М’яке золото

Наближався Новий рік. Мисливці вирішили влаштувати святковий стіл і пригостити Наталю тайговими ласощами. Жіноче самолюбство не дозволяло дівчині усунутися від кулінарних справ, і вона надумала приготувати фаршировані млинці. У переддень новорічного свята на подовженому з цієї нагоди столі, вкритому білим папером, стояли миски з холодцем із ведмежих лап і талою із свіжоморожених ленків. Обвітрені обличчя мисливців сяяли усмішками, лунали дотепи й жарти, відповіддю на які був дружний сміх могутніх людей, що немов розсував приземкуваті стіни хижки. Всі хвалили відварну кабанятину, лосячу ковбасу. Наталя вперше куштувала такі делікатеси. Бачачи, з яким апетитом їсть дівчина холодець його приготування, Іван Тимофійович задоволено погладив бороду:

— Смачно?

— Дуже! Хочу ще.

— Найперша закуска, голубонько, не соромся, бери ще. Ведмежі лапи й на царські столи подавалися. Чував, що й богдихани дуже ласі до них були. Я таким холодцем не раз частував відомих людей, які приїздили до мене на полювання.

А один покуштував та й каже: «От би пригостити таким холодцем моїх приятелів! Чи не можна, Іване Тимофійовичу, як уб’єш ведмедя, прислати мені лапи?» Чому ж, кажу, можна. І послав. Приїздить він наступного року до мене, я і питаю: «Як ведмежий холодець, сподобався вашим?» — «Ох, і було ж мені, Іване Тимофійовичу, з тими лапами! — відповідає.— Я був на роботі, коли твій син приніс пакунок і пішов. Розгорнула дружина папір і руками сплеснула. Дзвонить мені по телефону, голос тремтить: «Тут тобі від Богатирьова передали, а що — не збагну, надто страшне».— «Це ведмежі лапи,— здогадався я,— пречудовий холодець зробимо, гостей подивуємо».— «Ні, чоловіче, я їх і в руки не візьму, вони на людські ноги схожі». Довелося самому варити холодець…»

Наталка уважно слухала розповідь і хитала головою:

— Цілком можу уявити, як розгубилася бідолашна жінка, одержавши такий подарунок. Ну що ж, а тепер я пригощу вас стравою, яку так полюбляв мій батько.— І вона дістала з пічки сковорідку й поставила її на стіл, знявши з неї емальовану кришку.

Хата сповнилася невимовно смачним ароматом. Величезна сковорода до країв була наповнена рум’яними, апетитними фаршированими млинцями.

— Ну й куховарочка! — вигукнув Іван Тимофійович.— Такі млинці з язиком проковтнути можна. Матвій, дістань-но кухлик. Ось-ось дванадцята проб’є. Новий рік і нам треба зустріти як слід!

На столі з’явилася трилітрова скляна банка. Матвій розлив вино по емальованих кружках, одну з них простяг Наталі.

— Так багато! А я не захмелію? — вигукнула вона.

Проте вино виявилося на подив легким, солодким і духмяним.

— Де ви дістали, Матвію, такий чудовий напій? — спитала Наталя.

— Справа проста. Коли ми приїхали, виноград ще де-не-де висів. От я й зібрав його. Правда, не гірше за кримське? Але ж яке диво ці млинці! А яка чудова начинка в них! Як вам вдалося таке приготувати?

— Без вашої м’ясорубки в мене, звісно, нічого не вийшло б. А фарш, ви знаєте, я зробила з рябчиків. У старовину таку страву називали тертими рябчиками.

Вечеря тривала довго. Після смачних страв пили чай з лимонником і цукерками, припасеними дівчиною до такої пагоди. Вечір вийшов пречудовий. Наталя з особливим задоволенням відзначила про себе, як легко і гарно їй з цими зовні незграбними, але чуйними й душевними людьми. У її пам’яті мимохіть виринули звані обіди, де часом панує або надмірна манірність, або легка розв’язність, що межує з вульгарністю. Тут же все дихало щирістю, скромністю, природженим тактом, а мисливські дотепи часом веселили її до сліз.

