Нічне полювання

Довга холодна весна поступилася спекотному літу. Настала йора полювання на ізюбрів. Незакостенілі роги самців — панти — йшли на експорт як цінна сировина для виготовлення тонізуючих препаратів. Бригада Богатирьова одержала завдання відстріляти чотирьох пангачів і виїхала на промисел. У нетрі дрімучих лісів забиратися не стали. На літо ізюбри спускалися з сопок у долини гірських річок. Тут росло безліч трав, а в затоках та озерцях вони ласували стрілицею і кореневищем латаття.

На довбаних човнах — батах, вантажених сіллю, великим широким казаном, щоб варити панти, і чотирма барилами, мисливці просувался за допомогою жердин угору по Подхоренку. На першому баті йшов Іван Тимофійович з Матвієм, на другому — Степан із Кіндратом. Собак цього разу з ними не було: на пантівці вони ні до чого. Піднявшись річкою до Щучої затоки, мисливці причалили до узвишшя — місця колишнього табору. Тут неподалік були штучні, щорічно поновлювані солонці, поряд з якими обладнані сидьби на деревах — настили, на яких мисливці звичайно чатують на звіра. Влаштовуються ці настили у розсохах великих гілок.

Мисливці поставили намет, спорудили козли й підвісили на них чавунний казан, в який налили по вінця води. Потім почали запасатися дровами. Натягали величезну купу, бо під час варіння їх витрачається багато. Барила везли, щоб засолити в них м’ясо, і тепер їх замочили. Після всіх цих справ Іван Тимофійович зайнявся підготовкою зброї для полювання. Він вирізав із сухої липової гілки дві планки і прив’язав їх до стволів карабінів біля самісіньких мушок. З такою білою накладкою легше прицілюватися в темряві. Якщо мисливець візьме велику мушку, то під нею з’явиться біла смужка, і він зможе вчасно виправити її, щоб не вистрілити вище цілі.

На другий день після їхнього прибуття в табір Іван Тимофійович і Матвій добре виспалися по обіді, потім викупалися в затоці й, переодягшись у чисту білизну, вирушили на солонці. Стежка спочатку в’юнилася між високих купин, тоді пройшла косогором уздовж маленького джерела, увійшла в густий яличник. Нею користувались і звірі, й люди. На вологій щільній землі виднілися свіжі відбитки вузьких копит ізюбра: отже, олень відвідував солонці зовсім недавно. Йшли мовчки. Пахло молоде листя, яке щойно брунькувалося. В лісі лунав дзвінкий спів дроздів і кропив’янок. Великі жовті квіти красодня спалахували вогниками серед зеленої трави. Була та чудова пора, коли ще немає гнусу і він не допікає ні людям, ні тваринам.

Мисливці вийшли на маленьку галявку, серед якої лежав зрубаний кілька років тому берест. Видовбане уздовж стовбура заглиблення заповнювала сіль. Ізюбри виявили її своїм чутливим нюхом і ходили до штучного солонця. Частину солі дощова вода змила на ґрунт, і звірі їли її разом з землею, вигризаючи до коренів дерев. На краю галявини у розсосі тополі ледве проглядалася сидьба. Зроблена з двох коротких, але широких колод, надійно прибитих до живого дерева, вона була добре замаскована густим гіллям. Залізти на неї можна було но поперечках, прикріплених до стовбура.

Постоявши трохи біля береста й озирнувшись навсебіч, Іван Тимофійович поліз на свою засідку, а Матвій, не зронивши жодного слова, попрямував до другого солонця. Зручніше влаштувавшись, Іван Тимофійович притулився спиною до стовбура дерева, поряд поклав заряджений карабін. Легкий вітрець, що приємно освіжав обличчя, зник. Сонце, зайшовши за ліс, ще осявало верхівки кедрів, а густий чагарник навколо солонця вже розчинився у густих сутінках. Змовк пташиний спів, і лише дрозд, сидячи на сухій гілці ребристої берези, своєю дзвінкою треллю не давав лісу зануритись у сон. Опівночі згасла вечірня зоря. На небі з’явилися поодинокі тьмяні зірки. З-за окресленої пасмами дерев сопки визирнув місяць. Заблищало зволожене росою листя гадючника. Здалеку долинав одноманітний гомін стрімкого Подхоренка.

Чутливу дрімоту мисливця перервав тріск зламаного копитом хмизу. До солонця йшов ізюбр. Навіть до всього звичне серце старого мисливця закалатало. Він напружено почав удивлятися у білястий стовбур поваленого береста. Ось біля нього нечутно пропливла тінь звіра, розчинившись у густій темряві низького гілля. У млосному чеканні минуло кілька хвилин, перш ніж мисливець почув хрускіт землі на зубах звіра, а біля самого солонця знову вималювався його обрис. Ось він сторонню підвів голову. Промінь місяця окреслив його великі рухливі вуха, комолий лоб. «Самиця»,— розчаровано подумав мисливець. З’явилося бажання прогнати непрохану гостю, але робити цього не можна було: може, в кількох метрах од неї нечутно стоїть бик. Треба чекати, поки вона сама піде. Мабуть, у жодній справі не потрібно стільки витримки, як на полюванні! Досхочу наївшись солоної землі, лапка нечутно звикла в заростях.

