На самоті з тайгою

Після від’їзду Суходольської і її супутників життя в зимовищі Богатирьових знову пішло своїм звичаєм. Ледве світало, звіробої прокидалися, готували ситний сніданок і розходилися по своїх дільницях. Поверталися пізно ввечері, знову розтоплювали пічку, заготовляли на ніч дрова, годували собак, а після вечері до пізньої ночі знімали з добутих звірків шкурки. І так щодня. Наталку згадували нечасто, хоч у душі в кожного вона лишила добрий слід. І тільки в уяві Матвія, якому вона припала до серця, часто малювався її милий образ. Вечорами він багато думав про неї, уявляючи собі, як успішно працювали б вони разом, вивчаючи життя лісу; але Наталя закінчила інститут, а він навіть середньої освіти не має. Це дещо засмучувало, але не настільки, щоб він перестав мріяти про дівчину. Проте у заповітні свої думки Матвій нікого не пускав. Зворушливо зберігав він маленьку книжечку, подаровану дівчиною на пам’ять про спільне полювання на ведмедя, не раз перечитував улюблені місця з «Пісні про Гайавату».

Помітивши, що син у вільні хвилини бере до рук цю книжку, Іван Тимофійович звернувся до нього:

— Ти б, Матвію, почитав нам уголос. Певно, про мисливців написана?

— Про мисливців, але тільки про американських. Про індіанців. Та й написано у віршах.

— Ми й вірші розуміти вміємо,— стояв на своєму Степан.— Читай!

— Ну, тоді слухайте:

— Оце Наталя! Яку книжечку нашому Матвієві підібрала! Певно, не без задумки! — перервав читання, хитрувато усміхаючись, Степан.

— Стривай, не заважай, зупинив брата Іван Тимофійович.— Тут все правильно написано. Продовжуй, Матвій.

Звіролови притихли і ще з більшою увагою стали слухати Матвія. А він читав їм про те, як зібрався і пішов Гайавата в край диких дакотів, щоб, одружившись з Міннегагою, припинити чвари між ворогуючими племенами індіанців, як він полював, ідучи до своєї нареченої:

І поки Матвій закінчив главу, ніхто не зронив жодного слова. Лише сирі дрова одноманітно сичали у пічці.

— Почитаю завтра, а зараз лягаймо спати. Адже глупа ніч уже.

День брався імлистий. У теплому повітрі повільно пролітали поодинокі сніжинки. Матвій швидко йшов мисливською стежкою. Сьогодні він мав обійти далекий путик, здолавши кілька перевалів.

…Ось і перший капкан. Принада в ньому з’їдена полівкою. З другого вийняв вогнисто-рудого колонка, третій і четвертий були порожні, але зате у п’ятий, який стояв біля самого берега незамерзлого джерела, потрапила темно-коричнева норка. Молодий звіролов повеселішав, хоч набурмосене небо сипало на нього дрібну сніжну крупу. Путик кружляв густим яличником. Хащі місцями непрохідні для людини, і, коли б не кабаняча стежка, що перетнула яличник з півдня на північ, не пробитись би Матвієві крізь ці нетрі. Обабіч стежки розставлені капкани. Їх тут менше відвідують полівки, але докучають осоружні сойки й кукші. Матвієві раз у раз доводиться підправляти пастки, класти в них нову принаду. Він зараз так захоплений своєю роботою, так пильно вдивляється в лісову хащу, що йому ніколи думати про своїх рідних і про Наталю. Його увагою заволоділи сліди на снігу, подряпини ведмежих і тигрячих пазурів на стовбурах дерев, він прагне відгадати, яка подія в лісовому житті викликала той або інший звук. Він вслухається в тривожний крик птахів. Це вони побачили свого одвічного ворога. Він думає лише про те, хто перед ним і кого він чує, хто й куди пройшов, чому. Така зосередженість не навертає на мрійливість. Тільки увечері, лежачи на твердому полу в зимовищі, він може поринати у сторонні роздуми.

Переходячи по кризі річку, він побачив округлі відбитки лап: великий тигр обходив свої володіння. Гостра цікавість примусила Матвія звернути з путика й піти по тигрових слідах уздовж річки. Тигр ішов рівним кроком, немов його ніщо не цікавило. Знаючи, які тривалі безупинні переходи робить цей звір, Матвій повернувся на свою стежку і продовжував оглядати капкани.