Січень приніс сталу гожу морозяну погоду — найкращий час для промислу хутра. На снігу все частіше зустрічалися свіжі соболині сліди. Цікавили мисливців не тільки соболі, ловили вони видр і норок, колонків і харз. Промисловики розставили близько трьохсот капканів і кілька десятків кулемок — саморобних дерев’яних пасток. У кожного були свої постійні стежки. Оглядати їх мисливці ходили з дробовиком або гвинтівкою: на випадок, якщо нагодиться білка, рябчик або великий звір. Соловйов теж насторожив десятків зо два капканів на соболів уздовж двох струмків. Гейкер полював переважно білок, а при нагоді брав соболя «рукавцем» — пасткою з рибальської сітки.

До приїзду Суходольської в мисливців зібралося багато соболиних і колонкових тушок. Вона розморожувала їх і по черзі обробляла, фіксуючи проби в маленьких пробірках і пакуночках. Зваживши й вимірявши кожну тушку, вона прив’язувала до неї номерок і акуратно складала у фанерний ящик, який стояв на морозі. Коли весь матеріал був оброблений, мисливствознавець теж почала виходити із зимовища. Спочатку вона допомагала Соловйову перевіряти капкани й міняти в них принаду, а потім напросилася до Івана Тимофійовича. Той погодився і повів її по своїх стежках. Підходячи до місця, де був установлений капкан, Богатирьов старався здалеку роздивитися, чи ціла принада і чи не засипало снігом спусковий устрій. Навіть при безхмарному небі таке часто траплялося: південний вітер скидав з гілок кухту, і вона падала на землю грудками або розсипалася мерзлим снігом, засипаючи пастки. Принадою в капкані цікавилося багато мешканців лісу: її цупили птахи, під’їдали дрібні гризуни й землерийки. Частенько від їхніх дотиків пастка спрацьовувала марно, а траплялося, що з капканів і кулемок замість хутряних звірків виймали сойок і навіть сов.

Щоб оглянути всі свої пастки, Іван Тимофійович виділяв три дні. Розміщував він їх на трьох путиках і повертався до кожного через два дні. Якось Наталя побачила осторонь стежки купу ялинових гілок, над якою висіла червона ганчірка.

— Це ви, мабуть, кабана так укрили? — поцікавилася вона.— А ганчірочку навіщо повісили?

— Червоного кольору всі звірі бояться,— пояснив Богатирьов.

Наталя усміхнулася:

— Довго вважалося, що й биків дратують червоні плащі тореро, а потім стало відомо, що бик зовсім не розрізняє кольорів, його доводить до нестями коливання плаща. Може, й у звірів так?

Вони підійшли до вивернутого вітром кедра. Серед його коренів стояла пастка. Заструганий кілочок, приладнаний до неї, зсунувся, отже, хтось попався. Богатирьов наблизився до вивертня і, потягши за дротину, дістав замерзлого соболя. Він вивільнив здобич із сталевих дужок капкана і передав її Наталці, а сам дістав із шкіряної торбинки свіжий шматочок м’яса, знову насторожив пастку і поставив її на старе місце. Розкішна шерстка на мертвому собольку жила і переливалася смолистими темно-коричневими відтінками. Майже не відчуваючи ніжних густих волосинок, дівчина гладила шовкове хутро з нечастими іскрами сивинок, схожими на паморозь, милувалася ним.

Так ішли вони від капкана до капкана, поки не закінчилася стежка.

— Тепер можна й чайку попити. Давай спустимося до джерельця. Тут є лунки, а то чай із снігу несмачний,— запропонував Іван Тимофійович.

Розпалити багаття було для нього справою однієї хвилини. Приладнавши над вогнем похилений горіховий дрючок, він повісив казанок, повний чистої джерельної води, зметнув з колоди сніг і, влаштувавшись на ній, як на лавці, дістав з рюкзака хліб і варений кабанячий окіст.

— Тут до нас снідав ізюбр. Бачиш, кору з береста згриз. А ось білка ласувала, порожню шишку кинула. Тепер ми з тобою підкріпимося. Зголодніла? Дивлюсь я на тебе й думаю: моїх дівок у ліс на мотузці не затягнеш — у місто рвуться, а ти міська, а за своїм бажанням у ліс пішла. Яка тобі з нього користь? Та й, либонь, незручно серед чоловіків?

