Баский Іванів кінь

Повість
Скачати

Анотація

У нелегких випробуваннях на тривожних дорогах війни гартуються характери підлітків, які пліч-о-пліч з дорослими ведуть боротьбу проти фашистських загарбників.

Він поспішав. Біг навпростець, намагаючись тримати на хмару, що чорним стовпом ніби вибивалась із землі, заливала півнеба, а потім важко й повільно спадала за далекі ліси. Не вибирав дороги, а тому ледь встигав ухилятися від гілляк, виставляв перед собою руки й розривав чагарник, який густо обсів ці розгонисті пагорби і вперто вибивався на крутни схил, мовби поспішав перепинити Іванові шлях.

Інколи натрапляв на стежку, тоді ноги дзвінко, аж з якимсь виляском, вигупували по задубілій землі, від чого ставало боляче. Ніби стежка була всипана дрібними невидимими колючками, що їх вітром підняло вгору, й вони з ледь чутним дзижчанням летіли слідом, падали гострячками на плечі, груди. Хотілося різко зупинитися, провести руками по тілу, щоб зняти їх, вгамувати пекучий біль, позбутися незручного тягаря, від якого терпли плечі.

Полегшено зітхав, коли стежина вислизала з-під ніг, мовби уривалась чи розповзалась на тисячі ниток серед трав та падолисту. Якусь мить вагався, а потім пірнав у гущавину. І доторки гілок уже не дратували, відчував їх ще нерозвіяну, невичахлу, настояну на вранішніх туманах прохолоду.

Іван пробивався крізь прозору нерозхлюпаність, від зусилля його погойдувало з ноги на ногу, а позаду чисті довгі краплі зривалися з листя, ніби гналися за ним. Листя зеленими метеликами збивалося зненацька докупи, обсідало його звідусіль, засліплювало, затуляло світ, липло до тіла. Розкидав цю купу руками, зривав листя, чавив його у жмені, аж зелена густа вода стікала до ліктів. Дерева позаду стріпувалися, випростовувались і погрозливо гули. Здавалося, що вони когось застерігають, посилають знак, зрозумілий усьому, що живе, скрадається і хорониться під ного шатами. Бо й справді, ось вороння хмарою впало на дерева, аж гілля затріщало.

«Звідки ж це того вороння злетілось? — Іван зупинився на якусь мить, глянув униз з крутого схилу, а там, під ним, дерева ніби обвуглились, чорним попелом присипані, тільки вітер розворушує чорні купи. — Мабуть, із станції налетіло. шукає глухого кутка… Птахи звідти тікають, а я туди навіщось добиваюсь. Може, не ходити далі? Ще під бомбу потраплю».