Коли зійшла черемша

Скучивши за довгу зиму за своїми сім’ями і хатнім затишком, Богатирьови не могли, однак, дозволити собі відпочити: саме настав час садити городи, треба було поспішати із закладанням парників. Овочів усіляких садовили багацько, а щоб одержати ранні помідори, розсаду вкривали паперовими ковпачками. Так її не обпікало холодом.

Цієї пори промгосп їх звичайно не турбував, тому вельми здивувався Іван Тимофійович, коли пізно ввечері завітав до нього Перекатов. Вигляд він мав стривожений.

— Не в мисливських справах зараз я до тебе, Іване Тимофійовичу. Біда сталася: діти маленькі з Корфовської пішли на Хехцир по черемшу й заблукали… Другий день їх шукають учителі, батьки, комсомольці. А тут, як на лихо, похолодало раптом, уночі дощі йдуть. Поки шукали, один учитель теж заблукав. Міліція звернулася до нас, просить допомогти. От я і приїхав. Ти на Хехцирі кожен кущ знаєш. Може, завтра підключишся до пошуку? Я розумію, що зайнятий, але дуже потрібна твоя допомога, поради.

— У такій справі гаятися не можна,— без вагань відповів Богатирьов.— Ми з Матвієм зараз зберемося, заїдемо по Степана. Ти нас у Корфовську на своїй машині підкинеш.

Після півночі машина Перекатова зупинилася біля будинку директора школи в Корфовській. Приїзду відомого в краї слідопита той дуже зрадів. Запропонувавши Богатирьовим чаю, він коротко розповів, як щоднини виходить шукати дітей багато люду, але поки що безуспішно. Збожеволілі від горя батьки теж шукають, але вони такі слабкі й розгублені, що за ними самими доводиться глядіти, як за малими дітьми.

— Тепер ми шукаємо чотирьох дітей і одного дорослого,— завершив він.

Вислухавши директора й докладно розпитавши його, в якому напрямку пішли діти, Іван Тимофійович попросив зібрати до світанку біля школи всіх, хто може й хоче взяти участь у пошуках. Потім попрощався з Перекатовим і разом з братом та сином попрямував до шкільного будинку. Тут вони подрімали трохи в одному з класів, чекаючи людей.

…Того дня четверокласник Микола Анойкін підвівся рано. Збудив свою меншу сестричку Надійку.

— По черемшу підеш? — спитав він у неї.

— Піду,— протираючи заспані оченята, відповіла дівчинка.

— Гляди ж, не пхинькати, коли втомишся: ми нині далеко підемо. Лісник розповідав, що біля річки Білої багато черемші.

— Не буду.— Вона швидко натягла панчохи, поверх платтячка — синю кофтину і, взувши на ноги черевики, вже на ходу поправила кіски та пов’язала на голову біленьку хустинку.

Як умовились учора, Миколка попрямував до будинку Вови Карасьова. Той також уже зашнуровував черевики, готовий приєднатися до гурту. Не спізнився й Сергійко Лаптев. Його сіреньку формену сорочку стягував батьків ремінь з блискучою пряжкою: до школи мати не дозволяла його брати. Харчі поклали в кошик, нести який домовилися по черзі.

Перемовляючись, діти спочатку простували знайомим шосе, пройшовши з кілометр, повернули на вузьку лісову дорогу. Микола вважав себе знавцем навколишніх місць і дороги, бо торік вони з батьком ходили на Білу річку. Дорога дедалі вужчала, її все більше поглинали зарості трави, і врешті вона зовсім перетворилася на вузьку стежку, ледве помітну в лісових хащах. Весняний ліс бринів пташиним щебетом та співом. Пташки раз у раз пурхали у кронах дерев. Моторні бурундуки, немов дражнячись, перебігали стежку, збуджуючи у хлопців бажання побігти за ними. Але Миколка вгамовував друзів: він добре знав повадки в’юнкого звірка, якого голіруч не візьмеш. Зовсім молоде листя на березах та осиках не давало ще густої тіні. Ліс був світлий, осяяний сонячним промінням, сухий. Повітря насичене запахом тополиних бруньок та прілої трави.

