Мисливець звірові не ворог
З пантовки Богатирьови повернулись у кінці червня. Тепер вони могли віддатися хатнім клопотам, відпочити в колі сім’ї. Та недовго тривав літній відпочинок. Знову завітав до Івана Тимофійовича Перекатов. Цього разу з проханням взяти участь у відлові бобрів.
Іван Тимофійович був мисливцем зроду-віку. Він пам’ятав розповіді свого батька, та й сам бачив у дитинстві, якими незліченними зграями, ніби великі хмари, кожної весни пролітали над протоками качки, гуси, лебеді. Можна було без рушниці добути птахів, і сільські хлопчаки полювали на них з дрючками. Численні гуменики часом ставали справжнім лихом: сідаючи на лани, вони дочиста вибирали з землі посіяне зерно, і людям доводилося сторожити свої посіви. А які стада косуль кочували в амурській долині! Повнісінькі вози настрілювали мисливці цієї дичини. Та й кабанів було видимо-невидимо. Куди все це ділося? Не вірилося звіробою, що якоюсь мірою і він винен у зменшенні запасів дичини, і, коли йому докоряли, заперечував:
— Не мисливець, а погода та голод б’ють звіра і птаха.
Була в цьому своя частка істини. В його угіддях, де велося обмежене полювання, після тяжкої багатосніжної зими, неврожаю головних кормів — жолудя та горіхів — звіра ставало менше. Це можна було пояснити відходом звіра в ситніші місця. Минало кілька років, і звір з’являвся знову. Проте в останні роки чисельність білки, косулі та кабана не тільки не поповнювалась, а продовжувала падати. Не раз засмучено замислювався над цим старий мисливець, йому хотілося бачити свої рідні місця незубожілими. Ось чому так зрадів він пропозиції Перекатова й без вагань дав згоду їхати на відлов і розселення бобрів. Полювати на них навряд йому доведеться, а от онуки напевне доживуть до того дня, коли можна буде добувати бобрів, і згадають вони діда Івана добрим словом.
Усю бригаду Богатирьов збирати не став. Цього разу він їхав з самим лише Матвієм, прихопивши двох собак. Степан з Кіндратом були завантажені на пасіці: надходив час медозбору.
Перекатов поспішав: до літнього паводку на річках він мав організувати відлов бобрів і навчити мисливців техніки ловлі цих надзвичайно сторожких напівводних звірків. У селищі Світла Гірка, куди вони прибули, на них чекали місцеві мисливці. Поклавши на човни клітки для транспортування виловлених тварин, великі сачки, лопати, плішні й намети, ловці рушили на Тиху річку.
Вервечка моторок ішла за човном Богатирьова, на якому плив і Перекатов. Багато років стежив мисливствознавець за колонією бобрів на Тихій. Радів, коли бачив приріст її населення. Але щоб прохарчувати великих гризунів, потрібно багато деревної рослинності. Бобри, поваливши ввесь прибережний осичник, почали відчувати брак кормів. Але навіть голодуючи взимку, вони нізащо не хотіли полишати обжитих місць. От і спало на думку Перекатову самому розселити їх. Місце, багате на різноманітний корм і зручне для мешкання бобрів, він підшукав. Тепер потрібно було відловити кілька сімей бобрових і перевезти їх туди.
У дорозі минуло два дні. Ось і боброва колонія. Обравши підвищене сухе місце, ловці стали споруджувати похідний табір. Поставили кілька просторих наметів. На чотирьох високих кілках напнули брезент. Вийшов гарний навіс, під яким мали утримуватися в клітках до від’їзду піймані звірки.
Закінчивши обладнання біваку, Перекатов із Богатирьовим вирушили в розвідку. Взяли з собою лайку. У першому ж звивистому мілководному потічку вони побачили дві боброві хатки. Навколо виднілися сліди діяльності гризунів: стриміли осикові пні, «зрізані» бобрами, на землі лежали частини стовбурів дерев. Місцями від берета річки тяглися углиб второвані стежки, якими чотириногі будівельники перетягали гілки дерев. Уважно оглядаючи береги річки, мисливствознавець побачив кілька бобрових нір. Низький рівень і прозорість води в річці дозволяли добре роздивитися входи до житла. Біля кожного входу він устромив вербову гілку.
