Якось у чужому лісі

Пригоди зайченяти Люськи, злого лева Толябуна, великого природолюба Буртіуса та декого ще у Зовсім Чужому лісі

Розділ І

У далеких і таємничих африканських джунглях жив лев Толябун. То був злий і невдоволений з усього лев. Коли світило сонце, він ричав через те, що йому було жарко; коли наставала темрява, він дратувався, що йому прохолодно; натщесерце ричав од голоду, а пообідавши — од того, що вже наївся. Його дратувало все на світі: дерева, річка, пташки, місяць, звірі, а через те, що він виказував своє роздратування голосним ревінням, тільки оте ревіння й чутно було з ранку до ночі.

Усім Толябун страшенно набрид, але ж його боялися і нічого не могли вдіяти. Він безкарно поїдав бідних звіряток і зрештою так знахабнів, що мало не зжер навіть одного природолюба. Мандрівник цей, на ім’я Буртіус, дослідив усе на світі і тепер прилетів на моторній повітряній кулі до Африки, щоб дослідити і її. Прив’язавши свою кулю до якогось пеньочка, Буртіус прихопив дві підзорні труби, три біноклі, термос із кавою, записник і, згораючи від бажання що-небудь дослідити чи зробити яке-небудь важливе відкриття, рушив уперед.

Безсумнівно, то був найвидатніший дослідник усіх часів і країн. Ледь ступив він кілька кроків, а вже зробив багато дуже цінних відкриттів, які тут же старанно занотував у записнику. Давайте й ми поглянемо на списані рукою видатного вченого аркушики й прочитаємо:

Відкриття № 1

Африка дуже велика

Відкриття №2

В Африці багато дерев, які в нас не ростуть

Відкриття №3

Пісок в Африці на смак такий самий, як і в нас

Що треба відкрити!

Треба відкрити в Африці банани — вони ж бо страшенно смачні (і ананаси).

Нічого дивного, що од цих великих відкриттів Буртіус дуже стомився і зголоднів. Тож він розстелив на землі невеличку скатертину, видобув із похідної торбинки, в якій мав звичку носити найнеобхідніше, тобто харчі, пиріжок із м’ясом і заходився їсти. Не встиг учений вкусити четвертий раз, як увагу його привернув якийсь здоровенний звір. Він виткнувся з-за кущів, утупив пожадливий погляд у Буртіусовий пиріжок і почав наближатись.

— Е, ні-ні, — мовив великий дослідник, одразу зметикувавши, до чого воно йдеться, й ховаючи руку з пиріжком за спину. — Я й сам голодний!

Другою рукою він розкрив свій щоденник і вже хотів був записати відкриття №4: «У Африці живе величезний звір з чотирма лапами, довгим хвостом і жадібними очима», але не встиг. Знахабнілий і кровожерливий Толябун — а то ж, звичайно, був він, — дико заревів і кинувся уперед.

Від того страшного ревіння вчений знепритомнів і впав на свою скатертину, де й пролежав три години і чотирнадцять хвилин із затиснутим у руці пиріжком. А хижий невихований Толябун підбіг до торбинки і вмить зжер усе, що в ній було.

А було в ній немало: вісім пиріжків із м’ясом і сім із повидлом, чотириста грамів цукерок «Ану, відніми!», коробочка монпансьє і три яблука. Як бачите, не можна випробовувати долю, — я маю на увазі назву цукерок. Та не про те мова. Усі припаси поклала до торбинки турботлива Буртіусова матуся, яка в ту мить думала, де ж то її синочок, і тихенько зітхала. Адже всі матусі завжди думають про своїх діток.

Умить проковтнувши всі припаси, лев кинувся до повітряної кулі. А щоб ви знали, до всіх повітряних куль знизу причеплений міцний кошик, аби мандрівникам було де сидіти, було де тримати консерви, мішки з піском та балон із летючим газом.

