодної потреби. Звикли-бо жити своїм життям, і я для них що п’яте колесо до воза». Але його марнославство, ба врешті й місія були дуже вже великі, щоб дозволив собі, як побитий пес, забратися геть. Мозок його вже заполонила думка, заради якої він так довго затримався в цій країні. Патріарх саркастично посміхнувся. Непокору може виявити й найзабитіший раб, володар же в таку мить мусить знайти вчасну силу загнати його назад у підспуддя. У цьому й полягав могутність великих людей — патріарх вивчив цю абетку ретельно.

— Ми не можемо,— сказав він Дионизію,— залишити все так, як є. Ми маємо поїхати звідси спокійними. Інакше наше призначення буде смішне й нікчемне.

12

Таким чином, він не пізнав тієї зловтіхи, яку хотів відчути, звівши єпископів-ворогів, і згодом, коли обмірковував це, ганив себе за непристойну слабкість. Приниженим не залишився ні Гедеон, ні Кирило, лише він сам, патріарх константинопольський, який так любив перед сном побувати на майдані карликів. Допущену нерозважно ослабину треба було чимось виправити,— врешті патріарх розумів своє становище. «Я не маю маєтків і фільварків,— думав він,— тобто я не маю головного: принади цього світу — грошей. Боротися ж проти грошовитого ворога не так легко. Сила мого слова, сила переконання мусять бути дуже вже палкі, коли хочу перемогти. Грішми можна заполучити на свій бік одинаків, можливо, навіть талановитих і визначних, а не цілий люд».

Цих думок він не міг висловити Дионизію. Натомість сказав інше:

— Духовна верхівка цього народу гнила. Але сам народ, хай і темний у невігластві своїм і не знає до ладу догматичних постулатів і точної літери письма, має потребу в бозі. Не в літері сенс, а в духовній відданості. Тут ми повинні націлятися на це, коли хочемо спасти цю землю від мороку поганства й римської нечисті. Підтримку собі маємо шукати внизу. Серед чинбарів, шевців, кравців, гончарів, серед стельмахів, бондарів і сницарів. Там, де віра ще не поїдена іржею порожнього високоум’я і не зіпсована хижацтвом. Я довго над цим міркував і вирішив остаточно: лише тут матимемо тверду, несхитну силу. Хто має багату кишеню, той має єдиного бога — ту саму кишеню. Наша справа — запалити темний люд, тоді ми можемо спокійно звідси їхати.

Дионизій схилявся перед патріарховим розумом. Великих викладок йому не було потрібно. Він нашвидку зважував почуте, бо в такі хащі його думка ще не заходила. Однак він похопився, щоб підтримати Єремію:

— Ваша святість, безсумнівно, каже про братства. Я давно вже мислив про це: є то ніким не скористана сила, але я й у гадці не мав, що на неї можна покладати аж таку місію…

— Місію на них уже покладено,— сказав патріарх. Зрештою, не ми організували братства, а вони утворилися самі,— наше діло скористатися цим рухом, щоб не втратити над ними проводу. Отож єдина засторога, яку я маю,— осторога перед стихією, яка, виплеснувшись, як ветху перепону, може зламати наші задуми — тоді ми ту стихію не втримаємо. Саме тому я хотів би таємно зустрітися з найчільнішими братчиками, аби дійти з нйми потрібної домови…

Був уже вечір. Патріарх і не помітив, як той спустився на землю. День минув у напруженому мисленні, але зараз, коли він зважився нарешті проголосити своє рішення, на душі полегшало. Звільнився-бо від того, що так мучило його, і знав, що сьогодні перед сном можна буде зі спокійною душею ступити на майдан карликів і легко перейти його. Він вийшов у сад. Тут було порожньо. Літні сутінки огортали дерева, пахло терпко листя. Патріарх удихнув на повні груди чистого, прохолодного повітря; йому було добре. Вечір, тиша й поважна нерушність дерев під небом, адже все починає засіватися срібними тремкими зорями, — був у тому всьому якийсь правічний спокій, і патріарх зупинився, вслухаючись у тишу. Повітря було тут чисте й запашне, легко вдихалось у груди, небо високе й погідне, дерева стояли вмиротворені — ця земля гарно їх харчувала. Патріарх пройшов стежкою до кручі, під якою притулилося село. Білі мазані хатки під солом’яними стріхами були наче гриби, які тулилися до кручі. Вулицями й на подвір’ї ходили люди, і патріарх раптом відчув, який то далекий од нього світ! Всі його підрахунки й мудрації якнайменше в’язалися з цим вечором, з цим селом і людьми, врешті — з цією землею, яка так утишено дихає. Видалося йому, що бачить він у глибині вечорового сутінку якесь марево. Криваво-червоне, в язиках вогню, воно хиталося на овиді, віщуючи щось тривожне й несподіване. Він побачив чиїсь зловіщі обличчя, почув стогони й крики мордованих. Над ним пролетів, плескаючи велетенськими крильми, червоний півень; слідом за ним летів вершник, наставивши перед себе списа. Та картина схвилювала на мент патріарха, але він учасно погасив її. Все мало бути як є: дерева, село, вечір. Поза цим не було нічого. Велетні ніколи не думають про карликів більше ніж належиться.