Іван Тимофійович тим часом зацікавлено розглядав величенькі сліди перетинчастих лап. Їх було дуже багато на берегових мулистих косах. Серед відбитків де-не-де виднілися маленькі сліди бобренят.
— Ач, і молодняк уже годується із старими,— здивувався Богатирьов.
— Так, дітки — здоровані! — І Перекатов розповів Богатирьову, що вже на другий день після народження вони можуть плавати, а в двадцятиденному віці самостійно харчуватися рослинним кормом.
— А навіщо ж цьому гризунові такі великі пазурі?— спитав Богатирьов, торкаючи слід старого бобра пальцем.— Від ворогів захищатися?
— Ні. Кігті йому правлять за гребінь. На других пальцях задніх лап вони навіть роздвоєні. А для захисту — різці. Ловити почнемо — бережи руки: палець миттю відхопити може.
— Отак налякаєш, ловити твого бобра не схочеться.
— Ну, вже коли тигра не боїшся — бобрів не злякаєшся, їдьмо в табір.
Увечері біля багаття Перекатов зібрав усіх мисливців, пояснив їм прийоми ловлі, як і чим годувати спійманих бобрів, і розділив людей на чотири бригади. Кожна бригада одержала необхідне спорядження. Сам він теж ловитиме бобрів разом з Богатирьовим. По вечері мисливці довго сиділи біля вогнища, слухаючи розповідь мисливствознавця про дивного звіра, якого раніше й не знали на Амурі, а тепер ловитимуть живцем і перевозитимуть на інші річки. Полум’я висвічувало засмаглі обличчя промисловиків. Вони ніколи не полювали на бобрів, але це були ті чудові звіролови, які охоче пішли б ловити й самого чорта, коли б він водився в цих місцях.
Тишу ночі порушували крякання качок і зойки сов. Часом долинав глухий удар зваленого на землю дерева: це «трудилися» бобри.
Вранішнє сонце освітило порожній табір: всі мисливці вже роз’їхалися. Перекатов з Богатирьовими обрали собі непримітну звивисту річечку, що впадала в Тиху вище табору. Моторка раз у раз наштовхувалася на затоплені дерева, йшла повільно. В одній із звивин річки ліс біля берега порідшав. З’явилася велика галявина.
— Давай причалюй! — крикнув Перекатов Матвію. Човен з виключеним мотором тихо підійшов до високого берега. Першими з нього вискочили дві лапки, за ними вийшли люди.
— Он як попрацювали,— зауважив Перекатов, показуючи Богатирьову на високі конусоподібні пні осик і тополь.
Іван Тимофійович нахилився над одним з них, обережно провів рукою по свіжому зрізу, на якому лишилися поперечні рубці — сліди зубів.
— Ну й зубиська,— похитав він головою.— Оце так сила!
— Так, природа наділила бобрів міцними зубами, ростуть вони протягом усього їхнього життя і ніколи не тупляться,— пояснив звіровод.— Коли конструктори почули про що таємницю бобрів, вони зробили самозаточувальні різці для металообробних верстатів.
Раптом всі побачили, що лайки, які тільки-но бігали берегом, почали донюхуватися до куща вільшини, а потім шалено гребти під ним землю.
— Щось почули. Неси-но, Матвію, сокири та лопату, спробуємо копнути. Іване Тимофійовичу, а ти з човна оглянь дно біля берега, вхід до пори пошукай.— Перекатов підійшов до вільшини й почав копати землю в тому місці, де щойно греблися собаки. Згодом віддав лопату Матвію. Перерубуючи коріння, яке заважало, той швидко заглибився в мулистий ґрунт. Собаки скавчали, лізли під ноги, заважали працювати.
