Тайга мисливців кличе

Жовтень видався теплий і сухий. Лише вночі підмерзали калюжі, але до полудня відтавали.

Зібравши врожай з городів, Богатирьови наловили про запас риби й почали збиратися в тайгу на всю зиму. Бригада складалася із п’яти чоловік: брати Богатирьови, Матвій і Кіндрат — сини Івана Тимофійовича — та Роман Маркін. Йшли мисливці надовго, харчів брали чимало: чотири мішки насушених заздалегідь сухарів, в’яленої і солоної риби, два мішки крупи, півмішка борошна і стільки ж цукру, діжечку квашеної капусти, три лантухи картоплі, трохи моркви, буряка, цибулі; крім того, десять пачок солі, свічки, сірники, мило. Не забули прихопити й сяке-таке начиння, нові капкани та боєприпаси.

Угіддя, де вони мали промишляти, лежали на річці Алій. До зимовища, яке стояло на самому березі, вирішено було діставатися моторним човном з плотиком на буксирі, які завантажувались у Степана Богатирьова. Весь провіант і спорядження, укладені на плотик, були старанно вкриті брезентом. Тут мали сидіти й Маркін із своїм собакою та Матвій з трьома псами. Решта промисловиків розмістилися в моторці, туди Степан посадив і свого вовка. Виїхали на світанку. Дружини не проводжали своїх чоловіків.

Минуло понад дві години, а мисливці ще й досі не могли проминути Хабаровськ, який розтягся на півсотні кілометрів. Місцями дерев’яні будиночки немов сповзали з крутого високого берега і стояли біля самої води, а там, вище, звелися в небо прямокутники великих кам’яних будинків. За мостом простягнися кучеряві пагорби Воронежа: тут розміщена більшість міських піонерських таборів. Течія на широкій річці була непомітна, і тільки коли заглух мотор, відчулася її швидкість. У малу повінь могутній Амур котив навіть дрібну гальку, але, розлившись, вийшовши з берегів, жартома пересував цілі острови, зносив хати і скирти сіна.

Тримаючись берега, моторка бігла вниз за течією. Лишилися позаду чорні базальтові скелі Сікачі-Аляну з таємничими личинами, витесаними на камінні тисячі років тому, мальовничі села Вятська та Єлабуга; проминули Саранульське, вийшли в Челпінську протоку. В кінці дня мисливці перетнули мілководе Синдинське Озеро й, не без зусиль відшукавши непомітний вхід у гирло Теплої річки, пристали до високого берега, порослого дубовим лісом. Тут вирішено було переночувати.

Собак пустили побігати, але вовк залишився на прив’язі. Невдовзі на березі запалало вогнище. Над ним повісили великий закурений чайник. Над річкою іноді чувся мелодійний посвист швидких крил перелітних птахів. Розстеливши біля вогню козячі шкури, мисливці влаштувалися на ніч, але, перш ніж заснути, ще раз перебрали в пам’яті все, що везли з собою: чи не забули чого конче потрібного? На Теплій скоро мала піти шуга, і тоді, навіть маючи моторку, не виберешся із зимовища до найближчого сільця.

Вранці мисливці зсунули на купу недогорілі головешки й знову розпалили вогнище; грунтовно поснідали рибними пирогами з чаєм і тільки після цього рушили в путь. Річище круто гадючилося заболоченою рівниною, порослою вербою і високим куничником. Звивини часом були такі круті, що здавалося, ріка біжить назад. Пропливши близько години, човен увійшов у найбільшу притоку Теплої річки.

Лежачи на брезенті плотика, приспаний рівним гудінням мотора, дрімав Кіндрат. Йому виповнилося п’ятнадцять років, коли батько вперше взяв його на промисел. Закінчивши вісім класів, Кіндрат не захотів учитися далі, збираючись стати мисливцем-промисловиком.

Перші два сезони він захоплено засвоював усе, що стосувалося цієї романтичної, хоч і важкої професії, радуючи Івана Тимофійовича влучністю стрільби, спритністю, вмінням вистежити звіра. І от коли він, здавалося, став справжнім мисливцем, довге перебування в лісі стало гнітити його. Повернувшись з чергового промислу, він влаштувався учнем слюсаря на заводі. Настала осінь, батько почав збиратися на промисел, і Кіндрата знову потягло в тайгу. «Схожу востаннє та й розпрощаюся із тайгою»,— вирішив він. І не знав хлопець, що його мисливська пристрасть не згасне в ньому й тоді, коли стане він кадровим суднобудівником.