— Ви для мене, Іване Тимофійовичу, як батько, я вас не соромлюсь. А в ліс прийшла з власної волі. З дитинства полюбила тварин. Тепер хочу вивчити їхнє життя, повадки, а потім написати книгу. От ви полюєте на соболя, щоб добути звірка і зняти з нього шкурку, а я йду і виміряю, скільки він пройшов за ніч, що з’їв, чим цікавився.

У казанку закипіла вода. Вони налили у великі кварти духмяного чаю і почали їсти. Зігрівшись і відпочивши, рушили до хижки, не здогадуючись, що їх уже чекає в зимовищі гість — Перекатов.

Іван Тимофійович дуже зрадів мисливствознавцю. Вони обнялися і за російським звичаєм розцілувалися.

— Ну, а вас, Наталочко, поцілувати можна? — гріючи холодні руки дівчини, з усмішкою спитав Перекатов.

— Вам дозволити — й іншим забагнеться, а вас тут оно скільки, і не відіб’єшся від усіх,— відповіла жартом на жарт дівчина.

Коли всі зібралися біля столу, Іван Тимофійович- розповів Перекатову про свої справи:

— М’ясних звірів взяли досить: і собі на їжу, і собакам, і на принаду вистачає. Спершу по малому снігу білку добре брали, як коли й до дюжини на рушницю за день припадало. Тепер білка залягла, але все-таки по три-чотири в день беремо. Пішов у капкан соболь, от ми й переключилися на нього. Щоправда, останні дні він став менше ловитися. Чи ситий, чи принада наша но до смаку, от і відвернуло його від наших пасток.

— А ви деревні капкани не ставили? — поцікавився Перекатов.

— Так вони ж на білку! — включився в розмову Степан.

— Спробуйте на соболів пристосувати. Пружина міцна, утримає його. Ставте капкани нижче, прямо на стовбурі кедрів або ялин. Принаду, звісно, треба класти м’ясну, та частіше міняйте: не йде на м’ясо звір,— ви йому рябчиків, приївся рябчик — можна запропонувати морожену рибку. Між іншим, соболь не менш, ніж норка, полюбляє харіуса й ленка. У вас ця рибка всю зиму на короїда ловиться. Одне слово, все спробуйте, всіх сил докладіть, а сто двадцять соболів у промгосп треба здати.

— Як пощастить, а то, може, й половини не візьмеш,— несміливо мовив Маркін.— Тайга звіром нині збідніла.

— Кажеш, тайга біднішає? Тигрів та кабанів менше стало?

— Про мене, тигрів хай хоч вік не буде. Білки немає, а вона для нас чорний хліб. Було, за день до сотні брав, тепер і десятку радієш.

— Білки справді поменшало, але зате соболя стало в багато разів більше. Ти забув смак чорного хліба, бо соболів десятками береш. Що — білий набрид?

— Соболь і раніше водився,— не вгамовувався Маркін.

— Водився, та не стільки ж його було. А що скажеш про нових звірків, яких у наших лісах в старовину зовсім не бачили? Скільки норок торік Богатирьови здали?

— На п’ятсот карбованців,— вставив Матвій.

— Ну от. А ще ми для вас ондатру розселили. Скоро бобрів промишляти дозволимо. Бідкатися мисливцеві причин немає: мисливствознавці турбуються про збільшення хутряних багатств.

— Невже, Олеже Костянтиновичу, збираєтеся ще заморських звірів сюди завозити? — спитав Іван Тимофійович.

— Є в мене задумка: акліматизувати на Сіхоте-Аліні шиншилу. Чули про такого звірка з Південної Америки?

— Звідки ж нам знати про нього! А він наших соболів не витіснить? — поцікавився Іван Тимофійович.

— Шиншила — гризун. Годується рослинами. Це беззахисний звірок, за вдачею схожий на кролика. Зовні нагадує білку. Хвіст, щоправда, коротший, але вага більша. Мешкає між скель, годується вночі. Димчасто-сріблясте з блакитним вилиском хутро шиншили цінується дуже високо.