Отож лев заліз у кошик, бо сподівався знайти ще якусь поживу, коли це відчув, як лапи йому слабнуть, голова йде обертом… Він голосно заревів, не розуміючи в чому справа, але тієї ж миті обважніло гепнув на дно кошика і затих.

Минуло чимало часу, поки звірята надибали в траві хороброго Буртіуса.

— Ой, хто це? — скрикнули Мавпочка, Бегемотик і Жирафеня в один голос.

— А он, дивіться! — вигукнула Мавпочка, вказуючи туди, де між дерев бовваніла повітряна куля. Сонце вже добряче нагріло її, і куля рвалася вгору, та не могла злетіти, стримувана міцним мотузом.

— Ого, — зачудувавсь Бегемотик, — таке здоровенне. Це трохи схоже на дядька Слона, але ж дядько Слон, по-моєму, не вміє літати, та й кошика в нього нема.

— Ото ж бо й воно, — погодилося Жирафеня. — Давайте підійдемо ближче.

І всі трохи боязко рушили вперед.

— Ой, мені здається, я вже десь бачила ось це, — мовила, злегка затрусившись, Мавпочка, вказуючи на Толябунів хвіст, що звисав із кошика.

— Ой, — додала вона по хвильці, затрусившись трохи дужче, — мені здається, я навіть знаю, на кому оте он бачила.

— Ой, — прошепотіла вона, тремтячи вже так, що й усі навкруг затрусились, — мені здається, це Толябун!

Тільки-но Мавпочка вимовила це ім’я, як усіх мов вітром здмухнуло з галяви, а в навколишніх кущах зашурхотіло: то тремтіли звірятка.

— Це таки лев, — сказало Жирафеня. Воно ж було найвище й побачило, хто лежить у кошику. — Але чому він тоді не вискочив із своєї засідки й не кинувся на нас?

— Або чому ж він тоді не реве, як завжди, — задумливо промурмотів Бегемотик. — Тут щось не так.

— Мені здається, — втрутивсь у розмову маленький Носоріг, який любив усякі подвиги, — цей відважний незнайомець вступив у смертельний двобій з Толябуном, і вони обидва загинули.

— Правильно! — підхопив Бегемотик і гірко заридав. — Такий хоробрий дядечко — і загинув.

— Але як же вони могли битись, якщо дядечко тут, а лев аж он де, — засумнівалось Жирафеня.

— Я знаю! — вигукнув Носоріг. — Він помер од ран.

— Але щось я не бачу на ньому ран, — заперечило Жирафеня й підбігло до Буртіуса.

Всі поспішили за ним. Справді, на незнайомцеві не було не те що ран, а бодай маленької подряпини.

— Таємнича смерть, — прошепотів маленький Носоріг. Він любив читати різні пригодницькі книжки.

Але тільки-но він мовив ці слова, як Буртіус розплющив очі, звівся на ліктях і голосно чхнув.

— На здоров’я! — гукнули всі.

— Дякую, дякую, друзі! — відповів дослідник і вже націлився схопити до рук свій щоденник, аби мерщій записати кілька нових відкриттів, коли побачив затиснутий у правиці недоїдений пиріжок.

— А де це, — стурбовано запитав Буртіус, — величезний звір з чотирма лапами, довгим хвостом і жадібними очима?

— А він там, — відказали всі хором, одразу ж здогадавшись, про кого йдеться. — У кошику, прив’язаному до тієї штуки.

— Та штука, — поважно мовив Буртіус, — зветься повітряною кулею, і я прилетів на ній досліджувати ваші краї. І вже, мабуть, немало дослідив би, якби не моє відкриття номер чотири.

— А що це за відкриття? — поцікавився Бегемотик.

— Отой же звір, — відказав Буртіус. — Він так мене налякав, що я знепритомнів з переляку, точніше, е-е-е, заснув з несподіванки! От я йому зараз покажу, — рішуче вигукнув хоробрий дослідник, кинувшись до своєї кулі.