Течія посилилася, і човен пішов повільніше. Не випускаючи з рун керма, Степан пильно вдивлявся вперед. У бригаді він був за моториста і стернового. Іван Тимофійович, сидячи на носі човна, уважно вдивлявся в поверхню води, щоб вчасно попередити Степана про корч або напівзатоплене дерево, від якого в різні боки стримлять гострі сучки. Плавання гірськими річками небезпечне. Підмиваючи береги, вода звалює прибережні осики та модрини, і вони довго лежать у річищі, ніби підновлюючи на свої гострі гілки безпечного подорожнього, а часом влаштовуючи підводні заздри.

Рослинність уздовж берегів стомлювала своєю одноманітністю: вербняки, осичники і знову нескінченні вербняки, а там, де не було дерев, росли осока та куничник.

Сонце хилилося до верхівок дерев. За кормою лишилося півсотні кілометрів, коли з-за рогу з’явився урвистий глиняний берег — Червоний Яр. Звідси починалися ліси. За давньою традицією, мисливці завжди зупинялися тут табором. Поки бригада готувалася на ніч і варила вечерю, Іван Тимофійович нетерпляче заглибився у ліс. Пильно оглядав він верхівки кошлатих кедрів з темними гронами важких шишок, розгрібав погою листя під дубами, розшукував коричневі лискучі жолуді. Серце старого мисливця раділо: врожай лісових кормів цього року чудовий.

Повільно згасала вечірня зоря. Багряне небо на заході провіщало вітряну погоду. Весело потріскуючи, палали у вогнищі гілки сухого білого бузку, навсебіч розкидаючи червоні жаринки, що згасали на вогкій трав’яній підстилці. Посідавши навколо вогню, мисливці весело жартували. Близькість лісу пробуджувала в їхніх душах правічну й незгасну мисливську пристрасть. Хруснула гілка — це до гурту повертався Богатирьов.

— Ну, як, Тимофійовичу, надибав що-небудь? — спитав Маркін.

— Горіхів багато, якщо встигнемо, назбираємо до снігу.

— Слідів ніяких немає?

— Сохатий пройшов. Слід наче свіжий.

Запахло картоплею, що варилася із солоною кетою. З чудовим апетитом їли мисливці цю улюблену страву приамурців, яка ніколи їм не набридає. Потім довго пили чай, настояний на губці. Цей березовий гриб додавав звичному напоєві свіжості й аромату лісу. В прозорому зеленкуватому небі спалахнули поодинокі великі зірки. Десь поблизу крикнув пугач. Невиразні шерехи долинали 8 лісу, хлюпалася в річці риба. «Який буде цього року промисел?» — думав кожен. Коли вдосталь жолудів і горіхів, ситі копитний звір і ведмідь. Стає багато полівок — головного корму дрібних хижаків,— і ситий колонок та соболь погано йдуть у капкани.

Ледь засвітало, чутливе вухо Івана Тимофійовича вловило важкий тупіт. Він схопив карабін і вибіг на берег річки. З лісу долинав тріск хмизу і важке дихання звіра, який пробігав повз табір. Почувши людину, звір звернув убік, підбіг до річки й з розгону кинувся у воду. Тільки тепер роздивився його голову мисливець. Це був лось: «Але від кого він так прудко тікав? Чи не від вовків?» — майнув здогад, і Богатирьов побіг берегом. Там, де лось плигнув у річку, він зупинився і дослухався. Невдовзі на піщаній відмілині з’явився вовк. Він біг, нюхаючи землю, розшукуючи втрачений слід сохатого. Богатирьов неквапом прицілився, і гуркіт пострілу миттю розбудив мисливців. Степан перший підбіг до Івана Тимофійовича.

— У кого стріляв? — спитав він.

— По вовкові торохнув. Бачиш, на косі немов купина жовтіє. Це він лежить.

По здобич послали молодих — Матвія і Кіндрата. Вони до самого вогнища притягли за лапи здоровезного вовка.

— Поки готуватимемо сніданок, оббілуйте шкуру,— розпорядився Іван Тимофійович.

Їсти сире вовче м’ясо собаки відмовились, але Беркут проковтнув чималий шматок. Вовчу тушу не викинули: варену вовчатину їсть найвередливіший пес.