Іван Тимофійович підкликав до себе Перекатова й показав на темний широкий вхід до бобриної нори. Крізь прозору воду добре проглядалася вторована стежка, яка вела по дну до зяючого отвору.
— Нора діюча. Бачиш, нею бобри користуються. Закривай вихід сачком, а я допоможу Матвію. Якщо бобер полізе, клич на підмогу: сам не впораєшся, звірі до тридцяти кілограмів важать, а у воді ще прудкіші, ніж на землі.
Перекатов вискочив з човна і підійшов до Матвія:
— Ну як, докопався?
— Схоже, що так. Розширяти отвір боюся: раптом звір полізе. Не встигнеш з ями вискочити. Не знаю я його.
Перекатов зрубав вербову гілку й подав її Матвію:
— Пошуруй, либонь, у норі, а я до батька тепер піду.
Недовго шурував Матвій гілкою у норі. З-під землі почулося грізне хуркання. Собаки загавкали.
— Стережися! Поліз! — вигукнув Матвій.
У чорному отворі нори з’явився темно-бурий звір. Матвій відскочив убік і тієї ж миті почув булькання. Потім він побачив, як Перекатов з батьком втягують у човен великий важкий сачок, в якому бився мокрий звір. Матвій підскочив до них, щоб допомогти, але спізнився: бобер був уже в човні. Хуркаючи і грізно клацаючи зубами, він намагався вибратися з тісної пастки.
— Накривай швидше брезентом! — крикнув Матвію Перекатов.— А тепер давай переженемо його із сачка в клітку.
Через кілька хвилин бобер був у клітці.
— Швидко ми його, голуба, впіймали. От і с початок від–лову незнаних для вас звірів! Іване Тимофійовичу, гав не лови! Сачок тримай біля виходу з нори: зараз молоді полізуть. Бобри сім’ями живуть. Бачиш, собаки як шалено рвуться до отвору, когось чують…
Богатирьов із сачком біля йори терпляче чекав, поки Перекатов і Матвій дісталися гніздової камери й зігнали трьох молодих бобрів. Двоє з них стрибнули в сачок, а третій, скориставшись розгубленістю ловців, прослизнув і втік у воду.
Радий успіху Перекатов запропонував на цьому закінчити лови. Йому не терпілося дізнатися, як ідуть справи в інших групах. Надвечір вони повернулися до табору. Нікого ще тут не застали. Перегнали бобрів у просторішу клітку, і Перекатов запропонував їм свіжих гілок, трави, налив води. Богатирьови тим часом підняли сітку, в яку потрапили кілька ленків та щук. Швидко попоравши рибу, поставили варитися юшку. Не встигла закипіти вода в казанку, як почулося торохтіння моторів. Поверталися інші бригади.
Перекатов вийшов на берег. Ловці, виходячи з човнів, розповіли йому, що їм вдалося знайти чотири сім’ї бобрів, але взяли вони тільки одну: двоє старих і п’ятеро молодих. Поскаржилися, що ловити їх не так легко: бобри ховаються в глибоких віднірках, які мають власні виходи, й виганяти їх звідти — важка справа. Спостерігаючи, як вивантажуються клітки з бобрами з човнів, Перекатов думав, що нелегко даватиметься в руки ловцям цей звір. Та нічого, з часом з’явиться досвід.
Серед ловців відчулося деяке розчарування. Перекатов же загалом був задоволений: «Перший день — і десять бобрів! Так за тиждень усіх тридцятеро виловимо». Після вечері натомлені й мокрі звіролови поснули як мертві. А тільки засіріло, знову роз’їхалися на пошуки бобрових нір і хаток. Але цього разу успіх зрадив усім. Хоч як старалися, нікому не пощастило зловити жодного бобра. Перекатов навіть був схильний уже вважати, що в бобрів існує якась невідома людям система передачі інформації, і тому вони всі до одного сховалися від людей.
