Дятлова кузня
Над нами бентежно гуде бір.
— Тату,— зіпершись на старий сосновий стовбур, Олесь напружено дивиться вгору.— Тобі не лячно?
— Від чого, синку?
— Чуєш, як гніваються дерева? Чому це?..
— Весною завше так буває.
Ми йдемо далі; під ногами пружинить яглице ва долівка. Ураз Олесь зупинився.
— Хто це?
— Де? — перепитую.
— Вистукує…
Принапружую слух, і крізь монотонне шумовиння дерев докочується чітке: стук-стук, стук-стук…
— Гм,— осміхаюся,— це так дятлик полуднує. Бачиш, ген-ген сосна. То там він собі кузню вподобав.
— Як це кузню? — не вгаває Олесь.
Ми украдьки підходимо ближче. Червоноголова птиця жваво викльовувала соснову шишку, прилаштовану у вузькій продзьобині стовбура. Згодом, як шишка вже спорожніла, дятел, оглянувшись довкола, фурнув геть, а ми тим часом підходимо ближче: під сосною начебто хтось упустив мішечка, і зібрані шишки розсипались долі. Олесь присів біля купки, перебираючи розчепірені пластівці шишок: вони нагадували насторожених їжачків.
— Тату, а хто це їх порозгублював?
— Ніхто,— кажу,— це дятлова робота. А ось і його кузня. Тутки він із шишок зернятка видзьобує…
— Цікаво як! — сплеснув долонями Олесь.— Я вперше бачу таке!
У роздовбаній дірочці межи двох розрослих стовбурів міцно трималася порожня шишечка — щойно тут кувадлив лісовий господар. Ми постояли обіч, обдивилися дятлове господарство й пішли собі. Лишень як дісталися галяви, до нас знову долинуло знайоме: стук-стук, стук-стук…
Ми вже знали — до лісової кузні щойно повернувся коваль.