— Ой, як багато черемші! — вигукнула Надійка, яка йшла попереду.— Чого ж ви проминули? — І вона була зійшла зі стежки в бік галявини.

— Це не черемша,— зупинив її Миколка,— а конвалія, її листя тільки з вигляду схоже на черемшу. От зірви й понюхай. Воно нічим не пахне, а черемша пахне часником.

Проходячи повз галявину, Сергійко не витримав:

— Назбираймо квітів!

— Ти що, дівчисько? — вигукнув Миколка.— Пішли по черемшу, то й шукатимемо тільки її. Затямив?

—А я, коли додому йтимемо, все одно нарву квітів,— заперечила брату Надійка.

Стежка в’юнилася серед заростів, то піднімаючись на косогори, то спускаючись у виярки. Ось її перетнув повалений бурею берест. Стовбур старого товстого дерева немов запрошував відпочити. Микола запропонував влаштувати на ньому стіл і поснідати. Всі підтримали. Діти зручніше влаштувалися по обидва боки дерева й дістали з кошика їжу.

Поснідали хлібом з ковбасою, захотілося пити.

— Чи скоро буде Біла річка? — спитав Вова, збираючи рештки трапези в кошик.

— А он, чуєш? — І Миколка простяг уперед руку.— Це Біла шумить.

Діти заквапилися у вказаному напрямку і незабаром вийшли до лісової річечки. Чи є що краще за потічок джерельної води в незайманому лісі! Діти враз повеселішали. Вони вимили руки й обличчя, досхочу напилися студеної прозорої води.

— А давайте багаття розкладемо! — запропонував Сергійко.

— Ех, не захопив я вудочку!..— зітхнув Вова.— Зараз би юшки зварили.

— Ну які ж ви непостійні! — Коля досадливо махнув рукою.— То квіти, то юшка. Давайте краще підемо швидше. А вогонь навесні розводити в лісі не можна: може статися пожежа,— суворо закінчив він.

— Гайда на сопку! — вигукнув Вова.

Діти розбрелися но косогору. На одній з лісових галявин Миколка знайшов, нарешті, те, по що вопи так далеко йшли. Згорнуте трубкою світло-зелене листя, пронизуючи вицвілу торішню траву, стирчало з землі там і тут. Хлопчик виривав пагони не поспішаючи, намагаючись дістати з землі найнижчу, блідо-рожеву .частину, що гостро пахла часником. Назбиравши першу пригорщу черемші, діти влаштувалися на траві, дістали з кошика сіль і хліб і заходилися з апетитом хрумати ніжні соковиті стеблини. Потім почали збирати їх у кошик.

Нестійка погода на Сіхоте-Аліні навесні. Гожий сонячний зранку день опівдні захмарився. З низин Амуру повіяв холодний вітер, і невдовзі небо затягло темними низькими хмарами. Почав накрапати дощик. Діти заквапилися додому, але хоч як шукав Миколка знайому стежку, ніде не міг її знайти. Так і кружляла дітлашня довкола однієї й тієї ж сопочки, поки сутінки не огорнули ліс. Коли вже зовсім нічого не можна було розібрати, вони надибали велике дупло в старій липі, залізли в нього й щільно притислися одне до одного. Схованка врятувала від дощу, але не від холоду. Принишклі діти тремтіли цілу ніч. Ледь засіріло, вони полишили своє тимчасове пристановище.

Похмуро небо так низько нависло над лісом, що хмари, тихо пропливали над сопками, чіплялися за верхівки високих кедрів. Остаточно збившись з дороги, діти й не здогадувалися, що все далі й далі відходять від селища. Йдучи попереду, Миколка сторожко озирався навсебіч, не втрачаючи надії вийти з лісу, раз у раз вигукував:

— Ось стежка! За цією галявою буде дорога!