Небагато минуло часу після настання ночі, а східний край неба вже почав помітно світлішати. Дрімота знову почала заколисувати мисливця. Він то заплющував, то розплющував очі. Довкола стояла тиша. Раптом немов невидима рука торкнулася плеча звіробоя. Він широко розплющив очі й побачив на галяві пантача. Гордовито підняту голову ізюбра прикрашали маленькі, немов обрізані роги, Богатирьов розумів, що бик пильно розглядає сидьбу, і варто йому поворухнутися, навіть змигнути оком, як сторожкий звір, фуркнувши, щезне. Довго стояв нерухомо ізюбр, заціпенів і мисливець. Його зігнута постать зливалася із сірим стовбуром дерева і була схожа на великий кап.

Нарешті бик повернув голову й підійшов до солонця, але перш ніж покуштувати улюблених ласощів, кілька разів гучно втяг у себе вологе повітря, донюхуючись до лісових запахів, поводив головою в різні боки, нашорошуючи великі вуха. Не вловивши небезпеки, почав швидко лизати спресовану сіль. Мисливець дав бику увійти в смак, почекав якусь мить і коли ізюбр захопив язиком чергову порцію солі, нечутно підніс до плеча карабін. Старанно прицілившись, затамувавши подих, плавно натис спусковий гачок.

У передсвітанковій тиші якось особливо оглушливо прогримів постріл. Крізь легку завісу порохового диму Богатирьов побачив, як здригнувся ізюбр, залишаючись, як і досі, на місці. «Невже промахнувся?» — майнула в голові тривожна думка, але він одразу згадав, що іноді удар кулі паралізує звіра, і це примусило його блискавично перезарядити карабін і послати другий заряд у нерухомого бика. І тут кількома великими стрибками олень перелетів галяву і зник за деревами. Але мисливець добре знав, що далеко він не втік, і почав неквапно злазити з дерева. Підійшовши до місця, де щойно стояв ізюбр, Богатирьов оглянув землю. У двох місцях виднілися темні плями крові. Мисливець пішов по сліду й за півсотні метрів від солонця побачив серед високого страусового пера нерухомого рудуватого бика. Передовсім він зняв з ізюбра панти.

Підійшов Матвій. На його солонець пантачі не приходили, і він, почувши батьків постріл, заквапився йому на підмогу. Розібравши тушу і прихопивши панти та рюкзак із м’ясом, мисливці рушили в табір. По решту здобичі вони послали Степана й Кіндрата, а самі почали варити панти та засолювати м’ясо.

Під казаном Іван Тимофійович розпалив багаття. Потім акуратно вирубав незакостенілі роги ізюбра із шматочками лобової кістки, спритно обтягнув черепну кришку клаптем шкіри, знятої з голови звіра. Тепер панти стали схожі на трофейні роги в оселях мисливців.

Дивлячись на голову оленя із знятими рогами, Матвій з жалем мовив:

— Шкода дивитись. Який красень був!

— Коли звір без користі для людей пропадає, тоді шкодувати треба. Ти глянь на цю ось красу! — Іван Тимофійович високо підняв панти.— У Велику Вітчизняну поранило мене під Курськом. Пам’ятаєш, я писав вам із шпиталю? Багато там солдатів наших із перебитими руками та ногами лежало. Довго, бідолахи, мучилися, а як стали їм лікарі пантокрін давати, враз кістки зростатися почали. Не раз я тоді думав: може, й мої панти на ліки пішли. Виходить, недаремно бив ізюбрів.

Вода в казані закипіла. «Ну, почнемо»,— мовив Іван Тимофійович і узявся за лобову кістку, обгорнуту шкірою, повільно занурив роги в окріп. Потримав їх так кілька хвилин, дав охолонути і знову поклав у казан. Повторювалося це багато разів. Нескладна технологія варіння пантів вимагала, проте, граничної уваги й великого досвіду. Трохи недодивися — і м’які панти можуть тріснути, а отже, знецінитися. Цього ніяк не хотів допустити мисливець.

Матвій засолив у барилі ізюбрятину, зварив юшку, підсмажив печінку, а Іван Тимофійович все «чаклував» над пантами. Повернувся Степан із своїм помічником. Винести повністю здобич за одну ходку вони не змогли: в ізюбрі виявилося не менше двохсот кілограмів ваги. По обіді мисливці полягали на траву.

— Ну що, Іване, завтра знову підемо по м’ясо? — звернувся Степан до брата.— Та й шкуру доправити треба.

— Ідіть! А я доварювати панти залишуся, заразом і табір постережу.