Збуджені першим успіхом, мисливці швидко поснідали й рушили далі. Після урочища Червоний Яр прибережна рослинність почала змінюватися. На високих берегах з’явилися ясени. Вони простягли свої товсті оголені віти над порослю черемхи та ліщини. Місцями до води підступали зарості сибірської яблуні. Голі дерева були всіяні дрібними темно-червоними плодами, привабою для перелітних дроздів та омелюхів. Ще недавно буйна й розкішна деревна рослинність тепер проглядалася наскрізь, позбавлена літніх шат, і тільки берест ще пишався у своєму зеленому вбранні. Течія ріки посилилася. З’явилися перекати. Степанові ра8 у раз доводилося піднімати мотор, щоб не зачепити гвинтом за кам’янисте дно. Іноді шлях мисливцям перетинало звалене дерево, і тоді доводилося застосовувати сокиру та пилку. Далі до модринових лісів почали домішуватися сиві ялини й ялиці, кошлаті кедри. Ліси густішали. Під високими деревами росли впереміжку свидина й шипшина, таволга і глід, переплетені лимонником і виноградом. Зарості були майже непрохідні. Мисливці, як мандрівники-туристи, милувалися червоними кетягами лимонника та барбарису, калини та смородини.

За цей день вони здолали не більше тридцяти кілометрів. Нарешті з’явилося гирло ріки Алої — місце їхнього призначення. Тут, біля входу в затоку, зимовище Богатирьових: рублена з сухих колод хатка з маленьким підсліпуватим вікном, укрита модриновою дранкою. Двері, відкриті навстіж, щоб краще провітрилося, були підперті колодою.

— Ну, от і прибули,— полегшено зітхнув Іван Тимофійович, сходячи на берег і хазяйським оком озираючи своє житло.— Ніби все гаразд. Прив’язуйте собак і давайте будемо розвантажуватися та влаштовуватися.

Підправивши лабаз, мисливці поскладали на нього харчі й частину спорядження. Степан сходив у ліс і приніс поперечну пилку і залізну пічку з вкладеними в неї трубами. Щоразу після завершення сезону мисливці підвішували пічку під густим кедром: тут було сухо, обдувало вітерцем, і вона не іржавіла. Потім нарізали куничнпка й встелили ним підлогу. Від затопленої пічки в хатинці стало тепло й затишно.

Після вечері мисливці обговорили, що робити далі. Передусім — добути кабана для їжі й розвідати мисливські угіддя. Потім наловити риби: в річку на зимівлю спускалися ленок і харіус, піде сало — не впіймаєш. Швидка течія не дозволяє ставити сіть, уся надія на вудочки.

Вранці бригада розділилася: Іван Тимофійович з Маркіним і Степаном пішли на розвідку в різні боки. Кожен з них вів на шворці собаку, а Степан — вовка. Матвій з Кіндратом залишилися ловити рибу й пиляти дрова. Розпилявши кілька недавно всохлих ялин, хлопці почали обережно колоти їх на поліна. З проточених у дереві ходів випадали жовто-білі личинки жуків-вусачів. Їх збирали як чудову наживку. Вирізавши довгі горіхові лозини, рибалки почепили на них волосінь і гачки, прихопили брезентовий мішок і попрямували до найближчої ковбані, де відстоювалася риба. Зразу ж Матвій підсік кілограмового ленка. Риба жадібно хапала принади, і тонке вудлище раз у раз вигиналося дугою.

Поки рибалки вихоплювали з води коричневих плямистих ленків, райдужних харіусів, мисливці, заглибившись у ліс, пильно розглядали сліди, визначали їхню свіжість. Відсутність снігу вимагала від слідопитів великої майстерності й досвіду, щоб визначити на землі, встеленій листям, хто залишив на ній легкі заглибини. Але мисливці все ж знаходили кабанячі та ізюбрячі сліди, вгадували, де пройшов ведмідь. Вистежувати кабанів було легше, бо вони лишали розриту землю. Ізюбри в пошуках жолудів теж ворушили носами листя, але землю вони ніколи не зорювали.

Цього дня Іванові Матвійовичу не вдалося близько підійти до кабанів, не знайшов їх і Маркін, зате Степанові пощастило наблизитися до табуна свиней, які, рохкаючи, перекопували землю під старими дубами. Здавалося, він добре цілився, але після пострілу кабан кинувся навтіки, тягнучи передню ногу. Тоді Степан спустив з повідка Беркута. Вовк вихором помчав за кабанами. Марно дослухався мисливець. Мовчазний ліс не видавав жодного звуку. «Даремно, видно, я спустив Беркута,— подумав мисливець.— Без снігу не знайдеш його, якщо не захоче повернутися сам».