13

— Ви ж бачите,— сказав патріарх Дионизію,— що митрополит не дуже поспішає скликати синод для розслідування поведінки духовних. Він зволікає, а ми не можемо більше тут затримуватися.

— Братчики невдоволені єпископом Балабаном,— сказав Дионнзій.

Патріарх кивнув.

— Вони воліли б мати від вашої святості потвердження Йоакимової грамоти. Патріарх антіохійський не поставив на ніж свого підпису, лише печатку.

— Це завбачливо,— пробурмотів патріарх.— Ніхто не відає, що піднесуть тобі підписувати…

Було вже пізно, й патріарх став на вечірню молитву. Блимала самотня свічка, освітлюючи потемнілу божу твар; морок заповнював кутки, а він стояв перед іконами, наче чорний птах. Ніч налягала на вікна, чавлячи шибки. Патріарх молився, проказував давно завчені слова і намагався погасити в собі думки. Це вдавалося завдяки зусиллю — треба було очиститися від дня, який минув. Усе, що було в ньому, хай зникне навіки, хай залишиться людина, оголена розумом й очищена. Це потрібно, аби не втопитись у вирі щоденних пристрастей, які вбивають у нас святий спокій умиротворення й високої ясноти. Найлегше схимникам, подумав патріарх, у своїй яскині: зборовши страх перед самотністю, людина може піднятися на верховіття відчуженості. Коли ж потопаєш у мирському, коли голова забита всілякими мирськими мислями,— чи ж відходиш од світу душею? Оберти серед одних і тих же кіл, страх підступності й одуру — і весь розум іде на одне: втриматися. А скільки треба, щоб примусити поважати себе насправді? Єремії хотілося владарювання справдешнього; отож і сьогодні, склеплюючи очі, він переможно перейшов через майдан, де було повно карликів.

14

І він проголосив перед старшинами львівського братства — сідлярем Юрієм Рогатинцем і крамарями Іваном Красовським, Леськом Малецьким та Стецьком Мороховським — промову, яку так довго виношував у душі і котра, вважав він, таки зможе піднести його на височінь, що її прагнув. Він готувався до цієї промови довго, бо знав її вагу, не думав уже про тих, хто слухатиме його,— треба було лише плеснути в ті смиренні обличчя своєї великої сили. Для їхніх не зіпсованих іще роздумами й сумнівами мізків цього вистачить, як вистачає коневі вчасного удару батогом.

— На ваші плечі,— сказав патріарх,— я кладу великий тягар. Але чи менший тягар ніс спаситель наш Ісус Христос, підіймаючись на Голгофу? Мета братства, яке з’єднує ваші душі,— висока мета, через це патріарх антіохійський і ствердив великі права ваші. З того менту, коли людина приступав до святої спілки вашої, вона перестає належати собі. Вона — святий струмент у руках божих і мусить віддатися богові тілом і духом. Земля ваша сповнена гріхів, які чиняться тут так само легко, як і забуваються. Мало є таких, для кого закони церкви нашої святі й непереступні, вони-бо для них — ширма, за якою ховаються сваволя, поганські звичаї, чарівництво й характерництво, розпуста й розтлінність. Горе тому, хто причаївся за цією ширмою! Горе тому, хто кинув шукати свій Сігор, а натомість шукає Содом і Гоморру! На вас я покладаю високе й святе завдання. Всі братчики мають ходити повсюдно — по вулицях, шинках, базарах, проходити за стіни’ домів, де чиниться невшетечне діло,— знати душі всіх мирян, які навідують наші церкви. Що вони думають, почувають і чи близькі душею і серцем до неї. Ви маєте проникати в найзахищеніші й найтаємніші криївки і схрони людських душ — туди, де тільки зачинаються думки про поганство, і виставляти таких на суд церкви. Єпископ [має судити грішних нещадним судом своїм, але коли і він стрибне у гречку, а ви відкриєте в ньому нечисту душу, судитимете єпископа ви. Я, патріарх константинопольський, Єремія Транос, оголошую, видаючи на це грамоту, ставропігію вашого братства — віднині ви підлягаєте мені й нікому більше. Бо лише ви, простий люд: шевці й бондарі, стельмахи й чинбарі, сідлярі й крамарі — лише ви можете зберегти нерушні основи віри нашої. Я ставлю вас над духовними товстосумами і маю надію, що ви будете справдешньою підпорою нашої святої великомучениці церкви…

Патріарх на мент замовк. Йому хотілося перевірити враження від своїх слів. Побачив перед собою чотири обличчя. Щось стоїчно вперте світилося в їхніх уже запалених очах. Хотів, щоб були злютовані в цю хвилю вогнем великої місії, хотів собі повної покори та віддачі. Але на дні тих очей, особливо в Юрія Рогатинця, уздрів інший вогонь, вогонь звільненої стихії, яка годна запалати багаттям. «Ми спрямовуємо все в потрібне нам річище,— майнуло в патріаршій голові,— але куди понесе воно свою звільнену воду?»