Зірвався вітер, загув у верховіттях дерев, додаючи до снігопаду кухту, яку він здував з дерев. Часом на землю зринало стільки снігу, що в повітрі довго висіла суцільна снігова завіса. В ці хвилини Матвій ховався під рясними ялинами і, перечекавши шаленство вітру, йшов далі. Треба було повернутися в зимовище, але хіба може він полишити свої капкани, які не оглядав уже два дні. Коштовну здобич можуть зіпсувати полівки, погризти колонки або харзи. Скільки він виймав з пасток понівечених решток соболя або норки, з’їдених гімалайською куницею.

Перейшовши через сопку, Матвій вийшов до вивертня. Недаремно він тут насторожив сталеву пастку: як і минулого разу, вийняв з неї темно-коричневого соболя. Як не зрадіти такій здобичі, не похвалити себе за те, що не злякався завірюхи, не повернув назад!

У кінці дня він стояв біля останнього свого капкана у , вузькому кам’янистому видолинку, стиснутому двома гостроверхими сопками. Гожої днини він устиг би дотемна повернутися до зимовища навіть коли сонце зникне за обрієм, яскрава вечірня зоря догоряє годинами. Її світла в лісі досить, щоб роздивитися стежку. Негода ж значно скорочує світловий день, темніє вже о четвертій годині. Відмовившись од звичного чаювання, хоч розпалити багаття і в негоду він міг дуже швидко, Матвій повернув до зимовища, але пішов не стежкою, а просто через перевал. Шлях був важчий, проте набагато коротший.

Понад годину піднімався Матвій крутим схилом сопки. Досягши сідловини, він не став відпочивати: пронизливий вітер, який шаленів на вершині, мало не валив з ніг, холодив розпашіле тіло. Довелося брести далі. Тепер похилий схил перетинали вузькі глибокі яри. Мов на лижах, котився вниз мисливець і знову здирався вгору, хапаючись за горішник і тонкі ліани. Нарешті він зійшов з косогору й опинився в ялиннику, де росли обрідні старезні липи. В одній з них Матвій побачив чорне дупло невисоко над землею. Він вирішив зазирнути в нього. На внутрішніх стінках виразно виднілися свіжі подряпини від ведмежих кігтів. З усього було видно, що ведмідь заліз у дупло липи і влаштувався в її корінні. Знявши рюкзак, Матвій дістав сокиру, розв’язав чохол, надітий для безпеки на її гостре лезо. Карабін він притулив до стовбура липи, попередньо знявши із запобіжника курок. Відшукав очима обіч ліщиновий кущ, вирубав довгий костур і розщепив його на зразок виделки. Потім обійшов довкіл липи й уважно оглянув поверхню стовбура. Відшукав ледь помітну щілину і, трохи розширивши її, встромив всередину костур і став промацувати ним дупло. От він намацав щось м’яке, але це могла бути гнила серцевина дерева, яка обсипалася на дно дупла. Матвій зробив кілька поворотів і рвучко висмикнув костур з отвору. На розвилці був жмут чорної шерсті.

«Ведмідь!» — мало не скрикнув Матвій, і серце його стислося у приємній млості. Але як примусити звіра вийти зі своєї схованки? Відкинувши костур, Матвій кілька разів навідліг ударив обухом сокири по липі. Лункі звуки розляглися в лісі, але ведмідь нічим не виказував своєї присутності. Тоді Матвій знову взявся за костур. Не випускаючи з рук карабіна, він із силою кілька разів штрикнув у ведмежий бік. Звір ревонув і перекусив докучливий дрючок. Вирубати новий Матвій не зважився: відходити від барлогу не можна, ведмідь може будь-якої миті вискочити. Тоді він стрельнув у щілину. Гуркіт пострілу й пороховий дим налякали звіра. Він знову засовався у барлозі, почувся скрегіт його кігтів, і не встиг Матвій підняти до плеча карабін, як величезна ведмежа голова разом з широкими передніми лапами з’явилася над краєм отвору. Тієї ж миті куля пробила ведмежий череп.