Пройшовши по сліду до густих смерічників, Степан зупинився. Почулося гарчання. Він кинувся на звук і незабаром стояв біля кабана, якого шматував вовк. Степан прив’язав Беркута до дерева й почав білувати звіра. Відбатувавши великий шмат м’яса, кинув його Беркуту, щоб приохотити свого вовка, і з рюкзаком, повним кабанятини, поспішив до зимовища.

Сутеніло, коли всі мисливці зібралися в хижці. Матвій з Кіндратом принесли з півмішка риби, яку одразу й засолили. Впоравшись із цією роботою, вони поставили варити велику каструлю борщу, щоб нагодувати тих, хто ходив на полювання.

По вечері мисливці обмінялися думками. Відсутність снігу не дозволяла широко вести промисел. Білка була ще «недозрілою» — «невихідною». Залишалося розставити на мисливських стежках-путиках, не насторожуючи, канкани і збирати горіхи, ловити про запас рибу. І тільки коли випаде сніг, можна починати заготівлю м’яса.

Вночі підморозило, й затока вкрилася тонкою прозорою кригою. Новий день обіцяв бути сонячним, вітряним. Рибалки знову пішли по ленків, а Богатирьови-старші та Маркін попрямували в кедрачі, прихопивши з собою два сита, зроблені з тонкої жерсті. Кедрові шишки почали осипатися, і під деякими деревами можна було зібрати до п’яти мішків.

Заглибившись у ліс, Іван Тимофійович підшукав повалене дерево.

— Ось тут і будемо молотити горіхи,— сказав він супутникам.

Знявши зі стовбура кору, він вирубав сокирою на ньому поперечні рівчачки і підстелив шмат тонкого брезенту. Потому врубав молодий клен і зробив з його окоренка, яким у старовину жінки прасували білизну. Піднявши з землі шишку, він поклав її на гофрировану поверхню стовбура і вдарив з протяжкою рублем. Потрапивши неначе між зубців _§ шестірні, шишка розсипалася, і коричневі горішки впали на брезент.

— Піде! — вигукнув він.— Тепер тільки піднось! Незабаром біля імпровізованої молотилки мисливці насипали велику купу шишок. Іван Тимофійович сів верхи на дерево і заходився їх дробити. Мисливці продовжували вбирати і підносити смолисту падалицю. До обіду Іван Тимофійович переробив дванадцять мішків шишок. Коли він просіяв їх, а потім провіяв під вітром, то насипав цілий мішок чистих горіхів.

Які ж смачні масні горішки кедра! Кожен любить ними ласувати: і людина, і звір, і птах. Люди роблять з них дорогу горіхову олію, начинки для цукерок, горіхове молоко. Ведмеді й кабани швидко гладшають від них, а бурундуки та білки заповнюють ними свої зимові комори. Добрий урожай кедра — це свято для всіх мешканців лісу.

Минув тиждень. На нещодавно встановленому лабазі лежало вісімнадцять мішків кедрових горіхів, а біля зимовища на тонких жердинах в’ялилися низки ленків. Усі капкани були рознесені й підвішені на стежках. Мисливці нетерпляче чекали снігу.

І цей вечір не віщував негоди. Як же були здивовані мисливці, коли, прокинувшись уранці, насилу прочинили двері хатки: за ніч випав глибокий сніг. Ішов він і вдень. Звичайно в кінці жовтня в горах Сіхоте-Аліню випадають лише неглибокі пороші, сніг тане і знову випадав.

— Ну, братове, цей сніг уже не розтане. Дуже вже багато його навалило. Завтра стережися, кабани! — радісно вигукнув Іван Тимофійович.— А сьогодні відпочивай, хлопці!

Похмурий день короткий. О п’ятій годині почало сутеніти. Лежачи на полу, мисливці обговорювали план на завтра: Степан з Кіндратом підуть по лівих притоках Алої, Матвій з Маркіним — по правих. Іван Тимофійович огляне болото за річкою. Довго того вечора не могли заснути. Кожен думав про майбутнє полювання, про своє мисливське щастя, про те, як добуде він першого звіра. І лише собаки міцно спали в своїх дуплянках під заколисуючий шурхіт сніжинок.