— Не ходіть туди, — загукали звірятка. — Він вас з’їсть.

— З’їсть? — здивувався Буртіус. — Що ж це за цабе таке?

— Це лев Толябун, — пискнула маленька Зебра.

— Лев? Лев… Ах, лев, — знічено повторив дослідник. — Виходить, я зробив поки що тільки три великих відкриття. Просто я ще ніколи не бачив лева і думав, що відкрив його. Ну і як він поводиться?

— Жахливо! Просто жахливо! — закричали всі навперебій. — Він ображає нас і лякає. Через нього ми боїмося ходити до школи і навіть гуляти. Він уже з’їв кількох наших товаришів.

— А тепер нахваляється з’їсти мене, — прошепотів Бегемотик. — Він взиває мене череватеньким опецьком.

— Каже, що мій ріг зроблено з картону, і він коли-небудь одірве його й приб’є у себе в барлозі, щоб вішати капелюха, — поскаржився маленький Носоріг.

— А мені повисмикував усього хвоста, граючись у індіанця, — вигукнув із гущавини Павич. Він уже тижнів два сидів там, чекаючи, поки відросте новий хвіст.

— Він тільки те й робить, що нас страхає…

— Так він же справжнісінький бандит, — обурився Буртіус.

— Але стривайте, що ж він робить там, у моєму кошику?

— Спить, — одказало Жирафеня.

— Ах, негідник! — зарепетував раптом Буртіус, вздрівши свою порожню торбинку. — Мої пиріжки! Мої пампушки з повидлом. О, мої цукерки! Де ви тепер? Я знаю де! Ви в череві у цього ненажери, кривдника безневинних і беззахисних звіряток, у цього басурмана, харцизяки і песиголовця! Але стривай-бо! Стривай! — Буртіус схопив свій кошик і заглянув у нього. Звірі здивовано перезирнулися. — Таблетки! Мої таблетки! — почули вони.

Тут ми зробимо невеличкий відступ і пояснимо дивну поведінку мандрівника.

Буртіус об’їздив уже стільки країн, перечитав таку кількість книжок, познайомився із стількома людьми і зробив таку силу-силенну відкриттів, що частенько почав забувати, що він знає і чи знає що-небудь взагалі. «Це від перенапруги, — казала його матуся. — Любий природолюбе Буртіусику, тобі треба відпочити. Не можна так перевтомлювати свою голівку». Але дослідник уперто не хотів відпочивати. Ледь приїхавши з однієї подорожі, він вирушав у другу і, нехтуючи порадами матусі, писав про свої мандри книгу за книгою. Це й призвело до сумних наслідків, що неодмінно трапляються, коли ми не слухаємо своїх матусь. Одного разу, приїхавши з Північного полюса, Буртіус, як завжди, зачинивсь у своєму напакованому книжками і всякими цікавими речами кабінеті й засів за нову книгу. Учений світ нетерпляче чекав на її появу. Через два тижні Буртіус закінчив роботу й поніс книгу до редакції. Але що то була за книга! Замість спостережень на Північному полюсі, Буртіус написав «1000 способів приготування яєчні». А цю книгу він опублікував іще сім років тому. Мало того, під кожним номером від першого до тисячного було написано одне і те ж: «На змащену вершковим маслом чи смальцем пательню розбити одне, два, три, чотири, п’ять або й більше яєць, залежно від апетиту. Тримати на вогні до повного приготування».

Любитель природи нахвалявся випустити допрацьований варіант, у якому містилось би дві тисячі рецептів, і втерти носа всім кухарям та вченим планети. Однак цей задум так і лишився незавершеним, бо дослідника-кулінара поклали до ліжка. «Перевтома, — сказали лікарі. — Він занадто багато працює».

Одужавши, невтомний мандрівник одразу ж почав лаштуватись у подорож до Африки.