Але стежка швидко зникала, а за галявою поставав ще густіший незнайомий ліс.

Сергійкові було так страшно і шкода себе, що він ледве стримував сльози. Вова насупився і весь час згадував лагідні мамині руки: як би вона зараз притисла його до себе! Лише найменшеньку Надійну не полишав бадьорий настрій. Вона вірила, що старшин брат неодміппо знайде шлях, адже він усе знає. Відучи повз квіти, вона збирала їх у букет, а коли він в’янув, кидала його й робила новий.

Давно вже з’їдено останні шматочки хліба. Відчуваючи голод, діти почали куштувати пагони трав і чагарників. Більшість із них виявилися жагучо-гіркими або ніякими. Проблукавши цілий день, наморені й розгублені, діти знову почали шукати нічліг…

А тим часом їхні батьки разом із вчителями і міліціонером вели марні пошуки. Спочатку вони обійшли околиці селища, потім заглибились у ліс. Пізно ввечері повернулася пошукова група, але без учителя фізкультури. Може, він знайшов дітей і виведе їх на дорогу? Вранці він не з’явився; всі зрозуміли, що й він заблукав. Тривога посилилася. Хтось запропонував звернутися по допомогу до мисливців. І тоді Перекатов привіз у Корфовську Богатирьових. Вранці до школи прийшло все доросле населення села. Іван Тимофійович погодився узяти всіх бажаючих, і не тому, що розраховував на їхню допомогу у процесі пошуку. Люди допоможуть пізніше, коли будуть знайдені діти: адже ослаблених дітлахів, яким, можливо, знадобиться й швидка допомога медиків, доведеться нести на руках.

Почувши стривожені притишені голоси, Іван Тимофійович вийшов і привітався. Його оточили схвильовані батьки, родичі й сусіди. На всіх обличчях тривога і бажання допомогти. І він виклав свій план:

— На високі сопки діти не полізуть. Шукатимемо їх у виярках та по джерелах. Я йтиму всередині. Праворуч — Степан, ліворуч — син мій Матвій піде. Ви всі між мною і ними розподілитеся. Вперед не забігайте. До всього дослуховуйтеся, придивляйтесь. А слід який побачите або прим’яту траву, кому-небудь із нас повідомляйте. Поспішати не будемо, так цепом і підемо.

Присутність бувалих людей, їхній спокійний і впевнений тон підбадьорили всіх. Піднеслися духом і згорьовані батьки — з’явився промінчик надії. Спочатку йшли гуртом, але, увійшовши в ліс, розгорнулися цепом, як пропонував Богатирьов. Продираючись крізь хащі, люди голосно кликали Дітей, але ліс байдуже мовчав. Серед дня натомлені марним ходінням люди зробили привал. Іван Тимофійович розвів маленьке вогнище, закип’ятив чай.

— Товаришу Богатирьов, а ведмідь не міг на них напасти? — тремтячим голосом спитала Сергійкова мама.

— Ведмедів тут мало,— відповідав старий мисливець.— Звірі дітей не займуть, холоду слід боятися. Бач, весна кінчається, а вночі хоч одягай кожух.

— Нам би тільки натрапити на їхній слід,— скрушно мовив чийсь батько.

— У тому й біда, що сліду немає,— зітхнув Богатирьов.— На траві слід значно виразніший, так не виросла вона ще. Доводиться покладатися більше на слух.

Після короткого перепочинку пошук продовжувався. З настанням сутінків шукачі зібралися були йти додому, щоб на світанку знову вийти на пошук. Але Іван Тимофійович зупинив їх.

— Шукати треба й уночі. Ви всі біля багаття залишайтеся, вогонь підтримуйте, чай гарячий щоб був увесь час напоготові. А ми утрьох підемо по джерелах. На ранок повернемося.