— Дорожче від соболя? — вихопилось у Матвія.

— У світі в трьох звірів коштовне хутро: в калана, шиншили і в нашого соболя. Кожен з них гарний по-своєму, і за ціною вони один одному не поступаються.

— Еге ж, такого звірка до нас не зайве б завезти. Корму різного тут для нього вдосталь. Хіба що харза та колонок почнуть кривдити,— зауважив Іван Тимофійович.

Перекатов промовчав. Його теж непокоїло, чи зуміє шиншила протистояти багатьом хижакам північних джунглів.

— Ну, а ти, Романе, чого мовчиш, скільки соболів узяв? — глянув раптом просто у вічі Перекатов Маркіну. Мисливець здригнувся, очі його забігали, і він надсилу пробелькотів:

— Малувато, місце мені дісталося порожнє.

— Невдачливий він у нас. І старається, а хватки немає,— поблажливо зауважив Іван Тимофійович.

Від пильного погляду мисливствознавця не приховалася розгубленість Маркіна. «Чи не ховає десь у дуплі цей «невдаха» добутих соболів?» — подумав він, але вголос не висловив свого припущення, адже сам він настійливо рекомендував Маркіна в бригаду.

— Ну як, Степане, твій вовк почувається? Ходить на кабана? — спитав Перекатов, щоб змінити тему розмови.

— Спочатку ніби добре пішов, думав, ватагом у собак стане, та от біда: на звіра йде, а дожене — мовчки давить. У полюванні він — великий мастак, але собакам треба голос подати, тоді вони прибіжать. Мовчазного ватажка вони не розуміють. Та що собаки, він і мене за мисливця не визнає. Вчив я його, вчив, але що більше з ним ходжу, то виразніше бачу, що не він за мною, а я за ним повинен ходити. Здається мені, тут, у лісі, він дичавіє.

— Навряд чи,— розважливо промовив Перекатов.— Процес здичавіння у звірів і птахів важчий, ніж їхнє приручення. Дай твоєму вовкові цілковиту волю — не виживе він у лісі, до людини повернеться.

Закипів чай. Наталка на правах господині подала кухоль Перекатову:

— Із чим питимете, Олеже Костянтиновичу: з цукром чи з цукерками?

— Справжній чай треба без цукру пити, тоді він аромату не втрачає.

Розмова тривала.

— Довго в нас пробудете? — спитав мисливствознавця Іван Тимофійович.

— Радий би погостювати, та треба й в інших мисливців побувати, а у вас, я бачу, справи й без мене добре йдуть. У лютому з хутром, видно, впораєтеся — і починайте ловити диких звірів. Та тільки вовкові щелепи міцно зв’язуйте, бо тварин покалічить. Як, Наталю, не мерзнете у тайзі? — привітно спитав Перекатов Суходольську.

— Сором мерзнути, коли тигри та індійські куниці тут чудово почуваються. Адже ми знаходимося на широті Чорноморського узбережжя!

— То так,— сміючись, вигукнув Перекатов,— широта в нас кримська, та довгота колимська! Літо — як в Індії, а зима — як у Сибіру.

— Ну що ж, хто не мерз узимку, той не оцінить літо, сказав один мандрівник. У мене спальний мішок на гагарячому пуху, мороз його не бере.

Перекатов моргнув Наталці й, повернувшись до Матвія, запропонував:

— Може, заспіваймо, Матвію Івановичу? «Гей, мороз, мороз, не морозь мене…» А Наталя підспіває.

— Наш Матвій, авжеж, заспіває,— втрутився Іван Тимофійович,— от тільки голос у нього, як у телички, коли вона їсти просить.

Усі розсміялися, і вечірня пісня не відбулася.

Вранці звіробої вирушали на свої путики. Наталка, передавши батькам через Перекатова лист і подякувавши йому за слушну пораду відвідати бригаду Богатирьових, розпрощалася з мисливствознавцем. Як завжди, після прощання з гарною людиною, легкий смуток охопив душу дівчини. І гість залишав привітне зимовище з таким самим почуттям.