Знову на промисел

Удома Матвія чекав лист од Наталки Суходольської. В ньому дівчина повідомляла про завершення своєї роботи над дисертацією і бажання зустрітися з ним. Надягнувши новий костюм і пов’язавши краватку, Матвій поїхав у місто, у відділення Науково-дослідного інституту полювання та звірівництва, де працювала Суходольська. Наталю вій застав у просторій лабораторії за перебиранням соболиних черепів. Побачивши зніченого Матвія, вона швидко пішла йому назустріч, простягнувши обидві руки.

— Матвію! Як добре, що ви зайшли. Листа мого отримали? Я так хотіла вас бачити. Ну, сідайте,— заметушилася вона і підсунула йому стілець.

— Розповідайте, як ви там живете, Як здоров’я Івана Тимофійовича, як розселяли бобрів із Перекатовим.

— Що ж тут розповідати? Живі, здорові. А про бобрів ви вже знаєте? — Матвій намагався триматись невимушено.— Ми з батьком бобрів уперше бачили. Перекатов — фахівець по них. Допомагали ми йому, як уміли.

— А я кликала вас ось чого. Є в мене до вас пропозиція: в нашому інституті вивільнилося місце лаборанта, може, погодитеся піти до нас попрацювати?

— Поміркувати треба,— відповів Матвій, не знаючи, що відповісти.

— Ну, добре. Щоб було над чим поміркувати, я вас побіжно ознайомлю із нашою лабораторією. Але перед цим хочу запропонувати свій звіт про поїздку в бригаду вашого батька. Читатимете?

Матвій ствердно хитнув головою, і Наталя простягла йому грубу теку.

— Можете взяти із собою. Там і фотографії є. Серед них те саме полювання… Пам’ятаєте високий барліг? Івану Тимофійовичу покажете, йому буде цікаво. А тепер ходімо зі мною.

І Наталя стала показувати йому альбоми польових обстежень мисливських угідь, лабораторне обладнання, колекції тушок птахів і дрібних гризунів. Розглядаючи етикетки, Матвій спитав:

— Щось тут не по-нашому написано. Яка це мова?

— Латинська. Всі звірі та птахи мають свої назви латиною, так умовилися вчені всього світу.

— Ви знаєте цю мову?— не стримав захоплення Матвій.

— Не зовсім, але назви звірів і птахів прочитати можу. Ось, наприклад, лепус тамідус — заєць-біляк, каніс люпус — вовк…

— Як же я працюватиму у вас, якщо читати латинь не зможу?

— До ваших обов’язків не це входитиме. Ви колекціонуватимете і препаруватимете звірів, будете мені допомагати.

— Добути я будь-якого звіра можу, а препарувати не зумію,— рішуче заявив Матвій.

— Це неважко, я швидко вас навчу. Ви ж умієте звірків білувати…

— Знаєте, Наталю, мабуть, рано ще мені в інститут. Підучитися слід. Я серйозно вирішив вступити заочно у мисливчознавчий технікум, стати мисливствознавцем. Ось тоді я зможу вам допомагати по-справжньому. А поки що буду звичайним мисливцем. Ви приїздіть до вас на Алу. Наша бригада нині тигрів ловитиме.

— Тигри — це цікаво. Але моя тема — соболь…

— Ми соболюватимемо. Нам шкурки, а вам тушки,— засміявся Матвій, але, зустрівшись із засмученим поглядом дівчини, змовк.

— Як добре, Матвію, що ви вирішили стати мисливствознавцем! Вчитися заочно важко, але я охоче вам допоможу. Для початку от вам два підручники.

— Як-небудь подужаємо. Мисливство практично я знаю добре, навіть тигрів з батьком ловив! — не без гордості вигукнув Матвій.

— Знати техніку полювання для мисливствознавця треба обов’язково, але це, Матвію, ще далеко не все,— заперечила Наталя.— Вам доведеться оцінювати мисливські угіддя, а для цього необхідно знати й ботаніку, й ґрунтознавство. Окрім цього без знання зоології та екології вам важко буде займатися й таким питанням, як відтворення промислових тварин. Ще маєте опанувати хутряне товарознавство, оскільки хутро буде головною продукцією вашого господарства. Адже промгоспи, якими керують мисливствознавці, успішно розвиваються тільки, коли вони рентабельні. От і виходить, що мисливствознавець, це геоботанік і біолог, товарознавець і технік, звіровод і економіст. А ви поки що добре володієте тільки технікою промислу. Собак ви теж, звичайно, любите, але і в собакознавстві потрібні знання хоч би основ генетики. Як бачите, Матвію, професія біолога-мисливствознавця не така вже й проста. А зараз я складаю для вас список проб і черепів, ви їх зберіть, будь ласка, для мене.

Слухаючи Наталю, Матвій почав краще розуміти, що йому до мисливствознавця ще дуже далеко, але з такою помічницею він з радістю долатиме всі перешкоди й опановуватиме вершини наук, і він знову став настійливо запрошувати Наталю відвідати взимку їхнє зимовище на Алій. Там уже він знайде час допомогти їй і як лаборант, і як препаратор.

