Виводили з села
Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї зоря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови проминалися проміні сонця.
На подвір’ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя,— тверде і стале. З хорім[1] іще сипалося багато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
— Ти вже йдеш, синку?
— Йду, мамо.
— А ти ж на кого нас покидаєш?
Жінки заплакали, сестри руки заломили, а мама била головою до одвірка.
Підійшов до сина тато.
— Сідаймо, синку, на фіру, бо колію[2] спізнимо.
— Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати.
Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.
— Синку,— питався тато,— а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
— Гай, ходім.
Мама не пускала.
— Миколайку, ти не йди-бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
— Воліла бих ті на лаву лагодити!
Пішли.
Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили ліс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.
За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:
— Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіть у далеку дорогу.
Всі поскидали капелюхи.
— Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.
Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.
— Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці та й тебе здогоню.
— Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.
Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.
— Йди здоров, Миколаю! — кричала громада.
Тої ночі сиділа на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:
— Відки тебе візирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулі, до неї говорили.
Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки[3] на гладкім залізнім тоці.
[1] Хороми — сіни.
[2] Колія — залізниця, а також коло, круг.
[3] Чічка — квітка.