Третього дня піймали тільки одного звіра, але зате на четвертий мисливці взяли шестеро, на п’ятий — трьох. Справа посувалася. Залишивши Івана Тимофійовича доглядати спійманих бобрів, Перекатов разом з Матвієм відплив на веслах у Світлу Гірку, щоб викликати вертоліт. Повернувся він на третій день.
Іван Тимофійович розповів, як іде лов, і вони вдвох пішли шукати місце для посадки вертольота. Знайшовши, поставили помітний з неба знак — розстелили брезент.
У пошуках бобрів ловці інколи проводили по три дні за межами табору. Ночували просто неба біля багаття, поверталися з пійманими звірами до табору пізно ввечері. Тут під брезентовими навісами стояли клітки. Вже небагато лишалося впіймати бобрів, щоб виконати завдання, але поведінка бранців змушувала поспішати. Вдень бобри у клітках поводилися більш-менш спокійно, перебували у дрімотному стані, але з настанням сутінків починали хвилюватися, гризли сітку кліток, прагнучи повернути собі втрачену волю. Тепер Іван Тимофійович спав уночі тривожно. Йому доводилося часто вставати, йти до навісу й заспокоювати шаленіючих тварин.
У кінці другого тижня план, нарешті, був виконаний: у транспортних клітках чекали своєї дальшої долі близько півсотні бобрів. Ловці зібралися всі разом і нетерпляче ждали вертоліт. І ось він прилетів, сів неподалік розпізнавального знаку на лужку, поряд із навісами. Пілоти з цікавістю дивилися на підсліпуватих звірів — своїх незвичайних пасажирів. Поки льотчики пили чай з лимонником, звіролови завантажили у містке черево крилатої машини клітки.
Гучно заревів мотор. Повітряні вихори, викликані роботою довгих лопатів пропелера, пригнули траву, підхопили й понесли до лісу жмутки сіна. Зелена машина здригнулася, легко і плавно піднялася і полетіла, схожа на бабку, до обрію, несучи на борту разом з переселенцями Перекатова та Богатирьових. Дві години летів вертоліт. А скільки століть минуло б, поки бобри, розселившись природним шляхом, подолали б цю відстань!
Приземлилися на березі річки Безіменної, в тому місці, де на них чекали на човнах провідники. З їхньою допомогою Перекатов вивантажив клітки з бобрами. Вертоліт відпустили. Розвозку бобрів по річці та її притоках вирішили почати вранці наступного дня.
Увечері мисливствознавець уважно оглянув переселенців. Деякі бобри поводилися особливо неспокійно, відмовлялися від їжі, без упину металися по клітці. Перекатов вирішив випустити їх негайно, не чекаючи ранку. Клітки перенесли неподалік від табору й залишили їх відчиненими.
— А ми, чекаючи вас, товаришу Перекатов, бобрам штучні нори зробили,— повідомили провідники.
— Молодці! — похвалив звіровод.— Тільки бобрам важко догодити: вони самі будівельники хоч куди!
Над тайгою займалася ранкова зоря, коли мисливці почали розселення бобрів. Вони вивозили їх якомога далі й випускали на волю в тихі старі річища, мілкі затоки. Звірі не поспішали виходити з кліток; нюхали землю, повітря і лише тоді, незграбно погойдуючись безпомилково прямували в бік води. Навіть найгустіші непролазні зарості не цікавили їх. Вони явно віддавали перевагу водяній стихії перед іншими, у ній тільки почувалися спокійно та зручно. Нечутно занурювалися вони в тихі струмені води і зникали з людських очей, не скоро з’являючись на поверхні, щоб вдихнути повітря і знову зануритись у воду, тепер вже надовго.
Коли на волю вийшов останній бобер, Перекатов підійшов до Івана Тимофійовича.
— Побували ми з тобою на бобрячому новосіллі, час і додому. Тут їм буде добре: корму он скільки, лякати нікому. Зробимо заповідник, а Матвія директором поставимо.