Розслаблені м’язи не тримали більше тіло звіра, і воно почало повільно зсуватися на дно барлогу. Якщо вбитий ведмідь зникне в дуплі, яка величезна праця знадобиться, щоб вирубати його з кряжистого окоренка велетенської липи! Ця думка пройняла Матвія. Не чекаючи агонії звіра, він підстрибнув, ухопився обома руками за кошлатий ведмежий карк і повис на ньому. Ведмідь перестав зсуватися, але й не випав з дупла. Матвію довелося впертися ногами в стовбур і щосили потягти клишоногого на себе. Повільно перевалювалася важка туша через край дупла і, витягнута наполовину, впала на сніг разом з мисливцем.

Коли Матвій обклав гіллям добутого звіра, ліс розчинився в нічній темряві. Першим бажанням натомленого мисливця було переночувати в лісі коло забитого ведмедя. Але поблизу немає сухостійних дерев, до того ж хурделиця посилилася, а ніч у таку негоду біля поганого багаття важка.

Поклавши в рюкзак сокиру і ведмежий здір, Матвій дістав компас, огледівся і, взявши потрібний напрям, побрів до свого зимовища. Суцільна темрява огорнула мисливця. Зникли всі прикмети. Чагарник, сучки, які стирчать в усі боки, небезпечні для очей. Засипаний снігом хмиз заважав іти швидше. Коли б зараз був день, Матвій за три години дістався б хижки. Але як здолати таку велику відстань із майже зав’язаними очима! Йти берегом Алої — він весь захаращений корягами та хмизом, поріс густим чагарником, там безліч високих трав’яних купин, і за цілу ніч не дійдеш. Йти річкою — небезпечно: її вкриває непевна крига, є ополонки, потрапити в які небезпечніше, ніж ночувати в лісі без багаття.

Але ніщо так не бадьорить, не додає мисливцеві впевненості, як вдале полювання. Відчуваючи за плечима важкий рюкзак, Матвій просувався вперед, керуючись природженим чуттям орієнтації. Проходячи повз дерева, він вгадував їхню породу, і уява малювала йому ліс, яким він ішов. Ось густий смерічний змінився світлим ясеневим гаєм. Тут був початок знайомого Кабанячого джерела, яке впадало у Алу вище зимовища. Тепер він не зіб’ється зі шляху. Найгірше місце лишилося позаду. Навіть коли доведеться переночувати — є гарні сушини.

Мокрі до рубця сукняні штани й коротко обрізана шинельчина не гріли. З якою насолодою він зараз погрівся б біля вогню, випив гарячого чаю! Але перебути решту ночі за якихось три-чотири кілометри від зимовища він вважав ганебним для справжнього промисловика. Долаючи втому й голод, Матвій ішов і йшов, торуючи глибокий сніг.

Раптом він мало не наступив на рябчика, який спав у снігу. Розбуджений птах так гучно вихопився з-під ніг, що Матвій здригнувся від несподіванки й зупинився. Надто довгими здалися йому останні кілометри, але коли нарешті загавкали собаки, почувши його,— втоми як не було. Потім крізь дерева блиснув вогник, запахло димом. Ось і біла чотирикутна пляма жаданого даху.

Повісивши карабін на ялиновий сук, Матвій скинув рюкзак, обтрусив з себе сніг і розчинив двері. Хвиля приємного тепла огорнула його, і втома, що була зникла, знову розлилася по тілу.

— Я ж казав, що йому мисливське щастя випало! — вигукнув Степан, помітивши на рюкзаку крапельки Крові.— Розповідай, що добув.

Матвій мовчав. Справжні мисливці не люблять одразу розпатякувати про своє везіння. Перепочивши, він вилив у миску залишені йому щі і тільки за їжею розповів, як знайшов і добув ведмедя.

— Ну як, сьогодні читатимеш нам про індіанців? — якомога серйозніше спитав Степан.

— Мені не до жартів, відпочити треба,— відповів Матвій. Розв’язавши рюкзак, він дістав з нього здобич. Задубілих звірків поклав на дрова: нехай відтануть, білувати їх доведеться на другий день. А тепер швидше розвісити біля пічки вогкий одяг та олочі.

З якою насолодою випростався Матвій на полу, вкритому куничником і рядниною! Ледве торкнувся подушки, як тієї ж миті заснув. Уві сні побачив Гайавату: з вождем індіанського племені він обмінювався бойовими сокирами.