— Тепер на твоєму солонці, Іване, цього року робити нічого: хоч і закопав ти потрух, а звір довго кров чує.

Приємно припікало сонце. У синій безодні неба повільно пливли поодинокі хмарки. Дрімотна млість огорнула тіло. «І чого люди в місто рвуться, адже там метушня, пилюка, гамір. А тут стільки простору, зелень скрізь, дихати приємно!» — міркував Степан. Матвій підвівся і почав збиратися на солонець. Степан стежив за його рухами.— «З’їздимо й ми з Кіндратом на оморочках у кінець затоки, початуємо, може, якийсь бичок і надійде»,— вирішив він.

— Кіндрате! — гукнув він племінника, збираючись розповісти тому про свій план. Але хлопець не відповідав. Він уже спав у наметі.

Степан підвівся й попрямував до старої липи, під якою були сховані дві легкі оморочки, зроблені з тонких кедрових дощок. Знайшовши їх на місці, він заліз й собі в намет і незабаром заснув.

Сонце вже хилилося до обрію, коли дві оморочки тихо відпливали від берега. Це мисливці вирушали чатувати пантачів на затоці. Матвій пішов на свій солонець значно раніше. У таборі зостався тільки Іван Тимофійович. Він мав грунтовно виспатися за ніч, щоб на ранок бути бадьорим і повним сил. Після нічного полювання, якщо пощастить, звіробої могли привезти панти, й не одні. Йому тоді доведеться цілий день їх варити і втома може підвести.

Щуча затока звивалася між приземкуватими дубовими узвишшями, заглиблюючись на кілька кілометрів у листвяний ліс долини Подхоренку. Вода в затоці мала коричневий відтінок. Місцями біля берегів — каламутна: вночі тут годувалися олені, поїдаючи ніжну стрілицю і крохмалисті корені латаття.

Біля однієї з відмілин, переритих копитами ізюбрів, Кіндрат вирішив спинитися і чекати свого талану. Степан поплив далі у глиб затоки. Запливши оморочкою під густий кущ прибережної верби, що нависла над водою, Кіндрат спробував прицілитись у те місце, де мали з’явитись ізюбри. Обламавши кілька гілочок, що заважали йому, він поклав карабін між ніг і, вмостившись зручніше на шматку кабанячої шкури, приготувався до довгого чекання.

У дзеркальному плесі затоки відбивалися неясні контури прибережного лісу. Зрідка на воді з’являлися кола: це дрібна рибка хапала метеликів, які, кружляючи над водною гладінню, інколи падали у воду. Почувся свист пташиних крил, і двійко мандаринок сіли на воду неподалік Кіндрата. Зіркі пташки помітили причаєного мисливця і завмерли в напружених позах. Потім повільно попливли до протилежного берега і стали шукати корм на мілководді.

Ще й місяць не зійшов, коли нетерплячий молодий мисливець, не дочекавшись ізюбра, виплив із своєї схованки і, нечутно вигрібаючи дволопатевим веслом, попрямував до русла річки. Увійшовши у вузький звивистий потічок з високими берегами, порослими купичником і свидиною, він почав повільно спускатися вниз. Течія відносила оморочку до берега, і тоді Кіндрат відштовхувався веслом. На одному з вигинів потічка течія утворила вир над глибокою ковбанею. Оморочка спинилася. Оглядаючи берег, мисливець помітив рух великого звіра у прибережних заростях. Зійшов місяць і осяяв мокрі від роси зарості купичника і прибережні кущі. Кіндрат приготувався до пострілу. Швидше б пантач виходив на відкрите місце. Стріляти у звіра, який стоїть у заростях, він не може — таке неписане правило амурських звіробоїв. Від довгої напруги руки молодого мисливця почали тремтіти, а ізюбр так і не виходив з темного куща. Певно, помітив оморочку.

Як хотілося Кіндратові, щоб звір швидше вийшов на відкрите місце, а вже він з такої відстані не промаже, і чудові панти — його мисливський приз — опиняться в оморочці. І звір ніби почув благання молодого звіробоя, нечутно вийшов з-за куща і, розсуваючи з легким шелестом високу траву, опинився біля самого краю урвистого берега.

Але що скувало рухи хвацького мисливця? Чому не гнеться палець на курку і гуркіт пострілу не стрясає нічну тишу? Перед враженим поглядом Кіндрата, осяяний місячним сяйвом, стояв могутній тигр. Він, як і людина, полював на ізюбра й не чекав зустрічі з небезпечним конкурентом. Коротку мить, поки вони розглядали одне одного, в душі мисливця вирували різні почуття: страх і жагуча цікавість, радість від можливості бачити прекрасного звіра й бажання добути його.

Перемогли радість і цікавість: він опустив карабін і, затамувавши подих, дивився на тигра. Царственний звір нечутно зник у прибережних заростях, як фата-моргана. Зітхнувши, ніби знявши з плечей тягар, Кіндрат поклав карабін на дно оморочки, взяв до рук весельце і поплив у табір.