Кожен з Богатирьових обрав собі джерело й потихеньку піднімався видолинком угору, постійно напружено вслухаючись у лісові звуки. Вночі легкий рух повітря, що струменить униз по розпадках, ледве помітний. Він допомагає вловити найменший звук дрімотного лісу. Густа темрява тайгової ночі поглинула постаті мисливців, ледь вони віддалилися від вогнища. Іван Тимофійович пішов уздовж Білої річки. Небавом очі його звикли до темряви, і він повільно попрямував у бік річкових витоків. Вже велика відстань відділяла його від багаття, а миготливий вогник на увалі, здавалося, досі був неподалік.

Час од часу Богатирьов зупинявся, притуляв долоні до вух і подовгу дослухався, стоячи на одному місці. Нічну тишу порушував жаб’ячий хор, але скоро й він змовк. «Далеко від води вони не підуть»,— думав слідопит і знову пильно вслухався в тишу. Його натомлене тіло жадало відпочинку, але, долаючи втому, він брів далі.

Ліс порідшав. До слуху мисливця долинуло одноманітне дзюрчання струмка. Але що це? Богатирьову почувся слабкий стогін. «Можливо, звір? Або нічний птах?» Повільно збігали хвилини. І ось до його напруженого слуху долинув невиразний, але безсумнівно людський стогін. «Це вони!» — промайнула в голові радісна думка. Він почав голосно кликати дітей, та ніхто не відгукувався. Ліс уперто мовчав. Тоді Богатирьов став повільно рухатися в той бік, звідки, за його уявленням, чувся стогін. Він пильно вдивлявся в кожну світлу пляму, темний контур, тихенько кликав дітей, кружляв на одному місці, але, не знаходячи нікого, знову просувався вперед. «Може, здалося? Ні, це таки їхні голоси я чув. Піду по людей»,— вирішив урешті Іван Тимофійович.

Повернувшись до багаття, він побачив, що всі сплять. Вогонь ледве жеврів. Степан з Матвієм ще не повернулися. Збудивши людей, Іван Тимофійович повідомив:

— Чув чи то стогін, чи то дитячий плач. Ходімо і послухаймо разом.

Знову в серцях людей зажевріла надія. Батьки ладні були бігти до витоків джерела й обнишпорити кожен кущик. Нескінченно довгим видався їм шлях до місця, де Богатирьов уперше почув тривожні звуки. І віднайти це місце безпомилково могло тільки звичне око мисливця.

Довго стояли люди, вслухаючись у мовчання лісу. Нетерплячка зростала, надія вже вкотре ладна була поступитися місцем відчаю, коли раптом радісні вигуки тих, що йшли скраю, примусили усіх здригнутися. «Чуємо! Це вони!» Хоча звук вловили не всі, такий слабкий він був, Богатирьов зрозумів, що він не помилився і діти десь поблизу.

Розпаливши велике вогнище, він повісив над багаттям чайник. Тепер жінки мали підтримувати великий вогонь, а чоловіки — прочісували навколишній ліс. Швидко Іван Тимофійович набрів на дітей. Лежали вони на оберемку сухого торішнього листя, міцно притиснувшись одне до одного. Гучні радісні вигуки не збудили їх, і тільки коли Богатирьов підняв на руки сонну Надійну, вона розплющила очі й спокійно спитала:

— Дядю, а як ви нас знайшли?

Решта дітей були непритомні. Їх перенесли до багаття, загорнули в теплий одяг. Лише перед світанком за допомогою ліків і тепла вдалося привести їх до пам’яті. Дітей напоїли солодким чаєм. Вони були такі слабкі, що з лісу їх несли на руках.

У селищі дітей поклали в лікарню, де все було підготовлено до їхнього прибуття і куди Матвій із Степаном незабаром доправили й ледь живого вчителя фізкультури. Прощаючись із Богатирьовими, батьки врятованих дітей із сльозами на очах палко дякували і обіймали зніяковілих слідопитів.