— Тільки одна умова, — попередила його матуся. — Я певна, що й там, далеко від рідної домівки, ти працюватимеш день і ніч. Ось тобі пакетик, а в ньому таблетки для сну. Рівно о дев’ятій годині вечора маєш ковтати одну таблетку й одразу засинатимеш. А вранці прокидатимешся, сповнений сил і енергії. Я покладу пакетик до твоєї торбинки з харчами. Тож не забувай вчасно приймати ліки.

І от тепер, зрозумівши, що разом із їжею лев ковтнув таблетки й заснув, Буртіус зайшовся од сміху.

— Тепер цей ненажера спатиме й спатиме, — реготав він. — Тож давайте придумаємо, як його провчити, щоб він запам’ятав це назавжди і більше нікого не кривдив. Для початку біжи-но, Бегемотику, зв’яжи його, поки не прокинувся.

Звірята наблизилися до кулі. Бегемотик поліз до кошика.

— Ой, дивіться, що я знайшла, — мовила, нахилившись над Буртіусовою торбинкою, Мавпочка. — А ось іще, і ще. Скільки їх тут!

— Чого? — здивувався мандрівник.

— А ось, дивіться, — Мавпочка простягла вперед лапку. Якісь маленькі горошинки забіліли на її долоні.

— Таблетки, — прошепотів Буртіус. — Це ж таблетки. Виходить…

Договорити він не встиг. Могутнє ревіння розітнуло тишу, і над краєм кошика повітряної кулі з’явилась розлючена левова морда.

— Рятуйтесь хто може! — закричав Бегемотик, одскочивши вбік: адже він устиг зв’язати левові тільки передні лапи.

Зв’язані могутні лапи сперлися на край кошика. Ще секунда…

І раптом Буртіус вихопив з-за пояса ножа, якого завжди носив при собі, й кинувся вперед.

Звірі завмерли: невже цей безстрашний чоловік сам-один зіткнеться з хижаком? На мить і лев отетерів, але лише на мить. Ось очі його хижо заяскріли, він трохи подавсь уперед…

І саме тут Буртіус з розмаху вдарив ножем по туго напнутому мотузу, що тримав повітряну кулю. Не встиг ніхто й отямитись, як вона рвонулась угору, швидко набираючи висоту. З піднебесся пролунало жахливе моторошне ревіння лютого, обдуреного, але вже не страшного лева. Вдячні мордочки всіх звіряток повернулися до відважного природолюба.

— Що трапилося, професоре? — запитав маленький Носоріг.

— Та я думаю, ви вже й самі здогадались, — одказав той, полещений словом «професор». — Виявляється, лев з’їв лише дві-три таблетки, а не весь пакетик, як я думав, бо той розірвався. А коли Бегемотик зв’язував йому лапи, проснувся. Але я радий, що все так добре скінчилося.

— І ми раді і дуже вам вдячні, шановний Буртіус, —мовила Мавпочка. — Але як же ви тепер без повітряної кулі? Як ви дістанетесь додому?

— Хе-ге, — мовив, посміхаючись, Буртіус. — Коли-небудь я прилечу сюди вдруге і розповім вам, як я один мандрував на плавучій крижині, як вижив на острові, де були самі лише крокодили, як без ковтка води два тижні йшов пустелею. Та це вже наступного разу. А зараз мені час іти, бо матуся моя буде хвилюватись. Лишайтесь здорові.

І він пішов, цей скромний і хоробрий мандрівник, у грудях якого билося добре і чуйне серце. А звірята з глибокою вдячністю і сльозами на очах дивились йому вслід.

Коли-небудь, читачу, може, я розповім тобі про всі оті незвичайні пригоди відважного Буртіуса і про пригоди, яких він зазнав, поспішаючи додому, до своєї матусі.

Але зараз ми не можемо полишити без нагляду лева. Він повен люті, жадоби помсти, він голодний, він летить не знати куди і ще може заподіяти чимало лиха.

Тож попрощаємося з нашим любим Буртіусом і рушимо слідом за Толябуном.