Вони стояли перед ним, урочисто мовчазні й чорні, довкола було сутінно, вилиск вогню свічок грав на обличчях старшин — наче машкари собі понатягали. І патріарх раптом злякався цих облич, а що, коли не він їх використовує, а вони його? Що, коли не вони потрапляють у його залежність та підлеглість, а він дає їм силу бути собою і ніколи не зможе цією силою керувати? Вони тут, у себе, мають власні закони і звичаї, стихія їхня — оце і є оте їхнє життя. Патріарх ковтнув клубка, що застряг йому в горлі,— оця сила й затятість в очах братчиків непокоїла його. Але він уже зваживсь оддатися цьому шалові, зважився на ризик, чого не дозволяв собі ніхто від часів великого царя Константина, бо тут вирішувалося дуже вже багато. «Треба ще раз креснути вогню,— подумав патріарх,— щоб іскра запалила їхні душі моїм вогнем».

— Ви повинні тримати на оці,— сказав він, усе більше надихаючись,— розумове життя країни. На всьому, що виробляє мозок, хай ляже ваша печатка, печатка високої духовної сили вашої і вашої моральної ясноти. Я передаю вам виняткове право виховувати дітей,— окрім братського, хай не буде жодного іншого православного училища. Хай діти вчать святе писання, грецьку й слов’янську мови, коди знайдете на це вчителів. Поза вами ніхто не має права вчити дітей. Тримати в своїх руках дитячі уми — це тримати найвищу силу. Хай начиняються вони з пуп’янка святими ідеями й бажанням доброславного життя. Наші будуть діти — наше буде майбутнє. Друкувати книжки — церковні й учені — також будете лише ви, і ніхто не повинен переступати цього закону. Хай виникнуть довкола вас сотні таких же братств, щоб ви могли до коренів прозирати життя цілого вашого народу, й силою єдності своєї, силою бажання ви вб’єте в ньому прагнення до диявольських спокус і єретицтва. За вами лишається провід — усі інші хай будуть тінню вашою і знатимуть лише вашу волю!

Він утомився. Вогонь, з яким промовляв ці слова, виснажив його. Зрештою, не казав їм нічого нового, а тільки підтверджував те, що мали. Бо вони вже самі позакладали училища і, як хотіли, виховували дітей своїх. Вони й без нього друкували б свої книги, а самі братства множилися б, бо цього вимагає життя. Вони вже вступили в ту боротьбу, до якої закликав, і хто ще зна: чи вони пристосувалися до його рішень, чи він пристосовувався до їхніх думок? Але для нього в цю мить вабило інше. Підкорялися його слову! Не перечили йому, виявляли пошану, хоч та пошана могла б виявитися звичайною чемністю. Важливо те, що вони залишались в його очах карликами, а він переходив майдан.

15

Патріархові випало пережити ще один момент, який знову розвіяв його впевненість. Врешті, нічого особливого не сталося: десь у степах, тримаючи шлях на Волощину, патріарх зустрів чисельну оружну силу. Наче у. видінні, пропливли перед ним стрункі й вишколені військові лави; як птахи, летіли над дорогою вершники; і в тому нагальному й упорядкованому рухові раптом почулася патріархові якась особлива, ще не знайома йому сила. Він аж звівся на подушках, пильно вдивляючись у цей військовий хід,— було в ньому щось таке, що патріарх нараз стурбувався.

— Це військо Корони Польської? — запитав, повернувшись до Дионизія.

Але той був спокійний. Позіхнув, чемно прикриваючись рукавом, і байдужно відповів:

— Це латраки, розбійницькі козачі загони.

Патріарх ще раз придивився до уладжених військових лаштунків.

— Ви впевнені, що це розбійники й латраки? — спитав.

— Так на них дивляться усі в Польщі,— відказав Дионизій.

Але пояснення не заспокоїло патріарха. Він цілий день лишався задуманий і сутінний. «Пізнати чужу землю,— думав він із незбагненною збентегою,— дуже важко. Ще важче нею кермувати».

Він хитався на подушках свого повоза і вже хотів якнайскоріше покинути цю країну, бо раптове знесилля охопило його.

«Звісно,— сказав він подумки,— я виконав тут велику місію, але куди все-таки потече вода?»