— Можливо, я до вас і приїду. Передайте велике вітання від мене батькові й усім іншим. А це вам на пам’ять,— і вона простягла Матвію книгу «Життя лісу».

— Спасибі, Наталю. Я чекатиму, приїздіть! Мене тут Перекатов директором бобрового заповідника агітує. Та який з мене директор! Наближається мисливський сезон, і якась сила знову мене в ліс тягне. Ні, поки сім’ї власної немає, побігаю я з батьком по сопках за чорними собольками та за тиграми. Побуду рядовим мисливцем. Не всім же керувати. Комусь і добувати м’яке золото треба.

Потиснувши на прощання руку дівчині, Матвій вийшов з інституту. На обличчі його сяяла м’яка усмішка.

На початку осені в Краснорічинському мисливсько-промисловому господарстві відбулися загальні збори кадрових промисловиків. Такі збори проводилися щорічно. На них слухали повідомлення про результати минулого сезону, намічалися плани на новий.

— Промислова розвідка,— говорив, звертаючись до мисливців, Перекатов,— принесла добрі відомості про місця скопичення білки та кабана. В мисливських угіддях багато соболя і норки. Ваші потреби в капканах і боєзапасах ми задовольнимо цілком. Цього року завеземо бригади на промисел вертольотами. Перед вами завдання — зібрати наявний багатий урожай тайги: хутро та м’ясо. Але перевиконання плану добутку соболя, видри та єнота суворо забороняється. І ще врахуйте одну обставину: подовження терміну полювання не буде. Ранньовесняні шкурки неміцні. Закінчимо хутряний промисел, розпочнемо відлов звірів для «Зооцентру». Нині нам планують відлов трьох тигрів. Реалізацію ми вирішили доручити бригаді Богатирьова.— Перекатов знайшов поглядом Івана Тимофійовича й усміхнувся йому.— Залишилося небагато часу до початку промислу. Давайте добре підготуємося до нього й виконаємо свої зобов’язання перед державою!

Потім мисливці жваво обговорювали свої потреби, вимагали радіоприймачів, мотонарт, великокаліберної нарізної зброї для відстрілу копитного звіра.

У кінці зборів із-за столу підвівся директор держпромгоспу.

— Спасибі вам за слушні пропозиції. Ми намагатимемося всі їх по можливості задовольнити. А зараз дозвольте виконати приємне доручення дирекції ВДНГ — вручити нагороди кращим мисливцям. Золотої медалі Виставки досягнень народного господарства СРСР удостоєно Івана Тимофійовича Богатирьова…

Ніяково приймав нагороду старий звіролов. Всі радо поздоровляли його, а він почервонів і витирав хустинкою змокріле чоло.

Повернувшись зі зборів, Богатирьов оглянув спорядження, перевірив зброю.

— Ну, що, Кучум, засидівся? Скоро підемо в тайгу,— лагідно погладив він улюбленого собаку.

У двері тихо постукали. Увійшов Маркін.

— Здоров, Тимофійовичу! Чув я, твою бригаду на вертольоті закидатимуть на Алу? Мене візьмеш?

Богатирьов мовчав. Йому важко було розмовляти з людиною, яка не берегла честь бригади, і він відчув ніяковість за нього. Перемітиш себе, нарешті, мовив:

— Ні, Маркін. У свою бригаду не візьму. Совісті ти не маєш. Думаєш, я не знаю, як ти соболів приховав та Подлещуку тихцем відніс? Знаю. Після його смерті здали на заготпункт його соболів, а приймальник мене й питає: «Дивна річ, у Подлещука дерев’яних капканів не було, а половина соболів ними добута. Чи не в тебе, Богатирьов, він на путиках нишпорив? Отоді я й згадав, як ти на невдачі скаржився та ночував у тайзі. Ненадійна ти людина, а нам — тигрів ловити.

Маркін не став виправдовуватися. Він зрозумів, що Богатирьов не з тих, кого можна ошукати і, прикриваючись його добрим ім’ям, влаштовувати свої справи. Мнучи в руках свій старий триух, він, не прощаючись, вийшов за поріг.

25 жовтня випав перший сніг, що швидко розтанув. Але Іван Тимофійович знав, що в горах на північних схилах він може залишитися на всю зиму. Тому він почав квапити Степана і своїх синів. Нарешті, настав день вильоту. Попрощавшись із рідними, брати Богатирьови завантажилися в автомашину й вирушили на аеродром. Тут на них чекав Перекатов. Ревнули гвинти, і вертоліт узяв курс на далеке пасмо лісистих сопок. Іван Тимофійович дивився в ілюмінатор. Під ним лежала темно-зелена, висріблена першою порошею тайга, покраяна лісовими стежками й дорогами, якими в роки далекої юності ходив він на промисел з важкими клунками за плечима, ночуючи біля багаття.